Вигнанець і перевертень - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 28

— Справді, елементарно, — погодився Мухортов. — За яким хріном його понесло серед ночі, під снігом, на стайню?

— Дізнаємося це — отримаємо чимало відповідей. Серафимо Марківно, може б, ви вже пішли, не стійте на морозі.

— Продовжуйте, Платоне Яковичу, — прохання пролетіло повз її вуха.

— Та, власне, я вже завершую. Михайло Григоренко з якоїсь причини вийшов надвір і подався до стайні, де й знайшов свою смерть. Її час допомогла встановити нічна заметіль. Труп пролежав під снігом близько трьох годин, поки на нього не наткнувся Тарас, цілком природно злякався, перевернув тіло лицем угору. Він же долі лежав, Тарасе?

— Точно так, — підтвердив конюх.

— Далі Покорний будить управителя. Носок вибігає, бачить, що сталося, спішить до хазяйки. Наскільки розумію, найпершими з гостей сюди наспіли ви і ви, — кивнув по черзі на Мухортова й Ковалевського. — Звідси два дуже важливі, сказав би навіть, ключові питання. Перше: чому ви впевнені, що його загриз вовк, Федоре Федоровичу? І друге: де весь цей час була Люсі й чому не підняла тривогу раніше?

Присутні перезирнулися.

— Щодо вовків — на горло його гляньте, — повів Мухортов. — Пошматоване, не інакше зубами.

— Але звіриних слідів не бачили?

— Замело ж кругом.

— Логічно. Я нарешті роздивлюсь місце пригоди. — Чечель витягнув руки з кишені. — Сергію Павловичу, будьте біля мене, та не підходьте ближче. — Платон звично керував. — Федоре Федоровичу, з дозволу господарів візьміть рушницю. Хай буде біля вас. Серафимо Марківно, спробуйте заспокоїти гостей. Хай лишаються кожен у себе. І візьміть на себе труд, постукайте до пані Черниш. Також дайте своєму управителю розпорядження, аби тіло забрали й поклали в холодне місце, щойно я закінчу огляд.

Господиня згідно кивнула, зникла в будинку.

— А ви хвацько даєте тут лад, — гмикнув Мухортов.

По тому поспішив за Серафимою. Конюх, не отримавши жодного наказу, лишився, де стояв. Ковалевський струсив із вус легкий шар інію, поправив кудлату шапку.

— Я бачив вовчі сліди в лісі.

— Нічого дивного. Вовки мають жити в лісі. — Чечель потер ледь примерзлий кінчик носа.

— Ще й учорашня розмова про перевертнів. — Серж сплюнув. — Не дивно, чому Федорові таке зірвалося з язика.

Платон промовчав.

Нарешті ступив до мерця впритул.

Нагнувся, потім присів. Далі — став навколішки. Поклав правицю на залите кров’ю підборіддя. Повернув мертву голову, уважно вивчаючи рану. Горло справді перетворилося на криваве місиво. Тож Платон, не маючи іншого виходу, черпнув снігу, обережно стер ним примерзлу кров, відкриваючи уражене місце.

Розпанахали.

Але рвали не зубами, не помітив характерних слідів.

Горло навскоси й глибоко розірвали чимось гострим.

Зазубреним лезом.

Або — пазурами.

— Заберіть мене звідси! Ні! Не хочу, заберіть!

Люсі, розкуйовджена після глибокого сну, качалася по ліжку в самій сорочці й не зважала на присутність чужого чоловіка. Разом із Чечелем і Серафимою до неї в спальню подався Лавров на правах медика. Та коли дівчина все зрозуміла й впала в істерику, Платон попросив лікаря вийти, пообіцявши гукнути при потребі.

— У мене є заспокійливе, — нагадав Лавров уже в дверях. — Професійна звичка, завжди маю при собі саквояж.

— А ви казали, лікар не знадобиться, — мовив Чечель до Серафими.

— Краще б не знадобився, — процідила вона, знову спробувала взяти Люсі за плече, і та знову вдарила господиню по руці.

— Можна й вас попросити почекати за дверима?

— Як завгодно, — пирхнула Серафима.

Платон зрозумів: із нею тепер буде найважче. Будь-яка хазяйка, а тим більше — дружина мільйонера, неохоче дозволить командувати у своєму домі гостеві. Особливо випадковому, адже Чечель запрошеним не був.

Щойно їх лишили сам на сам, Люсі опанувала себе. Залізла під ковдру, натягнула до підборіддя. Забилася в куток ліжка, зиркала звідти зацькованим поглядом.

— Твій благодійник мертвий, — повторив Чечель рівним голосом.

— Чула вже, — огризнулася Люсі. — Треба вшиватися звідси. Зроби щось, Чечель, не лишай мене.

— Навряд хтось із пань та панів захоче лишатися тут довго. Щоправда, не уявляю, як скоро сюди дістануться візники з Грушівки. Там таке намело — коні й сани застрягнуть. Снігу по коліна, десь навіть по пояс.

— Мов на острові безлюдному, — буркнула вона.

— Залюдненому, — уточнив Платон. — Ти мені інше скажи: де твій знаменитий перстень?

— Для чого…

— Цить! — Чечель підніс голос, змусив Люсі принишкнути, далі повів уже спокійніше. — Двері вашої спальні не були зачинені зсередини. Серафима постукала — нуль. Я штовхнув їх, ми зайшли. Ти лежала, вважай, без пам’яті. Інші думають, ти міцно спала. Вони ж не знають про перстеник із секретом. Дай. — Він простягнув розгорнуту руку.

— Усе вони знають.

— Тобто?

— Ну, хтось із цієї шляхетної компанії — напевне. — Люсі звично потерла носика. — Колечко он там, на столику. Тільки нема нічого всередині. Я після вчорашньої милої вечері впоралася із залишками. Мішель слова не сказав. Йому товариство до чортиків остобридло, накачав себе коньяком. Усе хотів їхати геть, казав, що домовиться з кучером. Коли ви всі вгамуєтеся.

Чечель напружився.

— Стоп-стоп. Звідси докладніше. Григоренко зібрався їхати таємно? Домовитися міг хіба з кучером, навряд сам запряг би сани й сів на передок. А Покорний словом не обмовився…

— Щось із того, що ти зараз плетеш, має значення?

— Має. Тепер ясно, чого Григоренко поперся серед ночі на стайню. Не розумію лиш, чому не розтуркав тебе. Хоча, бачу, ти ширяла в паралельних незвіданих світах, — торкнув себе за носа. — Невже вистачило?

— Ти погано мене чуєш, — різко відповіла Люсі. — Я прийшла до тями, подалася до ванної. Мішель похропував у кріслі, навіть роздягнутися не мав сили. Коли повернулася, побачила під нашими дверима он те. На столі глянь.

Справді, на круглому туалетному столику поруч зі знайомим уже Платонові перснем примостилася маленька кругла коробочка. Чечель обережно, двома пальцями взяв її. Цупкий картон, із таких роблять дешеві пудрениці. Під кришкою побачив залишки білого порошку.

— Те, про що ти подумав, — кинула Люсі зі свого кутка.

Платон зібрав мізинцем рештки.

Торкнувся кінчиком язика, сплюнув.

— Хтось із поважних людей пригостив мене благородним. Підкинув під двері. Знав, коли я вийшла. Значить, стежив. Чечель, комусь, крім Мішеля й тебе, дуже добре відома моя маленька слабкість. — І раптом знову зірвалася на крик. — Та забери мене вже звідси!!! Не витримаю!!! Треба мені ще, розумієш!!! Треба!!!

Думками Чечель уже був далеко від цієї кімнати.

— Зараз лікар Лавров тебе штрикне, — мовив так спокійно, як зміг. — Має при собі препарати, які напевне тебе заспокоять. Його пацієнти — психи.

— Я не психічка!!!

— Тихо! — Платон сам від себе не чекав, що зірветься й так гаркне. — Тихо мені тут! У його препаратах напевне є морфін! Тобі стане легше, поспиш трошки! Не бійся, тебе ніхто тут не лишить, як усі почнуть вибиратися. — Далі заговорив уже спокійніше: — Навпаки, Людмило Олексіївно. Ти перша, кого товариство хоче чимшвидше позбутися.

Вона ще щільніше загорнулася в ковдру, нявкнула:

— Чечелю, ти ж не кинеш мене? Ти допоміг мені вчора, врятуй сьогодні. Я ж сама лишилася. Не дай їм мене з’їсти.

— Ніхто тебе не їстиме, якщо поводитимешся добре.

— Буду слухняною. Дуже слухняною!

— Побачимо.

Платон обсмикнув піджак, відчинив двері.

— Семене Миколайовичу, пацієнтка чекає.

Розділ 14. Сніговий полон

Усі зібралися в дзеркальній залі.

На цей час жінки й чоловіки привели себе до ладу, але паніки не приховував ніхто. Додала її зникла електрика — нічна негода обірвала дроти. Зупинилися помпа й паровий котел. Воду тепер можна було гріти лише у виварках на плиті, а до вітру довелося тупцяти за будинок, до саду. Конюх Покорний розчистив туди широку стежку найперше. Та легше від того не стало, бо мороз не зменшився й звичні до комфорту жінки вже нарікали.