Вигнанець і перевертень - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 21

Управитель саме вийшов на шум.

На цих словах кинув на Чечеля погляд, який зрозуміли лиш вони обоє.

А до гурту цікавих уже квапилася Люсі, затягнута в шовковий турецький халат. Побачивши її, пані Авакумова демонстративно розвернулася й запливла до себе. Тим часом Мухортов уже спішив назустріч старому приятелю, розкинувши руки, аби обійняти вдалого мисливця. Платон ще не знав, вертатися в бібліотеку чи долучитися до вітань. Навіть думки не мав, що супутниця Григоренка чогось хоче від нього.

А Люсі зупинилася за крок. Вдала, що споглядає за чоловічими обіймами. Промовила, ще й так, що Чечель не одразу второпав, до кого звертається:

— Ви справді сищик? — І тут же: — Стійте, де стоїте. Не дивіться на мене. Сищик?

— Іноді.

— Не морочте голову. — Він почув дратування. — Сищик — чи не сищик?

— Чим можу?

— Ходімте до вас. Ідіть перший, двері не зачиняйте.

— Поясніть.

— Мене обікрали. Тут, у цьому домі. Тільки шуму не треба.

Розділ 9. Перстень із бірюзою

У бібліотеку Люсі впурхнула метеликом.

Одразу притислася спиною до дверей. Шукаючи, чим зайняти руки, тугіше затягнула пояс, хоч іще трохи — і талія, здавалося, переріжеться навпіл. Дихання стало частішим, молоду жінку дрібно затрусило. Чечель не знайшов іншого виходу, як підійти впритул, міцно взяти обома руками за плечі, стиснути.

Вона нижча майже на голову.

Очі дивилися в очі.

Цього бракувало…

— Скажете, нарешті, що сталося? — Платон був готовий почути фантастичну історію.

— Мене обікрали, — повторила Люсі. — Мені боляче.

Чечель послабив тиск, та не пустив.

— Вас могли обікрасти де завгодно, — сказав твердо. — Але не тут.

— Тут усі злодії. — Вона вперто правила своє. — Якщо я розбуджу Мішеля й усе розкажу, буде грандіозний скандал. Вечір зіпсується через мене. А ці курки й без того так дивляться в мій бік… Від одного погляду згоріти можна, а їх тут троє, аристократки срані. — Люсі по-дитячому шморгнула носом. — Ще ж ваш друг, отой, пишновусий, з зайцем. І його друг, солдафон. Живцем з’їдять.

— Здається, мосьпані, вам на кожного окремо й усіх разом начхати й наплювати.

— Правильно здається. — Вона знову шморгнула. — Пустіть уже.

Патон забрав руки, відійшов на крок. Люсі зі щасливим виразом потерла носика.

— Так, чхати, — повторила. — Я їх усіх зневажаю.

— І мене?

— Ще не знаю.

— Коли так — що тут робите? Чому прибігли до мене?

— Сищиків більше нема, — відповіла просто. — Коли вас назвали зранку й усі здивувалися, запитала в Мішеля. Він чув про вас, Чечель… пане Чечель. У вас якісь негаразди із законом чи владою. Ви живете то тут, то там, залагоджуєте делікатні справи за гроші.

— Не помилився.

— Я вам заплачу.

— Справді? Звідки дістанете асигнації, дозвольте запитати? Під халатом — калитка?

— Хам і мужлан. — Люсі сказала це без злоби. — Слухайте, я їх зневажаю. Але це поважні, шановані в Харкові люди. І якщо тут через мене буде скандал, Мішель із усіма потім помириться. Усі ж тут одного поля ягоди. Але не зі мною. Мене вижене.

— Знайдете іншого. Тим живете, Люсі. До речі, як вас справді звати?

— Для вас має значення?

— Вважайте, таким буде мій гонорар.

— Черниш, — мовила, наче виказувала державну таємницю. — Черниш Люда.

Потерла ніс рукою, чмихнула.

— Гаразд, доведеться відробляти. — Чечель відступив, пропускаючи гостю. — Проходьте, присядьте. Що у вас украли, коли, хто?

— А як сяду — швидше знайдеться?

— Стійте. — Платон знизав плечима.

— Ні, все ж таки сяду!

Люсі випнула обтягнуті шовком халату груди, пройшла до канапи, відсунула розкладений на ній, уже випрасуваний фрак. Затримала погляд на циліндрі, підхопила капелюха, вдягнула собі на голову, легенько прихлопнула згори.

— Пасує?

— Ви прийшли міряти чоловічі речі. — Чечель не запитував, лиш констатував побачене. — Або ви нарешті кажете, чим можу бути корисним, — або прошу вас піти.

— Отак! Пана сищика не влаштовує моя компанія?

Платон наблизився, тепер дивився на молоду жінку згори вниз.

— Людмило, ви звертаєте увагу на тих, хто вас тут оточує? Ці люди, хіба що крім господарів і челяді, вас недолюблюють. Це ще м’яко сказано.

— Ви справжній детектив. Ясновидець. — Люсі кліпнула очима, укотре шморгнула.

— Мене за інших обставин і в іншому місці ваше товариство влаштувало б цілковито. Але ви самі собі зараз дайте відповідь, чи сподобається панові Григоренку ваше перебування тут. Іще й у такому вигляді. — Пальці легенько торкнулися шовку халата. — А якщо хтось із гостей побачить, як ви виходите в такому вигляді від мене…

— Мішель викличе вас на дуель, — відрізала Люсі, проте циліндр зняла. — Мені тут нудно, пане Чечель. Це останнє місце на світі, де б я хотіла опинитися.

— Ви самі обрали для себе такий шлях. Не потрапляти в подібні компанії можна лише в один спосіб: розірвати стосунки з вашим нинішнім, гм, опікуном.

— Вирішили виховувати? — Люсі знову потерла ніс, підвелася, ще раз подивилася Платонові в очі. — Пізно, мосьпане, пізно. Я справді сама зробила вибір. Живу таким життям. Викине Мішель — підбере інший мішель, довго сама не буду. Це не заважає мені тверезо оцінювати не тільки себе, а й отакі ось поважні, — на цьому слові скривилася, — зібрання.

— Ви живете життям, яке ненавидите.

— Так іншого нема, Платоне Яковичу. — Й одразу, без переходу: — Потягнули перстень з бірюзою. Річ мені дорога.

— Бірюза — не дорогоцінний камінь.

— Хіба я сказала, що він коштовний? Я сказала — річ мені дорога сама по собі. Цінність має іншу, розумієте?

— Для вас. Не для тих, кого ви підозрюєте в крадіжці.

— Я когось підозрюю? — Брови сіпнулися вгору.

— Ви щойно заявили: тут усі злодії. Отже, підозрюєте всіх. Лікаря Лаврова з дружиною? Чи жінку мільйонера Авакумова? Або самого Авакумова? Чи подружжя Мухортових змовилося? Забули про мого товариша, Сержа Ковалевського. Мисливець за зайцями — і за бірюзовими перстнями.

— На вашого друга не думаю. Його тоді не було. — Люсі провела по носу тильним боком долоні.

— Оце вже тепліше. Тоді — це коли? Коли виявили пропажу?

— Десь дві години тому. Пан Ковалевський виходив зі своєї кімнати в той час. Ми поряд, я теж вийшла, розминулися в коридорі.

— Розминулися. — Платон уже говорив із нею, мовби з неслухняним капризним підлітком. — Ви йшли в протилежний бік. До ванної кімнати, вона якраз за його спальнею. Інша туалетна кімната ось тут. — Він показав пальцем собі за спину.

— Коли я йшла приймати ванну, перстень був у мене. Тут. — Люсі виставила середній палець лівої руки. — Перед тим як лягти у воду, зняла його й поклала на вмивальню. Потім вийшла. Голова забита різними думками, за колечко забула. Щойно згадала — повернулася. Не було.

— І хто користувався ванною після вас?

— Ота покоївка, кругленька. Вона ванну готує.

— Надя.

— Мені без різниці, як її кличуть! — Молода жінка роздратовано тупнула. — Але потягнути перстень найперше могла та дівка! Сільські руки — загребущі!

Чечель вирішив утриматися від коментарів, спитав спокійно:

— Ви приймали ванну першою?

— Тобто?

— На другому поверсі, крім вас, іще три жінки. — Платон для наочності показав три пальці. — Подружжя Мухортових облаштувалося біля мене. Пані Мухортовій зручніше користуватися ближчою туалетною кімнатою. Що вона й зробила. Потім ванну зайняла дружина пана Авакумова. Ми, чоловіки, за замовчуванням пропустили дам поперед себе. Думаю, така сама логіка працює й у вашому крилі.

— Логіка? — Люсі вкотре шморгнула.

— Мужчини пропускають жінок уперед, — мовив Чечель терпляче. — Ви готові підозрювати в крадіжці пана Лаврова?

— Того, котрий лікує психів? Усяке буває…

— Ще раз: ви підозрюєте його чи відкидаєте?

— Відкидаю, — зітхнула молода жінка.