Вигнанець і перевертень - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 15

Серж займе себе лісовою прогулянкою з рушницею.

А він спробує інше полювання: прогуляється до Грушівки.

Раптом хтось із тамтешніх захоче говорити про перевертня.

Для сищика нема кращого дозвілля, ніж пхати носа в подібні старі історії.

Це як шахова партія з самим собою.

Запрошені гості виявилися на диво пунктуальними — майже всі.

Одні вже розміщалися у головних санях. Високий чолов’яга в добротному зимовому пальті з хутряною підкладкою саме підсаджував у фургон супутницю. Верх її підбитого повстю капелюшка сягав чоловікові плеча, і разом вони являли дивну, якщо не сказати — кумедну, пару. Вгледівши Ковалевського, мініатюрна жіночка щось сказала кавалеру. Той повернувся, і зі свого місця Чечель розгледів характерні риси, котрі говорили про походження людини, навіть якщо його старанно приховувати.

— Лікар Лавров, Семен Миколайович, — кинув Серж на ходу, одразу знизив голос, мовби довіряв страшну таємницю. — Насправді Лівшиць, Шимон Мойсейович. З вихрестів, самі розумієте. Те, що юдей, у поважних колах давно значення не має. Служить на Сабуровій дачі, не остання там персона.

— На якій дачі?

— А, ви ж не місцевий. — Ковалевський вітально махнув Лаврову. — То в нас богоугодний заклад[22]. Для людей із психічними хворобами, да-с. Важлива персона, коли треба когось із родичів та знайомих помістити в безпечне місце.

— Хіба психіатрична клініка — аж таке безпечне місце?

— Даруйте, Платоне Яковичу. Ви, знаю, могли б зробити на своєму місці блискучу кар’єру. Та аж надто рано, гм, відійшли від справ. Не стикалися з подібним, мабуть.

— Ох, Сергію Павловичу, любите говорити натяками.

— Повірте присяжному засідателю з досвідом, мосьпане. Скільки разів слухали справи, де підсудного, зазвичай душогуба чи насильника, адвокати виставляли неосудним. Для того треба небагато. Покласти на Сабурову дачу, під нагляд такого ось лікаря, як наш Лавров. А бувало навпаки: навмисне, мало не силоміць запроторять туди когось із рідних. Переважно про спадщину йдеться в тих випадках. Напише лікар папірець, і все: заповіт не дійсний, складений хворим на всю голову.

— Лікар Лавров таке практикує?

— Я для прикладу, — мовив Ковалевський. — Цей добродій ще нічого. Ми ж стикалися не раз, він теж у присяжних.

— Хіба юдеїв…

— Хре́щений він, — перервав Серж. — Отже, православний. І росіянин за пачпортом. На лиці, скажете, написано — так у нас не читають, чого не слід. Коли вже до того дійшло, так Семен Миколайович теж присяжний, у списку запасних. Але й тут усе гаразд, ценз осілості давно пройшов[23]. І, звісно, якщо в суді фігурувала така особа… ну… з Сабурової дачі… Лаврова до подібних слухань не долучали, хіба покличуть свідком.

Поки говорили — наблизилися до саней. Ковалевський розтікся посмішкою, взяв простягнуту руку лікаря у свою, прихлопнув другою зверху, струснув.

— Бачте, де б ми зустрілися. Як ся маєте? Пацієнти з розуму не звели-с?

— От ніхто, крім вас, отак не жартує, — спокійно відповів Лавров. — Придумали б про мене щось новеньке, Сергію Павловичу. А ви… — глянув на Платона.

— Мій добрий друг, Чечель Платон Якович. Ми холостякуємо, — реготнув Ковалевський.

Потиск руки психіатра виявився коротким і на диво міцним.

— Моя дружина, Ольга Янівна. — Новий знайомий ступив набік, аби дати змогу привітатися.

— Холодно, — долинуло з фургона. — Прошу пробачити, панове, що не виходжу до вас.

— Скоріше б уже поїхати. — Лавров хекнув на руки, натягнув рукавички.

— Лізьте, грійте супружницю, — мовив Серж, одразу після того втративши до лікаря інтерес.

Широко розкинув руки.

Голосно, на всю площу вигукнув:

— О-о-хо-хо-оо! — і посунув назустріч статному вусаневі у важкій полковничій шинелі.

Той загорлав радісно у відповідь, скинув башлик, під яким виявилася вовняна папаха, і стиснув Ковалевського в обіймах. Чоловіки тричі почоломкалися, потім відступили на крок один від одного.

— Полковник Мухортов, лейб-гвардії кавалерист! — представив Серж. — У відставці полковник все одно лишається полковником!

— Та ти що! — прогудів вусань. — Мудре спостереження! Знав би, що з тобою їхати, — взяв би запас, дорога холодна!

— Що ж знати! — Ковалевський жестом фокусника висмикнув із кишені флягу. — Ти як тут опинився? Не думав, не гадав!

— Ох ти! — радісно крекнув Мухортов, простягнув руку.

— Федір Федорович! — почувся позад нього різкий, повний докору жіночий голос.

— От Господи… — буркнув полковник, розтягнув лице в широкій, зовсім не офіцерській посмішці, повернувся. — Наталю Дмитрівно, хіба не бачиш, кого нам Бог послав!

— Та вже бачу, — озвалася повнява жіночка в соболиній шубі, до якої не дуже пасувала сіра пухова хустка. — Справді, де б ви ще зустрілися! Вас ніби навмисне звели.

— Лотерея, Наталочко, лотерея! — реготнув Серж. — А кажуть, чудес не буває!

— Не можеш дочекатися? — Жінка кинула на полковника нищівний погляд. — Ви вже за зустріч хоч як причаститеся. Давайте, панове, бодай доїдемо спокійно.

— Слухаюсь! — Мухортов узяв під козирок, печально повернув Ковалевському флягу. — Ось хто тепер мій генерал, фельдмаршал і головний наполеон.

Це відставний полковник адресував Чечелю — його давній друг Серж напевне вже давно знав.

— Дай тобі, Боже, здоров’ячка, Наталю Дмитрівно! — вклонився Ковалевський. — Правду сказала, ми ще за столом зустрінемося. І отоді вже — ех! — Він прокашлявся, затягнув, видихаючи разом із парою: — Кому чару пи-ити! Кому здраву бу-ути!

Сніг зарипів під чобітьми Мухортова — полковник пішов керувати візником, який саме лаштував позад фургона їхні валізи.

— Душевна людина, — промовив йому в спину Серж. — Неодмінно познайомлю вас ближче. У відставці давно, трохи більше десяти років. Кульгає, звернули увагу?

— Ні.

— Трошки є. То його слабке місце, мосьпане. Бо не в бою поранений. На маневрах кінь вибуху злякався. Федір куди вершник, кавалерист спадковий — не втримався, гепнувся, ногу поламав. Ще й у двох місцях, буває ж таке. Краще після такого кульгати у відставці, ніж кульгавим доповідати старшим за званням.

— Мабуть. Не знаю.

— А вдома, бачте, дружина ним керує. Хочете секрет?

— Здається, тут про кожного є секрет.

— Колись Наталочка зловила чоловіка з покоївкою. З того часу він у неї по струнці ходить. І став дуже великим моралістом.

— Не думаю, що це секрет.

— Мораліст — не таємниця, — погодився Ковалевський. — Причину приховує. Але не від мене, — тут же уточнив, ураз примружив очі, глянув за спину Платонові, трохи подався вперед: — А це вже недобре. Його не вистачало.

Платон озирнувся на не дуже зграбного чоловіка в каракулевому пальті, який саме прибув і тепер допомагав своїй супутниці вибратися з відкритих саней.

— Хто такий? — поцікавився Чечель.

— Ще одна шкатулка з секретом, — процідив Серж, і настрій його швидко зіпсувався. — Авакумов, Георгій світ Андріянович. Винокурні в нього, меценат-благодійник. Покровитель муз, театральних. Салон у нього вдома, дружина запрошує, Олена Луківна.

Тон зовсім не сподобався Платонові.

— Ви говорите так, мовби він не віддає, а краде.

— У мецената цього в коханцях — молоді актори.

— Відколи ви зробилися моралістом, Сергію Павловичу? Покровителі муз дуже часто роблять це не без користі. Якщо дружина терпить його зв’язок із акторками…

— Ви не дочули, мосьпане? — зиркнув Ковалевський. — Я сказав — акторки? Актори, Платоне Яковичу. Молоді актори. І не лише молоді.

Чечель присвиснув.

— Оце — секрет? Навряд, якщо ви знаєте. І навряд тільки ви.

— Радше так: усі втаємничені зберігають пристойність. Таємні пристрасті пана Авакумова не повинні витекти на публіку. Поки про це не говорять уголос, тим більше — поки на це не натякають газети, ніхто ні на кого не нарікає. Олену Луківну все влаштовує. У них давно гармонія, па`рі навіть заздрять. Дітей не мають, бо вона собі придумала безпліддя. Знаю, бо з моєю благовірною в товаришках, разом шушукаються про різні такі речі. Але ж погодьтеся, тип не дуже приємний.