Вигнанець і перевертень - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 13

— Смачно розповідаєте.

— Є привід трошки погуляти з рушницею. — Ковалевський розпрямився, повернувся назад у крісло. — Запросили тут на вечерю подяки. Недалеко, Валківський повіт. Хоча зараз снігу насипало, тридцять верств їдеш, мов усі півсотні… Цікава історія, між іншим.

— Що за історія? — Чечель зрозумів бажання й потребу господаря змінити тему.

— Чули щось про День Білої Ромашки?

— Звісно. Навіть колись купив букетик на вулиці[20].

— Тут мали щось таке, перед нинішнім Різдвом.

— Чекайте. — Платон кліпнув очима. — День Ромашки ніби весною…

— Кажу ж — подібне. Назвали Днем Орхідеї, то зимова квітка. Христя їх любить, вдома є невеличка оранжерея. — Ковалевський пригубив уже зовсім вистиглу каву, скривився, відсунув горня ближче до краю столика. — Значить, з нагоди Різдва завжди є прийняття в міського голови.

— Найдостойніші громадяни міста.

— Нехай вам, мосьпане мій, дуже вже ви іронічні-с. — Серж погладив пишні вуса, крекнув, мостячись затишніше. — Кращі, не кращі… Усі під Богом ходимо. Не останні, давайте так скажемо. І була там нова особа. Молода, двадцять три роки, а вже знаменита.

— Хто така, чим знаменита? — Чечель питав винятково із ввічливості, підтримуючи розмову.

— Віком, Платоне Яковичу, і знаменита! — Ковалевського історія помітно запалювала. — Серафима Мілкус, як у дівоцтві — не знаю. Бог із ним, із дівоцтвом! Тут цікавіше, хто чоловік! Сам Монте-Крісто, чули?

— Нехай вам! — Чечель мимоволі перейняв манеру господаря. — Ніхто не одружується з героями із романів мсьє Дюма..

— Тим не менше, мосьпане, так охрестила Едвіна Мілкуса французька преса! — прозвучало це так урочисто, мовби йшлося про когось із близьких родичів самого Ковалевського. — Мільйонер, який взявся нізвідки. Старший за дружину років на двадцять, коли не більше.

— Нічого дивного. Не бачу мезальянсу.

— Звісно, є всі підстави підозрювати молоду особу в шлюбі з розрахунку. Врахуйте, чоловік паралізований. Дружина возить його на інвалідному візку. Та помре, пишуть, не скоро. Вище пупа` все здорове й міцне. Гімнастику виконує, для мандрівок зробили спортивні прилади, спеціальне замовлення. Можна розбирати, вкладати у валізи, возити в багажі.

Якщо Платона й зачепило, хіба трошки.

— Кажете, французькі газети… Мілкуси — французи?

— А я про що! — Ковалевський гучно ляснув долонею по шкіряному бильцю. — Ніхто до пуття не знає, хто Мілкус та звідкіля взявся! До Парижа приїхав із Берліна. До Берліна жив у Римі. До Рима — з Відня. Сам каже — приплив із Америки. З Серафимою здибався на кораблі, її найняли доглядальницею. Зайшла на палубу сестрою милосердя, на берег ступила вже дружиною свого підопічного.

— Таке теж трапляється. Не лише в любовних романах.

— А як вам ось це: коріння мільйонерки десь тут, на нашій Слобожанщині!

— Світ водночас тісний та великий.

— Мілкуси купили садибу під Валками. Ще рік тому їхній повірений залагодив оборудку. Так сталося, я отримав підряд, треба було багато й швидко забудувати. Знаєте, не знаєте — коли сталася ота катавасія, бунт, революція, хто як назве… А! — Серж знову ляснув по бильцю. — Селюкам різні баламути накрутили хвости. Кинулися громити маєтки, економії[21]. Грабували, палили, а в Грушівці, є там таке село, забудову якийсь відставний сапер-паскудник рвонув динамітом. Я трошки знав грушівського економа, пана Завадського. — Помовчав хвилину. — Мужики взяли на вила.

— За що?

— Пан… — Серж розвів руками. — Дружина по тому прожила півроку. Сини поховали, плюнули на все і всіх, забралися геть із тих країв. Садиба стояла привидом, там навіть волоцюги час від часу зимували. Кому таке продаси? Аж раптом Мілкус розшукав Завадських, вдарили по руках.

— Нащо розвалена садиба тому Монте-Крісто?

— Не йому, — терпляче вів Ковалевський. — Кажу ж, Серафима його відшукала в наших краях коріння. Вмовила чоловіка влаштувати тут резиденцію. А мене підрядили за дванадцять тисяч рублів зробити з руїн лялю. Проєкт надіслали, кажуть, Серафима сама креслила. Ну, чи архітектору говорила під руку, швидше за все так.

— Упорались?

— Не вкладався, — зізнався Серж. — Довелося просити ще три тисячі. Дали, але мусив підписати хитрий папірчик. Мовляв, якщо й після додаткових асигнувань не вправлюся, визнаю неспроможність. І поверну всю вартість робіт.

— Ого!

— Ого-го! — передражнив Ковалевський. — То, мосьпане, був міцний копняк-с! Знав, чортів син, чим брати!

— Впоралися?

— Ще б пак! — Серж випнув груди. — Резиденція ніби на теплу пору року. Та ось прибули господарі перед Різдвом. Усім задоволені, бачив обох. Було то, Платоне Яковичу, за тиждень до прийняття в голови. Там знову Серафима з’явилася.

— З чоловіком?

— Сама. Ходила між гостями, щебетала. А за нею — троє дівчат із оберемками орхідей. Продавала одну квітку за десять рублів.

— На вашому підряді розорилися? — гмикнув Платон.

— Благодійність, казав же! Виголосила перед тим коротку промову. Закликала дбати про сиротинці, має намір створити власний фонд. Не те щоб у Мілкусів грошей не було… Турбота про дітей — справа спільна. Всякий, хто себе поважає, мав би долучитися до благородної справи. Хто б сперечався… Я сам п’ять квіток купив, мосьпане. Та й інші гості задніх не пасли. Тут, скажу вам, інтерес до її персони спрацював більше.

— Підозрюю… Тобто цілком згоден. Мене Мілкуси вже так само зацікавили. — Зараз Чечель говорив правду.

— До квітки додавався білетик. Лотерея. Одна квітка — один білетик. П’ять — маєте п’ять. На кожному номерок намальований. Серафима своїми ручками розривала білетик навпіл. Цифра — на кожній половинці.

Нарешті глибоко всередині ворухнулася цікавість.

— Щось новеньке в благодійних акціях.

— Серафима оголосила: як усе розпродадуть, буде лотерея. Удома чоловік за якийсь час тягнутиме ці корінці. Зробить п’ять спроб. Тих благодійників, чиї номери випадуть, подружжя й запросить на вечерю подяки. Після Різдва.

— І випало вам.

— На мою душу — аж п’ять лотерей! — реготнув Ковалевський. — Навіть не здивувало! Ось три дні тому посильний приніс конверта з почесним адресом. Завтра прийняття. Треба збиратися. Побажання для кавалерів — смокінг чи фрак. Побажання для дам — загадкова маска.

Чечель відчув, як хребтом пробігли мурашки.

Засвербіло.

Потер спину об крісло, кліпнув.

— А в тому щось є від авантюрних романів. Починаю вірити у графа Монте-Крісто. Хтось із двох начитався фантазій мсьє Дюма. Я навіть готовий закластися: пані Мілкус. Скільки років їй, кажете?

— Двадцять три.

— Чоловік — паралізований мільйонер. Романтичне знайомство на корабельній палубі. Як ще заявити про себе світському товариству?! Тим більше тут, у Харкові…

— У провінції, хочете сказати? — підморгнув Серж.

— Нічого такого я не…

— Нехай вам! — добродушно реготнув Ковалевський. — Провінція, крути — не крути. З якого боку не глянь. Не столиця, мосьпане, не столиця-с. І дамочка не проста, ох, не проста. Чуйка в неї, Платоне Яковичу. Бачте, знайшла до тутешньої братії підхід. Влилася в коло обраних, так би мовити.

Чечелю закортіло сказати щось ядуче на адресу обраних.

Стримався.

Похвалив себе подумки.

— Інтригуєте, Сергію Павловичу. Вже хочу познайомитися з цією екстравагантною парочкою.

— Справді? — Ковалевський зміряв його дивним поглядом.

— А що такого?

— Не повірите: шукав слів, аби запропонувати вам завтра їхати зі мною. Запрошення, яке мені принесли, дійсне на дві персони.

— Так розумію, друга персона — пара. Жінка або…

— Жінка, жінка. Баба, — мовив Серж, знову розгладивши вуса. — Мужчини презентували квіти дамам. Жодна із супутниць, які були на прийнятті, грошей за орхідеї не платила. Отже, лотерейні білети розігрувалися між кавалерами.