Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна - Страница 53

Правильні риси Медісон якось загострились, очі світилися нестримною люттю, рот розтягнувся у звіриній посмішці, вишкіривши зуби. А найгірше — біль палав на її обличчі, голому й беззахисному перед моєю зрадою.

37

АБІ

Листопад

Доки я бігла від Ґевінових воріт до машини, хмари прорвалися цілим потоком води. Відчуваючи, як шалено б’ється об ребра серце, я вимкнула сигналізацію та сунула ключ у замок запалювання. Увімкнула обігрів на максимум, стиснула скроні руками, намагаючись угамувати біль.

Руки тремтіли. Перед очима стояла самовдоволена гримаса Ґевіна. Тепер, у власній автівці, де нічого не загрожувало, мною заволоділо каяття. Я не могла собі пробачити, що не встояла перед його натиском.

Груди неприємно стиснуло. Та, колишня Абі просто втекла б, щоб до кінця життя ховатися від Ентоні. Але цьому покладено край. Я більше не хотіла чекати, не хотіла рік за роком проводити в безглуздому існуванні. Воліла жити.

Скільки я себе пам’ятаю, я відштовхувала людей, бо думала, що самій мені буде краще. Та Ентоні — інша річ. Більше підтримки, ніж від нього, я бачила хіба що від сестри. Він проник мені в самісіньку душу й побачив мене таку, яка я є. Уявити, що він мене зрадив, було неможливо. Та й навіщо йому це робити? Усьому має бути раціональне пояснення.

Задзвонив телефон, і я поспішила відповісти.

— Абі? Це детектив Семсон. Наші спеціалісти відстежили ті повідомлення з фотографіями, що ви їх знайшли в Олівії на айклауді. Два надіслали з комп’ютерів загального користування, що в Публічній бібліотеці Сіетла, ще кілька надсилали через проксі-сервер, з ними ми ще працюємо. А от одне з повідомлень — від особи на ім’я Ной Гарріс, що мешкає за адресою: Елліот-авеню, будинок 2652, квартира 39-Б.

Ви його знаєте? Чи, може, Олівія з ним знайома?

Мозок загрузнув, зачепившись за це ім’я. Ной Гарріс — це той самий благодійник, з яким Ґевін і Кендалл вечеряли тієї ночі, коли Олівія впала. Між ними має бути якийсь зв’язок.

— Я десь чула це прізвище, тільки не можу згадати, де саме. Знаю тільки, що він збирає кошти для виборчої кампанії Ґевіна Монтґомері.

— Ціка-а-аво, — нарозтяг сказала Семсон. — Думаю, з містером Гаррісом треба поговорити.

— Можна з вами? — попросилась я.

— У жодному разі, — відповіла вона суворо. — Це порушує правила розслідування. Я зателефоную вам після того, як ми поспілкуємось.

— Стрив...

Пізно: уже поклала слухавку.

Я в розпачі пожбурила телефон на сусіднє сидіння.

Вона назвала адресу! Ще б пригадати... Так, Елліот-авеню, будинок 2652, квартира 39-Б. Якщо покваплюся, буду раніше за неї.

Я розвернулась і вже хотіла виїжджати на дорогу, аж раптом у дверях показався Ґевін. Від різкого гальмування машину занесло, і камінчики посипались з-під коліс, наче з кулемета. Ґевін завмер і обернувся. Я дивилась на нього в дзеркало заднього виду.

На якусь мить мені здалося, що я потрапила назад у часі, знову перетворилась на залякану вагітну дівчину, учорашню школярку. Я прийняла неправильне рішення. Не стосовно аборту — лишити Олівію було цілком правильно, — а от гроші від нього взяла дарма.

До сьогодні я постійно перебувала в страху, наче він будь-якої миті може прийти, щоб забрати борг. Та прожити так решту життя я не хочу. Чим платити за лікарню, я не знала, проте знала одне: я впораюсь. Я стала старша, сильніша, самостійніша відтоді, як завагітніла Олівією.

Настав час боротися за правду, не тільки заради себе, а й для доньчиної дитини.

Я витягнула з сумки копію листа з генетичної лабораторії, вийшла з машини. Підійшла швидким кроком, не відпускаючи його погляду. Простягнула документ.

— Свої гроші можеш лишити собі. Я сама подбаю про свою доньку, я звикла. А тобі краще зробити так, щоб завтра опівдні розслідування вже тривало. Я хочу знати правду, Ґевіне. І, повір, готова заради цього на все. — Я круто розвернулась, кинула наостанок через плече: — Якщо не зробиш, як я кажу, цей лист миттю опиниться в руках журналістів, а твоя дружина отримає копію електронною поштою.

Виїхавши з траси 1-5, я на високій швидкості прямувала до центру Сіетла. Проминула Публічну бібліотеку та «Westlake Center» і, опинившись на Першій авеню, вирушила до Беллтауна.

Біля сучасного багатоквартирного будинку в тридцять поверхів, перед яким зеленів садочок з альпійською гіркою, я зупинилась і, опустивши в наркомат кілька монет, крутими сходами пройшла до дверей. Стала біля входу й дивилася на автівки, що під’їжджали. Скоро з’явилась Джейн Семсон у звичайній на вигляд машині, припаркувалася неподалік.

Я кинулась до неї, не в змозі стримати потік слів:

— Будь ласка, я маю там бути!

Детектив обернулася, подивилась на мене великими очима. Була з ніг до голови одягнена в чорне, у форменій поліційній куртці.

Одразу впадав в очі жетон, що вона його почепила на широкому чорному поясі, поряд із кобурою.

— Дозвольте мені поговорити з...

Я не договорила, бо тієї самої миті з машини вийшла знайома постать. Ентоні. Я заклякла, не в змозі поворухнутись.

— Ентоні, — промовила слабким голосом. — Що ви тут робите?

Двоє перезирнулись, винувато, наче малі бешкетники.

— Якого біса! — вибухнула я й накинулася на Ентоні: — Хто ви такий?!

— Абі... — Він занурив руку в скуйовджені кучері. — Вибачте, що не сказав одразу.

— Господи! — Я затулила лице руками. Щоки пашіли; справжній, фізичний біль прошив мені груди, ніби враз зламались усі ребра. — Ви працюєте на Ґевіна.

— Що?.. Ні! — Ентоні помовчав трохи, шумно видихнув. — Вибачте! Я хотів вам сказати того вечора, коли ви були в мене. Я просто...

— Скажіть тепер.

— Добре. Місяць тому детектив Семсон зателефонувала мені, попросила дещо для неї зробити. Сказала, що веде розслідування в одній справі, та їй постійно ставлять палки в колеса. Начальство весь час скорочувало бюджет, до того ж вона помітила, що напарник не заніс у протокол важливу інформацію, а потім ще й збрехав, що не знайшов телефона жертви, хоча насправді навіть не шукав. Щойно вона натрапить на слід — як її вже так закидають іншими справами, і на цю не лишається часу, хіба що після роботи розслідувати. Вона пішла до начальника поліції, але той досить прозоро натякнув, що про цю справу можна забути. Було зрозуміло, що тут щось не так.

— А ви тут до чого?

Детектив Семсон попросила мене зв’язатися з вами, поговорити, дізнатися, що вам іще відомо. їй хотілося докопатись до правди, та було зрозуміло, що хтось намагається видати все за нещасний випадок.

— То ви його найняли? — запитала я, звертаючись до Семсон.

Та похитала білою як сніг головою.

— Ні, що ви. Просто мені була потрібна допомога, і Ентоні погодився з вами поговорити. Неофіційно.

Я брала додаткові зміни, потайки зустрічалась зі свідками, домовилась з інформаційним відділом, щоб відстежили ті повідомлення. Завдяки Ентоні я дізналася, якою інформацією володієте ви.

Я похитала головою, досі спантеличена.

— Отже, начальник поліції не давав вам розслідувати справу Олівії? Чому?

— Розслідування буде, у цьому я не сумніваюся. Я говорила з начальником поліційного відділку в Сіетлі, пояснила йому, що сталося. Він розуміє, що ситуація нетривіальна, і розпочав внутрішнє розслідування силами своєї команди. Мак-Неллі буде відсторонено, щойно вони з’ясують, чи він когось покривав.

— Мені шкода... — заговорив був Ентоні, та я враз напустилась на нього.

У мені все аж кипіло від гніву.

— Чи ви говорили хоч слово правди?! Хоч раз?! Він подивився так, ніби я його вдарила.

— Завжди.

— І про сестру? Її справді вбили, чи ви це вигадали, щоб мене розчулити?

— Я б такого не вигадав, Абі. — Погляд у нього став жорсткий, і на мить я пошкодувала про свій випад. — Не так уже й погано ви мене знаєте, щоб так думати. Усе, що я вам казав, — правда. Я просто не пояснив, для кого це роблю. Для кого й чому. Чотири роки тому детектив Семсон закрила сестрину справу. Я винен їй більше, ніж можу віддячити. Потім вона переїхала в Портедж-Пойнт, але ми підтримували зв’язок. Коли вона звернулася до мене по допомогу, я погодився без вагань.