Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна - Страница 47

— Дитині нічого не загрожує, — запевнила докторка Меддокс. — Якщо хочете, можемо навіть зробити УЗД.

— Так, так, будь ласка, — видихнула я.

Вона повела нас лабіринтом коридорів до приватної палати, що її забезпечив Олівії таємничий благодійник. Повітря всередині було тепле й вологе. Ми з Сарою зняли пальта й повісили на дверях, а тоді стали мовчки й дивилися, обливаючись потом.

Олівія не рухалась. Я підійшла, торкнулась її волосся. Раптом у пам’яті постав спогад. Якось мене розбудив її плач. їй тоді було років шість або сім. Я побігла до неї, обійняла міцно та гладила шовковисті пасма.

Тіло її поволі розслабилось, ридання змінилися схлипуванням. Виявилось, що їй наснилося, ніби вона померла. Її поховали під Ейфелевою вежею, і було видно, як нагорі ходять люди, бігають у своїх справах, наче знати не знають, що вона лежить у них під ногами. — Це було так страшно, — розповідала Олівія. — Бо я померла, а всі ходили собі далі, ніби їм байдуже, що мене більше немає. — Вона поклала голову мені на плече. — Не лишай мене, матусю.

— Люба...

Я притягнула її до себе, серцем до серця, та вдихала полуничний запах її шкіри.

Мені тоді чомусь пригадалися материні слова, відлуння давно забутої обіцянки: «Літом і зимою — я завжди з тобою».

Ці спогади були такі реальні, що, тільки розплющивши очі, я з болем усвідомила, де перебуваю. Як би мені хотілося повернутися в ту мить, сказати Олівії, що боятись не треба, що її не забудуть. Хай би що сталося, вона завжди буде поряд. Я чутиму її в садочку, що розквітне навесні. Бачитиму в морозному повітрі, коли з рота йтиме пара. Чутиму її запах, вдихаючи ніжний дитячий аромат її доньки.

Мені не байдуже і ніколи не буде байдуже.

Докторка Меддокс підсунула до ліжка громіздкий апарат. Узголів’я підняли так, що Олівія напівсиділа. Під простирадлом проступав уже круглий живіт. За кілька секунд було чути знайоме «стук-стук»: то билося дитяче серце. Поволі на екрані з’явилась маленька фігурка, і мене захлеснула чиста любов. Я знала: це подарунок мені від Олівії.

— Погляньте! — промовила докторка Меддокс, показуючи на екран. — Ми вже перевертаємось.

І справді, дитина крутилась на місці. Тієї ж миті в лікарки спрацював пейджер.

— Вибачте, я скоро.

Вона квапливо вийшла з палати.

Якусь хвилину я дивилась їй навздогін, потім обернулася до Сари.

— Дитина від Дерека, сина Джен. Я нещодавно з ним говорила.

Здавалося, вона не йме віри.

— Ти що, жартуєш?!

— Навіть не збиралася. — Я занурила руки у волосся. У мене вирвався стогін, тихий рик, повний болю та смутку. — Що далі, не знаю. Може, він захоче ростити дитину, а може, залишить мені. Чесно кажучи, я боюся знов опинитися з немовлям на руках. Пам’ятаєш, коли Олівія?..

Емоції знову захлеснули мене, а з ними — спогади про перші, найскладніші місяці. За кілька тижнів материнства, повних безсонних ночей, коли дитина страждала на кольки, я сама собі стала чужа. Я любила доньку всією душею, і все ж таки це було важко.

Якось я запізнювалась до Сари. Мала лишити їй Олівію, а сама — їхати в коледж. Нарешті опинившись на місці, я мерщій кинулася до дитини, хотіла розстібнути паски на кріслі. У ніс ударив бридкий запах. Коли я потягнула малу до себе, щось хлюпнуло.

Я забула вдягнути Олівії підгузок. Лайно було скрізь: на гладеньких ніжках, на подолі рожевої суконьки, на спині, стікало з сидіння просто на підлогу.

Уперше в житті — і востаннє — я пошкодувала, що не послухала Ґевіна. Що дала народитися власній доньці.

Як можна про таке думати? Мати з мене ніяка, мені взагалі нічого не вдається. Не треба було стрибати вище від голови.

Ще під час вагітності я пообіцяла собі, що ніколи не кину Олівію напризволяще, стану їй такою мамою, про яку завжди мріяла. Буду носити її на руках, лоскотати їй шийку своїми віями. Ми з нею будемо тертися носами. Я казатиму, що її ДНК у мене в крові, що ми одне ціле і в нас навіть серце одне на двох.

Та коли вона народилась, я опинилася сам на сам із цим крихітним тільцем, і мені здавалося, що в моїх руках цілий світ — так це було невимовно важко. А тому того дня я просто сунула перемазану, зарюмсану дитину Сарі в руки, сіла в машину й поїхала.

Цієї ганебної таємниці Олівія ніколи не мала дізнатися. Адже не тільки батько покинув її — мати виявилася не краща.

От тільки з нього нема чого взяти, а я могла б і подумати двічі.

Я подивилась на Сару й одразу зрозуміла: вона теж це згадала.

— Скількох помилок я припустилася. Певно, не менше за маму.

— Абі, — м’яко промовила сестра. — Ти повернулась. Це найголовніше. Ти не покинула Олівії, тобі просто треба було відпочити. І це пішло тобі на користь. Для тебе все або чорне, або біле, але ж світ не такий. Може, ідеальною мамою ти й не стала, але чудовою — безсумнівно. Ти ж не стала її менше любити.

Я раптом підвелася, схопила з шухляди, що стояла поряд із ліжком, флакончик лосьйону. Узяла руку Олівії у свою, стала розтирати холодну, суху шкіру, не зводячи очей з монітора. Я вже встигла закохатися в цю дитину, а вона ж може померти. Так само, як помре Олівія, коли її відключать від апаратів. Як померла мама. Або Дерек її забере. Любов — це ризик. Що більше любиш, то більше втрачаєш.

І все-таки я любила це крихітне створіння тією шаленою любов’ю, що проростає в глибині душі та міняє людину зсередини. Любов’ю, що вчить нас казати «так». Такою любов’ю, що хочеться загадати бажання, коли падає зірка, бо знаєш: воно обов’язково здійсниться.

33

ОЛІВІЯ

Серпень

За тиждень до школи Медісон нарешті знайшла час і на мене. З одного боку, я сердилась, що опинилася для неї на останньому місці, з другого — була вдячна, бо мала нагоду побути з Дереком.

Зрештою, це я останньої миті відмовилася йти з ними на пляж у свій день народження, тож ображатися нема чого.

Прокинулась я пізно, з важкою головою. Позаяк на сніданок часу не лишилось, закинула в пляжну сумку банан. Написала мамі коротеньке повідомлення, щоб вона знала, де я буду.

Дорогою до «Джави» я обливалась потом, час від часу витирала лоба. Стояла така спека, що повітря аж розпирало легені.

У кафе було повно галасливої молоді, усі щебетали про щось. Я поглянула на величезну дошку, що на ній крейдою було виведено меню дня, подивилась на ящики з фруктами.

Ми з Медісон одночасно побачили одна одну. Вона підстрибнула, замахала руками. Сховала айфон у величезну чорну пляжну сумку й побігла до мене, згребла в обійми.

— Лів! Як же я рада тебе бачити! Років сто не гуляли! Уже й літо минуло, а все якось не виходило. Скажи?

Я обійняла її у відповідь. На ній були білі босоніжки на платформі, білі вкорочені легінси та мішкувата футболка з емблемою «Van Halen» [10], яка постійно зісковзувала з плеча, показуючи краєчок чорно-білого купальника. Волосся втримувала на лобі широка чорна стрічка. Вона мала дуже дорослий вигляд. Я у своїх затісних шортах «Адідас», рожевій безрукавці та пласких сандаліях почувалась на її тлі дитиною.

— Це точно. Просто жах! Оце в тебе насичене літо вийшло. Уже не дочекаєшся прем’єри? Якихось кілька тижнів лишилось.

Медісон по-театральному закотила очі.

— Господи, я так хвилююся!

— Усе буде добре. Тобі завжди все вдається.

Я добре знала свою роль.

Вона знизала плечима, трохи заспокоєна, і ми попрямували до каси.

За прилавком стояли на шафах ящики, повні розкішних, на будь-який смак фруктів. У мене потекла слина, але я згадала про банан у сумці. Що мені точно не завадить, то це кава.

— Bay, ківі! — заверещала Медісон, показуючи пальцем. — Обожнюю! Мені, будь ласка, смузі «полуниця-ківі».

— Мені холодний лате, — замовила я.

— Лате? — Голос у Медісон миттю став хитруватий. — Ти ж не п’єш кави.

Я грайливо перекинула хвостик через плече.