Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна - Страница 42

Я почепила підвіску на браслет і накинулася на Дерека. Він відступив під моїм натиском. Ми рухнули просто на ліжко. Він укрив моє обличчя легкими, найніжнішими поцілунками, огорнув своїм теплим диханням. Я зазирнула йому в очі. Здавалось, це сон. Але я не спала. Я не в змозі була відвести від нього погляду.

З ним я почувалася цілою, наче більше мені нічого не треба.

Він пригорнув мене до грудей, притиснув міцно. Я знала, що Медісон чекає на пляжі, та йти не хотілось.

— Я кохаю тебе, — прошепотіла, схиливши голову, щоб побачити його очі.

Він поцілував мене в носа.

— А я тебе — більше.

Якусь мить ми просто лежали так, і щось промайнуло між нами, чого мені не забути.

Моє майбутнє.

Торт був забутий несправедливо. Це була чарівна конструкція з кількох поверхів шоколадного бісквіта, укрита ніжно-рожевою глазур’ю та прикрашена букетом із повітряних кульок у пастельних відтінках. Дерек приніс із ванної рулон туалетного паперу, щоб витиратися, і ми з’їли по добрячому шматку просто руками.

— Туалетний папір замість тарілок. Яка розкіш! — пожартувала я.

— Гей! — Він штовхнув мене легенько в плече й сам засміявся. — А що, мені бігти нагору за посудом? Як я можу лишити таку красуню саму! — Він помовчав трохи, облизнув крем із губ. — Ну що, як святкуватимеш?

— Та от іду зараз на пляж, зустрінуся з Пітером і Медісон, а ввечері мама хоче повезти мене в пафосний французький ресторан у Сіетлі.

— Непогано. Це ти сказала, що хочеш спробувати щось нове, так?

— Так, просто я трохи здивована, бо вона завжди боялась Сіетла. Ніби це якесь царство зла.

— То чому ж вона передумала?

Я знизала плечима.

— Гадки не маю. Але ж це ще не все. Вона нарешті дозволила мені здати на права, я вже домовилась на наступний тиждень! — Я аж пищала від щастя. — Можна я на твоїй машині повчуся?

— Звісно, тільки не розбий, — піддражнив Дерек.

Я пожбурила в нього подушку.

— Я ж не безрука!

Він засміявся, ухиляючись від удару.

І тут у мене задзвонив телефон. — Олівіє?

Голос був мужній, справляв сильне враження. Я точно його вже чула, тільки не могла пригадати, де саме.

— Так?

— Це Ґевін Монтґомері.

— А, містер Монтґомері... Добрий день!

Я кинула на Дерека здивований погляд. Він посунувся ближче, і я відняла телефон від вуха, щоб йому було чути.

— Я хотів запросити тебе пообідати з нами сьогодні, будемо Кендалл і я. Хотів перепросити за свій різкий тон. Гадаю, ми могли б познайомитися ближче.

Я напружено думала. У Сіетл ми поїдемо не раніше, ніж мама звільниться з роботи. Доведеться, щоправда, вигадати причину, щоб не піти на пляж, але ж такий шанс просто не можна проґавити.

— Я не проти.

Ми домовилися зустрітись у Лорелвуді, у перекусній «Чорний кіт», на цьому попрощались.

— Ти це чув?! — заверещала я, щойно поклала слухавку. — Він хоче зі мною познайомитись! Може, скаже на цей раз правду!

Дерек кивнув і сунув до рота черговий шматок торта. Він не зводив з мене погляду.

— Що? — Я квапливо витерла губи. Він похитав головою.

— Нічого.

Очі в нього блищали голодним блиском.

— Ти чув, що я сказала?

— Ага. У нас іще ціла година.

Він притягнув мене до себе, і я усміхнулась.

30

ОЛІВІЯ

Червень

Дерек поставив свій «мустанг» у самому кінці стоянки.

— Сходити з тобою?

Я повагалась трохи.

— Якщо ти не проти, я б хотіла поговорити з ним наодинці.

Він закусив губу. Було видно, що бореться з собою.

— Добре, — вимовив нарешті. — Покличеш у разі чого. Я буду тут.

Я кивнула, підставила губи для поцілунку. Вибралася з машини та з силою захлопнула двері.

Інтер’єр перекусної був у дусі п’ятдесятих: лінолеум у чорно-білу клітинку, натерті до блиску хромовані крани. По краях розставлені диванчики, а ближче до центру — хромовані столи з високими стільцями. Стіни прикрашали портрети Елвіса, Мерілін Монро, Кларка Ґейбла та інших знаменитостей тієї пори. З колонок лунала «І Get Around» у виконанні «Beach Boys». Я ледве втрималась, щоб не розсміятись.

Відвідувачів було небагато, вони здебільшого поглинали бургери, з яких скрапував соус, і заїдали чималими жменями картоплі фрі.

Ґевін уже чекав, згорбившись над чашкою гарячої кави за столиком у кутку. На ньому був чорний плащ із високим коміром, голову прикрашала низько насунута синя кепка з емблемою «Сіетл Марінерз». Вигляд він мав сміховинний.

Кендалл я не побачила.

У мене звело живіт. Я зупинилась у дверях. Раптом усе стало зрозуміло: Кендалл тут немає, більше того — ставлю всі свої медалі, — вона гадки не має про нашу зустріч.

Я кинула на диванчик сумку та всілась навпроти Ґевіна. Він позирнув на мене. Губи його розтягнулись у страшнуватій, аж надто широкій усмішці. Заговорити не встиг, бо підійшла офіціантка, прищава дівчина з брекетами і чорним масним волоссям, у чорній футболці, на кілька розмірів завеликій, під чорним, не першої свіжості фартухом. У Ґевіна на обличчі проступила відраза, та він швидко відвів погляд.

— Мені тільки колу. — Я усміхнулась до офіціантки, сподіваючись, що вона не помітила, як дивився на неї Ґевін.

За якусь хвилину вона повернулася зі склянкою, повної піни.

— Що ж... — почав був Ґевін.

— Кендалл тут немає, так? — урвала я.

Він позирнув на мене з-понад чашки, ніби віри не йняв, що знайшлася людина з кількома сірими клітинами, так він звик до загальної тупості.

— Так.

— Ви мене обманули.

Ґевін засміявся сухим смішком, як іржуть коні.

— Треба звикати. Брешуть усі. Просто хтось більше, хтось менше.

— Брешуть боягузи та крадії, а я не боягузка і не крадійка. Тож мерщій до справи. Ви мій батько?

Мені набридло бути хорошою дівчинкою. Досі це нічого мені не давало, а тепер я хотіла дізнатися правду, щоб якось жити далі. Мала знати, чому мама мене обманула.

Ґевін закашлявся, поперхнувшись кавою. Постукав себе делікатно по підборіддю.

— Що ж, добре. — Він швидко опанував себе. — Ні, звісно, ні. І якщо вже ми вирішили обійтися без церемоній, скажу тобі ось що. Тримайся якнайдалі від моєї доньки. У неї зараз непростий період, їй треба одужати. Це дуже вразливий стан, і я не хочу, щоб ти її засмучувала.

Він подивився на мене уважно, схиливши голову.

— Кендалл — дуже непроста дівчина. Минулого року в неї був зрив, хотіла проковтнути за раз повний флакон оксикодону[6]. Нам довелося помістити її в лікарню заради її ж безпеки. Я правильно розумію, що вона тобі про це не розповідала?

Я відчайдушно намагалася не виказати своїх емоцій. Чи він каже правду? Уявити язикату, упевнену в собі Кендалл у психіатричній лікарні було нелегко, і все ж таки в ній була якась... неврівноваженість. За такими людьми тільки дивись, щоб не встромили тобі ножа в спину.

— Але так воно і є, — повів далі Ґевін. — Потім було лікування наркотичної залежності, кілька місяців терапії. Тож драми їй не на користь. Я боюсь, як би це все не загнало її знову в лікарню.

Він витягнув з кишені плаща ручку й чекову книжку, почав писати, а тим часом пояснював:

— Кендалл поставила собі за мету мене знищити. — Він похитав головою. — Може, їй бракує уваги, а може, навпаки, трохи суворості — не знаю. Та хай там як, а ми з дружиною маємо про неї подбати.

Він посунув до мене чек, та я навіть не подивилась.

— Ви що, хочете мені заплатити, щоб я не спілкувалася з Кендалл?

У це важко було повірити.

— Так, якщо завгодно. Це піде їй на користь. І тобі також.

Я шумно видихнула, поправила розтріпаний вузол на голові та, схрестивши руки на грудях, поглянула на Ґевіна так, ніби оцінювала.

— Тобто фактично ви платите мені за те, щоб я зникла з вашого поля зору й ніхто ніколи не дізнався, що я, можливо, ваша донька.