Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна - Страница 23

Вибравшись із води й накинувши на плечі рушник, я почула з сумки короткий гудок: нове повідомлення. Витерла руки й полізла по телефон.

Це тітка Сара відповіла на мою есемеску:

Привіт, моя хороша / Чудова пропозиція від любої племіннички! А й справді, зустріньмося сьогодні, поговоримо про своє, про дівоче. Ти коли звільняєшся ?

Щойно закінчила плавати. Може, зараз ? Буду вдома за п’ятнадцять хвилин. — запропонувала я.

Довго чекати не довелось.

Добре, скоро побачимось.

Сховавши телефон, я дістала з внутрішньої кишені рюкзака браслет і застібнула на зап’ястку. Зазвичай я носила його, не знімаючи, та від хлору він міг зіпсуватись.

Попрямувала в душ. Мама прийде години за дві, не раніше: вона щосуботи завжди бігає тринадцять кілометрів уздовж моря, — тож я матиму достатньо часу, щоб дістати відповіді на свої запитання.

Щойно я зайшла всередину, як надворі захрустів під колесами гравій. Я мерщій відчинила двері й вийшла на ґанок. Тітка старанно лавірувала між калюж, намагаючись не заплямити білих балеток. Мала вигляд типової мамочки з передмістя: укорочені бежеві штани та рожева кофтинка, прикрашена по низу мереживом.

Тітка радісно замахала мені рукою.

— Привіт!

Я помахала у відповідь. Сара завжди була аж надто весела й приязна — мамина протилежність. Мама в мене насправді привітна, просто сором’язлива. Мені завжди хочеться її захистити.

Ми з Сарою розмістилися в кухні. Я всілася на диванчику під вікном, з якого видно було подвір’я. Газон, обрамований трояндами й лавандою, дещо заріс. Одиноко тремтіла гілками старенька верба.

— Мама бігає?

— Субота ж, — усміхнулась я.

— Ну то що в тебе сталось, люба? Хлопчики?

Я ледве стрималась, щоб не закотити очі. Можна подумати, я б обговорювала з нею особисте життя.

— Ні, — відповіла натомість. — Не в цьому річ.

Вона поставила доверху набиту сумку на кухонний стіл, нахилилась до мене, заправила за вуха пасма волосся. Я дратувалася. Невже не помітно, що мені вже шістнадцять? Таке враження, наче досі шість.

Набравши в легені повітря, я схрестила руки на колінах, сподіваючись, що тітка Сара принаймні відповість на мої запитання. Я не хотіла ображати маму, але ж надто багато треба було дізнатися. Чи мій тато насправді живий?

Зростати без батька було нелегко. На Різдво Сарин дім стояв напівпорожній, а ми з мамою не знали, куди й подітися. День батька завжди був для мене пустим святом. Мама постійно усміхалася, ніби хотіла заткнути цими усмішками якусь діру. Медісон якось сказала, що не можна скучити за людиною, якої не знаєш, — от тільки вона помилялась. Від мене ніби відірвали шматок, і я знала: мені не стати цілою, доки не дізнаюся, хто мій тато.

— Мама нічого мені не каже, — почала я. — Тому хочу спитати в тебе. Я маю право знати, до того ж усе це досить дивно. Мені конче треба знати правду.

— Гара-а-азд... — нарозтяг сказала тітка.

— Тебе це, певно, здивує, але...

— Олівіє, не тягни!

— Мій батько — Ґевін Монтґомері?

Очі в Сари розширилися. Вона відсахнулася, ніби від вітру. Засміялась нервово, забігала очима.

— Ого. Звідки ти це взяла?

— Ти мені скажеш чи ні?

— Олівіє, ти ж знаєш, я не маю права...

— Мама не хоче зі мною про це говорити! Ми якось бачили його по телевізору, я спитала, чи вона його знає, і в неї було таке обличчя, ніби вона зараз зомліє. Але вона сказала, що ніколи про нього навіть не чула. Як це не чула? Це ж відомий політик! Вона бреше.

— Ну, на це має бути своя причина.

— Немає ніякої причини! Я тільки надумую собі казна-що. Може, він її зґвалтував, і тоді народилась я? А може, це ваш брат, якого ви багато років не бачили, а потім він прийшов і наругався над нею? Чи вона мене... не знаю, викрала? Чи...

Мене раптом охопив гнів. Нестерпно думати, що від мене стільки часу щось приховують. Я скочила на ноги, очі в мене горіли.

Сара похитала головою, підвелася повільно.

— Ти правильно сказала, Олівіє, у тебе розігралась уява. Звісно, вона не...

— Облиш! — урвала я. — Я не хочу з тобою розмовляти, якщо ти не скажеш правди. Мене вже нудить від брехні!

Виплюнувши наостанок ці сповнені ненависті слова, я побігла сходами до себе в кімнату та грюкнула дверима.

Упала на ліжко, відчуваючи, як несамовито калатає в грудях серце. Здавалось, воно зараз розірветься, загориться, вибухне й розлетиться на тисячі шматочків.

Минуло хвилини дві, не більше. Сара тихенько постукала у двері. Не дочекавшись моєї відповіді, зазирнула в кімнату.

— Люба?

Я сіла на ліжку, підтягнувши коліна до підборіддя, і мовчки втупила в неї злобний погляд.

Вона зайшла, стала, спершись на стіну. Піднесла руки до голови, поправляючи забране у хвіст волосся.

— Слухай.

Сара дістала із задньої кишені пачку коричної жуйки. Одну вклала собі до рота, потім запропонувала мені. Вона завжди мала при собі коричну гумку і з малих літ потайки підгодовувала мене. Мамі це страшенно не подобалось: вона боялась, що я вдавлюся чи щось таке. Та я просила й просила, аж доки Сара не здавалась.

Я навіть не подивилась на жуйку.

— Я вже навіть не сумніваюся, що це мій батько, тож можеш казати правду. Просто хочу знати, навіщо мама вигадала, ніби він помер.

— Не знаю. — Я кинула на неї гнівний погляд. — Це і є правда. Твоя мама мені так і не сказала. А якби вона дізналась, що ми з тобою про це говоримо, то вбила б мене на місці. — Вона зігнула ноги в колінах і зсунулася на підлогу, усілася по-турецьки. — Розумієш, твоя мама в шкільні роки була далеко не янгол. Ти ж знаєш, що в неї було непросте дитинство. — Я кивнула. Мама розповідала, як бабуся лишила її в Сари на порозі, а тоді пішла додому й наклала на себе руки. Справжній фільм жахів. — Так от, про неї казали, що вона то з одним, то з іншим. Вона була трохи... — тут вона відвела очі, не в змозі виговорити це вголос.

— Гуляща? — вихопилося в мене.

— Так.

Я тільки головою похитала, не знаючи, що й сказати. Це було так не схоже на маму. На моїй пам’яті вона взагалі ні з ким не зустрічалася, навіть не ходила на побачення.

— Ти не суди її дуже суворо. Вона була дуже, дуже вразлива, невпевнена в собі, та й жилося їй нелегко. Вона, звісно, не там шукала, та їй просто хотілось трохи любові. Одразу після випуску в неї хтось з’явився. Вона миттю забула про друзів, розваги. Хто це був, я не знаю: вона й справді тримала це в секреті.

Сара визирнула з вікна, покусала задирок на пальці. Потім склала руки на колінах, подивилась на мене.

— Олівіє, чи ти впевнена, що хочеш це знати? Правда може тебе здивувати. Знаєш, якось у коледжі, на психології, у нас був такий експеримент. Викладач запитав, що ми виберемо: щастя чи правду. Більшість відповіла, що щастя. Я наполягала: правда, адже правда приносить щастя. — Вона похитала головою. — Не завжди. Інколи вона може принести й нещастя. А трапляється, правда виявляється зовсім не такою, як гадалося. Це ніби відкрити банку, а з неї як полізуть хробаки — і ніяк їх назад не запхнеш, хоч як старайся.

Я стиснула зуби, охопила коліна руками.

— Байдуже. Я все одно хочу знати.

Сара зітхнула. Вона здавалася.

— Ну добре. Як я вже казала, улітку після випуску у твоєї мами був з кимось роман, а з ким, вона не говорила. Якось я заїхала до неї на роботу, хотіла підвезти додому, і побачила, як вона сідає в чиюсь машину. Коли вони проїжджали повз, я впізнала Ґевіна Монтґомері. — Сара закинула ногу на ногу. — Зустрічались вони місяці зо два, може, три. А потім усе скінчилось так само раптово, як почалось. Він поїхав з Портедж-Пойнта й більше не повертався.

Вона зазирнула мені в обличчя. Очі її дивилися твердо.

— Одне я знаю напевне, Олівіє. Твоя мама дуже тебе любить, вона готова на все заради тебе. Якщо вона щось від тебе приховувала, то мала на те свої причини. Пам’ятай про це.