Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна - Страница 13

— Не розумію, чому поліція зовсім не квапиться, — промовила, відчуваючи, як усередині закипають гнів і розчарування.

Сара поспішила мене заспокоїти.

— Я впевнена, вони роблять усе, що можуть. — Вона підвелася, похитала головою, розминаючи шию. — Це досить повільний процес.

— Мені сказали, що синці, найімовірніше, виникли під час падіння. Але ж ти сама їх бачила! Це сліди від пальців. На неї напали.

Сара відвела очі. Було зрозуміло: вона дотримується іншої думки.

Мене дратувало, що до кожного мого слова ставилися із сумнівом. Не вірили в мої почуття, у мою нормальність. У тому, що бачила, я не сумнівалася. Не знала тільки, як довести, що це й справді щось означає.

— Розслідування триває, — повторила Сара. — Мусимо чекати. Зрештою, вони роблять свою роботу.

Я сердито позирнула на неї.

— Знаю, ти цього не розумієш, та мені конче треба знати, що сталося.

Я відчувала, як розгорається в животі гнів. Між нами запала тиша. Після смерті матері я постійно впадала в істерики, заходилася люттю. Сара натомість зберігала спокій. Вона сама організувала похорон, не забувши подбати про заповіт, а ще спакувала всі мої речі в коробки й забрала мене до себе.

Я на її тлі була наче навіжена. Годинами ридала, не розуміючи, чому мама померла, шукаючи винних, але не дістаючи відповіді на свої запитання. Поринала в тугу, ніби в теплу ванну. Так і буває, коли в десятилітньому віці залишаєшся без батьків — думки самі повертаються до цього раз у раз.

Сара ж узагалі не бажала говорити про маму. Сама не згадувала про той день і не хотіла чути від мене. Дивлячись, як вона без зайвих емоцій займається справами, я згодом засумнівалася у власних почуттях. Не розуміла, чому мені так боляче, тоді як їй нібито й діла нема.

З часом я навчилася не виказувати своїх почуттів, та зсередини все одно розпадалася на шматки.

— Як це я не розумію? — Сара насупила брови; видно було, що мої слова образили її. — Я все розумію. Я хочу тобі допомогти. У мене є знайомі в поліції Сіетла, ми з ними працюємо. Спробую їм зателефонувати. Може, вони допоможуть.

— Тільки не треба ніяких психіатрів. Бракує тільки, щоб хтось копирсався в моїй голові, — процідила я крізь зуби. — Я просто хочу знати, що сталося з Олівією. До того ж у мене немає грошей.

— Я не про терапію. Це неофіційно, послуга. Може, вони поговорять з місцевою поліцією, з’ясують, на якому вони етапі, що думають про це все.

Я відчувала, як б’ється кров у напружених жилах, і відвела погляд. Скоріше б вона замовкла.

Сара вирішила змінити тему.

— З дитиною все добре, — промовила вона, торкаючись живота Олівії.

І справді, після всіх обстежень, медикаментів і рентгенограм маленька істота, яку носила під серцем моя донька, розвивалася цілком нормально й точно за графіком.

Я обхопила себе за плечі й так здавила пальцями, що лишилися білі сліди-півмісяці. Стала дряпати себе, силуючись угамувати безпричинний свербіж. Нігті роздирали шкіру, було боляче й водночас приємно.

— Абі, припини! — скрикнула Сара, і голос у неї був, немов задирка на обгризеному пальці.

— А ти припини говорити про дитину!

— Чому? — Вона нахмурила лоба.

Тут я не витримала.

— А ти не розумієш?

Тепер уже гнів вогнем пожирав моє нутро, не давав усидіти на місці. Я кинулася до вікна, стала, втупившись у шибку. Клени в парку через дорогу стояли майже голі, облітали останні листочки, червоногарячі, золоті.

— Що я не розумію?

Я рвучко обернулася до неї.

— Коли народиться дитина, Олівія помре! Розумієш, моя донька помре! Тож не треба мені розказувати, як усе чудово!

Не чекаючи відповіді, я вибігла з палати й кинулася вниз сходами, туди, де досі періщив дощ.

Уже вдома мене охопила чорна ненависть до себе. Дарма я зірвалася на Сарі.

Попри всі непорозуміння, попри образи, що я їх і досі носила в серці, Сара завжди залишалася мені опорою. Навіть коли була жива мама, сестра телефонувала до школи, коли я хворіла, допомагала з домашнім завданням. Коли мені було п’ять років і я загубилася на пляжі, саме Сару я кликала під палючим сонцем. Плакала сама-самісінька, і, коли вона підбігла до мене, вигукуючи моє ім’я, я одразу зрозуміла: тепер я в безпеці. З мамою було не так.

Раптом постав у пам’яті день маминої смерті: кров, і крики — чи то кричала Сара, чи я? — і рушниця, що так і лишилась у мами в руці. Цей день забрав у мене матір, відняв дитинство. Певно, злитися, звинувачувати в усьому Сару виявилося легше, ніж пережити це.

Дідько. Я затулила очі рукою. На кого я тільки схожа?

Підійшла до невеликого дубового столу, що стояв у кутку вітальні, біля каміна. Сіла за ноутбук і, дочекавшись, доки завантажиться старенька машина, зайшла на пошту. Хотіла вкотре попросити відгул.

На мене чекало тридцять чотири нових повідомлення: мікс зі спаму, настирливих прохань про інтерв’ю, проявів співчуття від жалісливих колег, приятелів і знайомих, які боялися говорити зі мною віч-на-віч. І ще дещо.

Рахунок від Apple. — Ідентифікатор у системі APPLE: [email protected].

На очі враз навернулися сльози. Цей лист уже вкотре нагадав мені: Олівії нема. Я знала, що можу тепер не платити, але зізнатися собі в цьому не могла. Адже це означало, що моєї доньки більше немає.

Мені хотілося покласти голову на стіл і просто віддатися горю. Натомість я набрала повні легені повітря, зайшла в айклауд. Увела її електронну адресу і пароль (айфони я купила нам обом одночасно й наполягла, щоб донька дала мені свої дані), і на екрані з’явилися яскраві іконки: пошта, контакти, календар, фото. Увесь підспідок Олівії.

Натиснула значок електронної пошти, та в скриньці не було нічого, окрім повідомлення про реєстрацію в системі. Тоді перейшла до контактів. Тут були сотні й сотні людей. Когось я знала, а про багатьох навіть не чула.

Прогорнула аж до самого низу, подовгу вдивляючись у кожне ім’я. Хто ці люди? Може, хтось із них бажав Олівії зла? Потім узялася до світлин.

Я не зразу усвідомила, що постало перед моїми очима. Страх огорнув мене туманом, підіймаючись із самого нутра. У животі запалав вогнистий вузол.

Стулила повіки й знову розплющила. Нічого не змінилося. Перший кадр був дещо розмитий, ніби знятий зі збільшенням. Біля школи, дивлячись удалину, стояла Олівія. Хтось прималював їй рога, як у чорта, перекреслив горло червоною, наче кров, лінією.

«Помри, стерво!» — було підписано внизу.

На другій світлині зла рука замалювала їй усе обличчя, затягнула на шиї червоний зашморг. Та я впізнала доньку за одягом. На ній була улюблена футболка з емблемою команди з плавання. Я нахилилася ближче, силуючись розібрати червоні літери.

«Убити!»

І ще: серце Олівії простромив намальований ніж, грудьми стікала кров. «Помри!» — через усю фотографію.

Я була приголомшена.

Ці погрози повторялися й на інших фото. Олівію зображували з перерізаним горлом, залиту кров’ю. Сліпо дивилися замазані білим очі, сипалися з рота скривавлені кишки. Усюди ті самі написи: «Помри!», «Убити!», «Здохни!».

— Господи, — вихопилося в мене ледве чутно. Мовчки пульсувала в жилах гаряча кров. Олівію залякували в інтернеті.

10

АБІ

Листопад

Мене затрусило, усе моє єство тремтіло в гніві й відмовлялося вірити.

Кому могло знадобитися надсилати їй такі фотографії? Для чого?

Я продивилася решту світлин, але не знайшла нічого. Принаймні жодної загрози.

Схилила голову на стіл, стукнула тихенько об край, немов сподівалася привести думки до ладу.

— Думай, Абі, думай!

Телефон. Я вмить підскочила. Може, у телефоні є ще щось. Я силувалась пригадати, де його лишила. Усе, що відбувалося зі мною після того, як Олівія впала, миттю розмивалося в пам’яті. Я почувалася як сомнамбула.