Ескорт у смерть - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 5

– Якщо згоден – як ми домовляємося? – запитав він, опустивши очі.

– Я даю вам візитівку. Завтра зранку ми чекатимемо на вас в офісі.

Марина дістала візитівку й поклала її на стіл перед «Чорним королем» – він швидким рухом сховав її в кишеню.

– От і добре! – зраділа Марина й, тамуючи огиду, проковтнула теплу рідину з пластикової склянки. Підвелася зі стільця: – Я називатиму вас Чорним

королем!

– Чому так?

– Не знаю. Так мені хочеться. А, до речі, як вас звуть?

– Серьожа…

– Відтепер, Серьожа, ви – Сергій. Ваше життя змінюється на краще! Чи відчуваєте ви, як скрипить колесо Фортуни? – засміялася Марина. – Отже, до завтра! О'кей?

– О'кей!

Марина пішла не озираючись. Вона знала, що Чорний король на ймення «Серьожа» дивиться їй услід. Марина також помітила, що з-за рогу за ними увесь цей час спостерігала його наречена. «Ревнива дівчинка, – подумала Марина. – Начувайся, на тебе чекає ще й не таке!»

Вона перейшла дорогу, сіла в авто, голосно грюкнувши дверцятами.

За кермо вона сіла нещодавно й майже у примусовому порядку – Дана В'ячеславівна віддала їй свій старенький опель, адже чоловік подарував їй інше авто, й веліла активізувати своє щовечірнє полювання. «Проїдуся ще й набережною», – вирішила Марина, хоча погода почала псуватися й над містом за якихось двадцять хвилин, що вона була у кав'ярні, почали купчитися темні важкі хмари. Марина їхала повільно. Машин на шосе було мало, перехожих також. Вуличні кав'яреньки та забігайлівки зачинялися, офіціанти заносили столики до приміщень і складали «гіркою» різнобарвні пластмасові стільчики.

Стежачи за дорогою, Марина краєм ока поглядала на тротуар. Вона помітила хлопчика років десяти, який, ховаючись під рекламним щитом, обстрілював машини та перехожих з іграшкової рушниці. Він націлився й у Марину. З поруху його вуст вона зрозуміла, що він вигукнув: «Пух!» Марина печально посміхнулася: «Мене вбито. Непоганий початок для оповідання… «Мене вбив хлопчик. Він розстріляв мене майже впритул із задоволеною посмішкою малого садиста. Але я вижила… Повернулася додому, де на мене ніхто не чекав, і поставила чайник. День минув благополучно». Марина знову глянула на хлопчика у скельце заднього бачення – він вже поціляв у автофургон із написом «Риба». Хлопчик викликав у неї огиду. «От з таких виродків виростають вбивці або тихі сімейні тирани…» їй закортіло вийти з авта й надавати юному стрілку стусанів. «Як я їх усіх ненавиджу – подумала Марина. – Ні, сьогодні з мене досить!…» Вона круто розвернулася й поїхала додому.

Труп було знайдено у центральному сквері на майданчику біля житлового будинку номер 57 о п'ятій годині ранку. Спочатку огрядному панові, який вивів свого собаку по «малій потребі», здалося, що з сусіднього бутика модного вбрання на вулицю викинули манекен – надто вишуканий одяг був на молодику: чорний довгий смокінг, краватка й сорочка, що, мабуть, колись була білою. Пан із собачкою підійшов ближче. Пес пручався й почав тоненько скавучати. За три кроки до знахідки пан нарешті із жахом зрозумів, що перед ним не манекен, а небіжчик. У широко розплющених і вже каламутних зіницях застиг вираз невимовного подиву. Легкий вранішній вітерець куйовдив короткі пасма світлого волосся. Огрядного пана знудило. Затиснувши долонею рота й забувши про свого песика, він побіг до найближчого телефона й тремтячою рукою набрав «02»…

Марина прокинулася рівно о шостій. Раніше їй завжди не вистачало години, аби остаточно відчути себе бадьорою. Вона прокидалася о дев'ятій під огидне дзеленчання будильника й стрімголов зривалася на роботу, кленучи все на світі. Тепер, коли нарешті можна було розслабитися й не поспішати, її внутрішній годинник ніби хтось навмисне переводив на 3-4 години уперед. Й цьому не було ані ради, ані пояснення. Вона прокидалася й більше не могла заснути. Зазвичай заварювала міцну каву й вешталася своєю однокімнатною затишною квартиркою, обмірковуючи плани на день. Відносний добробут і спокій так само не приносити задоволення, як і колишнє напівжебрацьке існування у штаті науково-дослідного інституту. Тоді майже вся її зарплатня завбільшки п'ятдесят «умовних одиниць» йшла на утримання цієї затишної однокімнатної «хрущовки», яку вона недавно приватизувала. Можна було б переїхати в один з центральних районів. Але у самому центрі жили її батьки, і такий переїзд міг означати одне: їхні постійні візити з багаточасовими розмовами на теми моралі. Марина це могла витримати не більше одного-двох разів на рік. Дівчина намагалася відвідувати родичів якнайрідше. Картала себе за це, завжди приносила дорогі подарунки й умовляла себе не сперечатися з ними. Але це було понад її сили. Усім своїм нинішнім життям Марина намагалася довести самій собі, що випросталася з-під гніту їхнього виховання, густо замішаного на цитатах класиків, конспектуванні творів Шопенґавера та статей Добролюбова. «Помри, але не давай поцілунку без кохання!» – цитувала мати, розмахуючи черговим томиком чергового різночинця. «Людина – це звучить гордо!» – вторив їй батько. І, вже не помічаючи доньки, вони розпочинали довгу полеміку про «історичний контекст» і роль у ньому «маленької людини»… «Ми не від світу цього! – зітхав батько. – Ми – аристократи духу, і нам байдуже, на якому дивані ми спимо!» Усе це здавалося Марині штучним. Щосуботи, попри дисидентську зневагу до утіх тілесних, батьки разом ходили на стихійний м'ясний ринок, купували яловичий ошийок, аби ритуально накрутити з півтора кілограми фаршу, щоби вистачило котлет на весь тиждень, до наступної суботи. Якщо Марина за чимось і сумувала, згадуючи дитинство, так це за тими «м'ясними» суботами, коли дивовижна простота існування не затьмарювалася псевдонауковим флером, і духмяний фарш, здобрений цибулею, часником та різними спеціями, здавався їй вінцем творіння рук людських.

Коли їй виповнилося двадцять, вона, збрехавши батькам, що вступає у «громадянський шлюб», вирвалася із родинного гніздечка. Але те, що зустріло її поза його межами, здалося таким же штучним. Особливо після двох невдалих спроб створити сім'ю не за канонами того, що вона бачила в рідній домівці.