Ескорт у смерть - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 31

– У тебе є щось від голови? – запитав він.

– Є. Ходи-но до мене…

Він обернувся. Він не міг зробити цих кількох кроків: між ними стояли не тільки роки. Але її фігурка, закутана «перською» ковдрою, запах її парфумів і безпомічно підібгані ноги розчулили його.

– Боїшся?

Роман підійшов і обережно сів поруч.

– «Від голови» у мене тільки це… – і вона поклала руки йому на скроні. Біль утамувався за мить.

– Ти – екстрасенс? – запитав він.

– О, в таких нещасних, як я, іноді прокидаються дивовижні здібності, ти цього не знав?… Я багато чого навчилася. І, знаєш, я майже вдячна тобі за все, що ти зі мною зробив. Я стала дуже сильною. І те, що ти прийшов до мене, – ще одне потвердження… Тепер ти розумієш, що ми із тобою пов'язані назавжди?

– Звідки у тебе це волосся? Скажи мені лиш одне – ти ж не винна у всіх цих вбивствах?

– Я – ні! Але я знаю, хто винен…

– Хто?

– Ти!

Роман зрозумів, що вона божевільна.

– Не дивись так на мене, – сказала Лана. – Я цілком нормальна. Ти хочешь пояснень? Ти досі нічого не зрозумів? Що ж, усе простіше, ніж ти гадаєш. Але що ти можешь зрозуміти?… Що ти можеш знати про щохвилинний біль і тридцять шість (тільки уяви – тридцять шість!) операцій. Що ти можеш знати про відчай від того, що лишилася жити після дванадцяти порізів та пречудового польоту з сьомого поверху? Як можна пояснити ненависть до таких, як ти, – ніжних білявих янголів, що мимохідь псують життя всім, хто зустрічається на їхньому шляху? А я могла б так любити тебе… От, скажи мені відверто, чи зробив ти щасливою хоч одну жінку в своєму житті? А хто зробив щасливим тебе? Ні, можеш не відповідати – якщо ти прийшов сюди, значить, тобі нема куди йти…

Вона перевела подих і мовчки вказала йому на пляшку наливки, що стояла на столі. Роман як сновида налив напій у два келихи, один простягнув їй…

– Після смерті батьків я знову хотіла померти… А потім вирішила вижити, навчилася заробляти гроші, не виходячи зі своєї печери. Ти не можеш навіть уявити, чого це мені вартувало! До речі, я ще не встигла тобі сказати, що непогано малюю, вишиваю, розробляю моделі одягу, часом пописую сценарії для бездарних режисерів розважальних передач, а ще – займаюся перекладами з французької. І це ще не все… Коли я всього цього досягла, зрозуміла, що настав час для помсти. Не тобі, звичайно – таким, як ти… Усі ці вбивства – на твою честь, мій золотоголовий янголе! Хоча ти міг би ніколи про них не дізнатися. Та мені того було й не треба. Але сталось якнайкраще…

– То це ти дзвонила мені після передачі у «Чорному колі»? – здогадався Роман, пригадуючи той дзвінок, що пролунав у нього на кухні місяць тому, коли він переглядав передачу про себе.

– Я, любий! Тоді я була приємно вражена, я зрозуміла, що колесо крутиться у правильному напрямку. Мені лишалося лише трохи підштовхнути події, аби прискорити нашу зустріч.

– Я тобі не вірю. Ти божевільна… – тільки й зміг вимовити Роман.

– Кажу тобі – ні! – посміхнулася вона. – Можливо, була… Двадцять років тому. Це справді був психічний розлад під назвою «fatuovs love». Я перечитала сотні книг і сама поставила собі цей діагноз. Хіба це вчинок божевільної? О, ні. Я сама звільнилася від любовного інферно. Я зрозуміла, що була повністю залежна від тебе – фізично, емоційно. Я навіть змогла проаналізувати, чому. Пам'ятаєш… хоча, що ти можеш пам'ятати! – я казала тобі, що ти – мій принц з дитячих снів? Я так довго вигадувала цього принца – високого, білявого… І коли вперше побачила тебе, зрозуміла, що усе життя мріяла тільки про тебе. І коло замкнулося. Ти став моїм фетишем, а я була занадто молодою, щоб відрізнити цю лихоманку від любові… Тепер я здорова, а лихоманка передалася тобі: з перших же хвилин нашого нового знайомства ти дивився на мене саме так, як не дивився на ту дівчинку, якою я була. І мене це дуже тішило… – вона знову перервалася на ковток. її вуста від густої наливки стали майже чорними. Вона посміхнулася:

– Фантастика: молода, красива, здорова, віддана тобі, як пес, покірна й несамовито закохана, я не була тобі потрібна! Вас, чоловіків, не збагнути… Ти б міг назавжди лишитися зі мною, як би не це… – вона вказала на подушечку. – Не треба було її чіпати…

– Я все одно нічого не розумію…

– Ти розумний, ти все з'ясуєш. Тільки завтра. А тепер дай мені спокій. Я втомилася… Приходь зранку. Звичайно ж, із ордером на арешт. Якщо зможеш убити мене вдруге…

– Значить, ті двоє нещасних були лише пішаками у твоїй грі? Але ж на який гачок ти їх підчепила? Гіпноз? Гроші? Шантаж?

– О, бачу у тобі справжнього слідчого! Ти усе врахував, крім любові і страху. Гадаю, ти б також міг убити заради мене, якби ми ближче запізнали один одного, хіба ні? – вона дивилася прямо йому в очі, й Роман відчув, що ледь витримує цей пронизливий погляд. Ще мить, і він би впав перед нею на коліна аби вона знову втамувала біль у скронях своїми маленькими долонями…

Але Лана порушила паузу, і цього разу в її голосі зазвучали істеричні нотки:

– Благаю, про решту – поговоримо завтра! Вона безсило відкинулася на подушки.

– Ще одне запитання… Ти… так ненавидиш мене? Вона підвела голову і знову подивилась йому просто

у вічі. Романові спало на думку, що впізнати її він міг би набагато раніше – у свої тридцять сім Світлана лишалася такою ж непередбачуваною, навіженою, особливою, якою була й у сімнадцять.

– Я не можу тебе ненавидіти… Я б і зараз підписалася під кожним рядком того листа. Іди, іди, інакше – я знаю! – ти залишишся. Я можу назавжди прив'язати тебе до себе, і ти навіть не помічатимеш, що я вбога каліка… Це буде найстрашнішою помстою. Але я того не хочу! Свій вибір ти зробив двадцять років тому… Йди, кажу тобі! Біжи! Усі запитання – завтра. Обіцяю – я не втечу.

Вона легенько штовхнула його у спину. Роман покірно звівся. Тому, що так наказала вона… Йти йому не хотілося. Він із відчаєм відчув, що йому байдуже, чи має вона причетність до злочинів. Він прийшов до неї зовсім не за тим. Він хотів повернути час до того моменту, як смикнув «блискавку»… А, можливо, ще раніше – на двадцять років назад.

Коли він вже стояв у коридорі, Лана раптом гукнула до нього: