Ескорт у смерть - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 25

Охоронець нарешті зміг скрутити руки дівчини, що виявилася занадто прудкою й доволі сильною, та, за наказом Дани В'ячеславівни, виштовхав за двері. Вирішили обійтися без міліції. Дана викликала приватну машину «швидкої допомоги».

Лікарі приїхали миттєво. Дякувати Богу, це була не кислота, а лише лужний розчин. Втім обличчя Марини почервоніло, шкіра вкрилася пухирцями – й Дані В'ячеславівні не лишалося нічого, як відпровадити дівчину додому на невизначений термін…

– Не заперечуєш? – Містер Марпл виставив на стіл п'ять пляшок пива та шанобливо розгорнув газету, що в ній були загорнуті дві череваті тараньки.

– Чудово! – відгукнувся Орест, дістаючи з шафи два об'ємисті келихи.

– Ось, значить, де ти мешкаєш…

Містер Марпл огледів квартиру. Орест мешкав у однокімнатній «гостинці», яка дісталася йому після розлучення. Меблів тут майже не було. Єдиний костюм, куплений нещодавно «для роботи», висів на цвяху, вбитому просто у стіну, поруч так само була прилаштована і гітара. Біля кухонного столу стояли два кривобоких стільці. Замість ліжка у кутку лежав величезний матрас.

– Не міг до тебе дозвонитися, – пояснив свій суботній візит Містер Марпл.

– Телефон зіпсований…

Він налив пива. Обидва мовчки взялися за рибу. Тараньки аж світилися від жиру, а в їхніх пузатеньких черевцях рожевіли пластини кав'яру.

– Гадаю, ваш візит пов'язаний не тільки зі святом шлунку? – нарешті запитав Орест.

– Правильно мислиш.

– Отже, які новини у слідства?

– Та хай йому грець! – з пересердя Містер Марпл ледь не вихлюпнув пиво собі на свої празникові штани. – Не можу довести начальству, що діє маніяк! Тоді б до мене обов'язково підключили Лошкарьова – він хлопець головатий… Але щось є. Принаймні – двоє підозрюваних.

– А докази?

– У тому-то й річ! – загарячкував слідчий. – Я до тебе по допомогу.

– О, ні! З мене досить. Гадаю, ви не там шукаєте… Я завтра ж іду з цієї фірми. Не вірю я у ваші експерименти.

– Ну ще трохи… – заблагав Роман. – Ти тільки вислухай. Мотивів убивств я поки що не визначив, але якщо діє маніяк – то їх і не може бути. Хоча мені здається, тут банда. Але навіщо це їм? Заради волосся? Ха-ха. Тут щось інше. Це з'ясується пізніше. А зараз підемо шляхом найменшого опору. Подивися…

Він кинув на стіл кілька фотографій. Орест ледь не захлинувся ковтком пива: на трьох фотокартках, зроблених професійно, чітко було зображено голови небіжчиків крупним планом у профіль та анфас. Особливо вразило обличчя Сергія, адже зовсім недавно він давав Оресту цінні рекомендації й напрошувався в гості…

– Навіщо ви це принесли?

– Ну, вибач, вибач, я ж не знав, що ти такий ніжний. Але, прошу, придивись уважно.

Орест змусив себе вгледітись у застиглі обличчя.

– Ти не на обличчя дивися, – зауважив Роман. – Невже нічого не помічаєш?

– Що я маю помітити?

– Ну, як же! Порівняй: у першого й другого волосся зрізане майже «бобриком» – рівненько, кожне пасмо має довжину три-п'ять сантиметрів! – Містер Марпл майже кричав, захоплено тицяючи пальцем глянцеву поверхню світлин. – А тепер поглянь на третього… Поглянь, поглянь!

Орест знову змусив себе подивитися на Сергія і тільки зараз, після підказки слідчого, нарешті помітив, що на голові зазнімкованого небіжчика панував «художній безлад» – волосся було зрізане абияк, навскіс.

– А тепер скажи, – потер руки Містер Марпл, – чи могла діяти тут тільки одна людина?

– А чому б і ні? – не зрозумів Орест.

– А тому! – Роман забігав по кімнаті. – А тому! Маніяк-одинак завжди усе робить за якимись своїми неписаними канонами. Якщо він діяв один – волосся третього було б зрізане так само, з педантичною охайністю!

– Це тільки версія. А ви казали про доказ. Де ж він?

– Почекай-но, буде й доказ.

Містер Марпл налив собі повний келих пива й одноковть його випив.

– Так ось, – продовжував він. – Коли я доповів про ці деталі начальству, воно й слухати не стало. Вже не кажучи про те, що я просив зробити експертизу кінчиків волосся… Але я усе ж таки це здійснив – у мене в лабораторії свої люди! І ось що дізнався: першу «стрижку» зроблено рідкісними ножицями – із алмазним напиленням на краях обох лез. Таких ножиць у місті може бути усього кілька штук! І ще – тільки в людей певних професій. Наприклад, у крутого перукаря або такого ж крутого шевця…

– Шукай вітру в полі! – присвиснув Орест. – А друга?

– А другого, а точніше, третього, небіжчика обскубали звичайними ножицями, одне лезо яких трохи заіржавіле.

– Ну, такі ножиці є і в мене… – зітхнув Орест і схаменувся: не вистачало ще і йому підпасти під підозру цього божевільного. Але Містер Марпл не звернув жодної уваги на його слова.

– Так от, – продовжував він, – знайдемо ножиці – знайдемо і вбивць!

– Ви пропонуєте піти по квартирах усього міста? – не міг стриматися від іронії Орест.

– Навіщо ж так? Достатньо почати з моїх підозрюваних.

– І хто вони?

– Ті, до яких я тебе просив придивитися. А саме – Марина та Дана В'ячеславівна… Чому ж я до тебе й прийшов! Це можеш зробити тільки ти!

– Ви збожеволіли! Чому я маю займатися вашими обов'язками?! Я ж сказав – з мене досить! – обурився Орест.

– Заспокойся, хлопче. Усе не так складно, як ти гадаєш. Марина зараз на лікарняному, відвідати її – священний обов'язок співробітника. Завітаєш до неї із квітами – чи з чим там зараз приходять до самотніх жінок? – попросиш ножиці, аби зрізати листя. От і все. А от із Даною… Ну, тут теж нескладно – здається, ця дамочка у тебе закохана…

– Усе це ваші вигадки, – почервонів Орест. – Я нічого такого не помічаю. Ви помилилися…

– А ресторан?

– Я ж кажу – ви помилилися!

– Я так не думаю. Але менше з тим, напросишся на гостину – і так само попросиш ножиці… Ну, як план?

– Чудовий план, але втілюйте його без мене… Я розраховуюся на наступному тижні.

– От і добре, значить, у нас в запасі ще сім днів!

– Ви мене дістали!

Містер Марпл знову наповнив келихи й почав старанно обдирати луску з другої рибини.

– Невже тобі подобається твоє прісне життя? Я пропоную тобі пригоду, небезпеку і, зрештою, інтригу із красивими жінками, одна з яких до тебе явно небайдужа… А ти задкуєш, як річковий рак… Подумай.