Ескорт у смерть - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 22

– А знаєш, – сказала вона, – я колись почула одну дивну річ: у пору цвітіння виноградної лози у винних погребах починає грати вино, вже розлите по пляшках… І цього не може пояснити жодна наука! Мертві, розчавлені, вижмакані вщент ягоди, що вже перетворилися на рідину, відгукуються на цвітіння своїх ще живих побратимів…

– Мабуть, це – про мене… Я так радію, коли тобі добре. Ну, не затримуйся, лети, пташко. Тобі вже пора! Я теж маю засісти за роботу. Ти сьогодні мене порадувала.

– Можна, я візьму твої туфлі?

– Я їх тобі дарую.

Вони розцілувалися.

«…Бо з поверженим не підведешся. Відітни!» – перечікуючи червоне світло на перехресті, знайшла вона рядок у невеликій поетичній збірці. Отямилася лише тоді, коли почула пронизливий сигнал кількох машин позаду себе й натисла на газ…

Роман сидів над повною тарілкою гречаної каші. Мірра влаштувалася навпроти і з поглядом екзаменатора спостерігала, як він їсть. Роман із ненавистю заштовхував у горлянку погано проварені (так корисніше для здоров'я, вважала Мірра) зерна. Він знав, що зараз дружина переповідатиме зміст минулої серії «Тропіканки». Вона вже хотіла заговорити, як Роман узяв ініціативу в свої руки:

– По-моєму, ти за останні п'ять років стала занадто опасистою…

Він прискіпливо подивився на огрядне тіло дружини, затягнуте в махровий квітчастий халат.

– Ну, ти даєш! – обурилася Мірра. – А двох дітей тобі народити – це ж не жарт! Що ж тут такого? Раніше тобі подобалося… І, до речі, подивись на себе – де твої кучері?

Раніше він і справді шукав жінку, яка б відповідала його уявленню про красу: великі стегна, масивні груди й тоненька талія. Й обов'язково – світле волосся, коротко підстрижене й закручене, як ніжний ягнячий пух. Двадцятирічна Мірра була саме такою. Він аж задихнувся, побачивши її в студентському гуртожитку. І що зараз?

– Ну, як, спіймав маніяка? – голосно позіхаючи, запитала дружина.

– Облиш! – знервувався він. – Це не так цікаво, як ти гадаєш. Вчора – третій труп.

– І теж обскубаний? – загорілися Міррині очі.

– Теж… Слухай, – раптом схопився він. – А як називається тканина з полиском? У тебе, здається, колись була така блузка…

– Тафта? А тобі навіщо?

– Це – дефіцит?

– Зараз нічого не дефіцит, – аби були гроші. А тій оїй блузці років двадцять… Ти ж нову не купиш!

– А де вона?

– Навіщо тобі? Висить десь у шафі…

Роман проковтнув останню ложку каші і пішов поратися в шафі. Перекинувши й перевернувши усе, що потрапило до рук, він нарешті знайшов цю блузку. Вона протерлась у багатьох місцях, але темно-синій полиск лишився, він навіть відчув двадцятирічної давности запах парфумів, якими захоплювалися тоді дівчата, – «Шахерезада». Він сам купував їх Міррі й дивувався їхньому ядучо-зеленому кольорові. Зараз так само пахло від дівчат, що зграйками чи поодинці стояли на Окружній дорозі й час від часу покірно відсиджували належні години перед складанням протоколу у відділку… Він ще раз зім'яв у руці прохолодну тканину і… перед очима чітко вималювалась картина: нервові тонкі пальці погладжують такого самого кольору тканину. Де ж він це бачив? Він уткнувся в блузку обличчям, заплющив очі…

– Ти здурів? – перервав цю медитацію голос дружини.

Роман облишив блузку і подивився на Мірру хмільними очима. «Хто ця жінка, що вона тут робить?» – красномовно говорив його потойбічний погляд.

А головне, він знову несамовито потирав руки. Він згадав, кому належать тонкі нервові пальці…

Містер Марпл знову підіймався крутими сходами п'ятиповерхівки, де мешкала його недавня знайома, що її спотворене обличчя він ніяк не міг викинути з голови. «Вона могла б бути справжньою красунею, – міркував він, – красиві очі, що формою нагадують мигдаль, великий, чітко окреслений рот… Тільки от усе це ніби зсудомлене. Попри те, фігура у неї чудова. Маленька ніжка…» У нього ніколи не було таких тендітних жінок. А, якщо казати відверто, у нього взагалі не було «лівих походів». Пісний романчик у санаторії, де він лікував виразку, не враховується. Тоді він ледь здихався від огрядної пані, що постійно літрами споживала «Миргородську» й розповідала про інтимні стосунки зі своїм чоловіком.

«Тьху, про що це я?…» – зупинив себе Містер Марпл і натис на ґудзик дзвінка.

– Відчинено! Штовхніть двері, – почув її голос.

– Хіба можна бути такою необережною? – гукнув він у темряву, прочиняючи двері.

Вона виїхала до нього з кухні. Цього разу на ній була чорна сукня із високим коміром та той самий капелюшок зі щільною сіткою, яка закривала пів-обличчя.

– Рада вас бачити, – сказала вона, – проходьте до кімнати. А щодо дверей… Ви ж повідомили про свій прихід, це по-перше, а по-друге, я вже нічого не боюсь у цьому житті. Усі страхи – в минулому…

Роман знову влаштувався за великим круглим столом. Він не знав, як краще почати розмову. Ситуація раптом здалася йому безглуздою і дуже нагадувала сцену з якогось поганого тріллера: жінка-інвалід, яка прикидається інвалідом та зваблює чоловіків. Навіщо?… Аби пауза не була незручною, він із діловим виглядом розгорнув свій нотатник і кинув оком на останні записи: «Темно-синя сукня…», «Чи є Л. справжнім інвалідом?» Треба було це якось з'ясувати. Але як?

Вона сиділа навпроти й уважно дивилася на нього крізь свою сітку.

– Я прийшов вас запитати про конверт, який ви мали отримати від таємничої клієнтки «Екскорт-сервісу»… Гадаю, що… – він не встиг закінчити фразу, як Лана сумно посміхнулася:

– Ви маєте рацію – я його не отримала! Невже я допомогла вбивці?

– Ну, не треба нервувати, – почав заспокоювати її Роман, хоча за якусь мить до того думав саме так. – Звідки ви могли знати, що таке трапиться?…

– Я – в небезпеці? – стурбовано запитала вона.

– Гадаю, що ні. Адже ви говорили з клієнткою тільки по телефону і не можете бути свідком.

– Слава Богу… Більше я на таке ніколи не зголошуся…

Жінка ледь не плакала, і Роман вирішив змінити тему.

– Ви не могли б зняти капелюшок? – раптом попросив він.

– Вам цікаво побачити перед собою потвору? – сумовито промовила вона.