Ескорт у смерть - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 20

«Мабуть, зараз я скидаюся на собаку, – подумав Орест. – Усе розумію, а сказати не можу. Та й про що говорити?… Не можу ж я прямо запитати, навіщо вона ЦЕ робить?…»

– Ви, мабуть, дуже красива жінка, – нарешті промовив він і наважився покласти свою руку на її, щільно затягнуту в рукавичку. Вона здригнулася, випустила виделку…

– Якщо вам хочеться думати так, чому б ні? Ви – випадковий супутник, який може збрехати й піти, як казав Гемінґвей, «навіть не озираючися…»

Однак брехати йому не хотілося. І він заговорив. Просто так. Про дрібниці. Чомусь у цій розмові йому було важливим усе, про що він давно забув: про те, як уперше п'ятирічним хлопчиком побачив море, як лякався сусідського сенбернара, що завжди підстерігав його по дорозі до школи, про те, як ховав на пустирі мертвого горобця, про дівчинку, яку йому хотілося мучити й ображати, тому що не знав, куди подітися від божевілля її худенького, майже плаского обличчя – обличчя янгола. Вона слухала його, зовсім не по-ресторанному підперши щоку рукою, і її лисяча мордочка більше не дратувала його. З нею також відбувалися подібні історії. Й Орест слухав її. Аж доки обоє не відчули, що зголодніли по-справжньому, адже нормально поїсти можна лише з близькою людиною, не згадуючи правил етикету. В якийсь момент, майже механічно, він пересів ближче. І коли знову, цього разу випадково, торкнувся її руки, то відчув гарячий, ніби електричний струм, що пронизав його наскрізь, – живе, майже пекуче, тепло, про яке ніколи не замислюєшся. Думки про можливу небезпеку, про холод смітників та розкіш усіх непевних марнот життя ніби зібгалися, перетворившися на крихітний паперовий жмуточок. І він подумки із задоволенням жбурнув його у найдальший кут своєї душі. Ось чого йому не вистачало усе життя – цього рівного жіночого тепла, що здатне втримати на краю безодні. Це – ніщо, і це – все! «Можливо, це і є те «все», про що можна мріяти?» – подумав Орест. Спочатку загадкова жінка-Лисиця, розкішний ресторан, французьке вино, саксофон, потім – троянди, величезний букет нічних троянд, який він купить їй по дорозі, а вночі відбудеться щось подібне до сцен із фільмів із Шерон Стоун. Як же інакше? А потім… Потім він помре. Але в останню мить усе ж таки побачить її обличчя – худеньке, майже пласке обличчя янгола смерті. І ні про що не пожалкує…

– Не сумуйте, – сказав він жінці. – Зараз я вас розраджу.

Орест звівся і пішов до фонтану, де розташувалися музиканти. У них на той час була перерва. Він узяв гітару.

І замислився на хвилину. Він бачив ЇЇ сюрреалістичний силует, оповитий темрявою і таїною – видіння зі сну жахів, від якого неможливо втекти на ватяних ногах. Він почав вистукувати ритм на деці, аж доки не зрозумів, що саме зараз заграє. Мелодія далекої Тоскани – вогняне фламенко – народилася невимушено й легко. Усе, що він міг сказати, він говорив мовою струн. У якусь мить відчайдушної тремоли він відчув, що Лисиця справді прийшла по його життя. Ніби в кіно, у колі місячного світла, що лилося звідкись, він побачив незнайому кімнату і себе на широкому ліжку, застеленому шовковим простирадлом, і тінь жінки у прозорому пеньюарі, і її простягнуту руку. І ніж у її простягнутій руці. Мелодія увірвалася. Він ще хвилину вистукував ритм. А потім рука безсило повисла, ніби у мертвого.

Зал вибухнув аплодисментами. Орест повернувся до дійсности, яка також скидалася на марення: з різних кутків зали йому плескали Олені та Ведмеді, Імператори та Куртизанки, Відьми, Мавки, Колібрі… І їхні вигуки зливалися в один вібруючий гул, що ранив слух та затьмарював розум.

Орест повернувся до столика, і Лисиця поклала м'яку лапку йому на плече. «Дякую. Я майже закохалася…» – тихо промовила вона. І Орест не зрозумів, чи жартує вона, чи каже серйозно…

Потім він керуваів її автом. Вона назвала свою адресу. І цього разу дорога до міста здалася йому закороткою. Жінка так і не зняла маску. Можливо, думав Орест, це зовсім і не маска – а справжня лисиця у жіночій подобі, і ще палкіше бажав лишитися із нею наодинці. Але додому вона не запросила. Він завів її у під'їзд, мимохідь дивуючись її помешканню: під'їзд був темний, будинок – п'ятиповерхівка часів «хрущовської» відлиги.

– Далі я піду сама! – сказала вона. Орест майже нічого не бачив у суцільній темряві. «Якщо це має відбутися саме тут – нехай спочатку буде по-моєму…» – і він швидким рухом, навпомацки, змахнув маску з її обличчя і відчув, що вона сама подалася до нього.

– Я чекатиму тебе тут завтра, – прошепотів він. – Ти прийдеш?

– Так, так… – говорила вона, й він відчував сльози на ЇЇ холодних щоках.

– Хто ти? Навіщо?… Я люблю тебе… – він майже задихався від її швидких поцілунків. – Не відпускай мене…

Але вона нарешті звільнилася від його обіймів та швидко побігла нагору:

– Я сама знайду тебе!

Орест ще зо хвилину постояв у темряві – звук її кроків раптом увірвався. Мабуть, вона безшумно відчинила свої двері. Можливо, подумав він, за ними спала її дитина…

Він навіть відчув певне розчарування від того, що найголовнішого, про що він з таким захватом думав на початку дня, не відбулося…

Вийшов на вулицю. її машина самотньо стояла у брудненькому дворі. Орест зняв з шиї свого «метелика», старанно обв'язав ним конверт із п'ятсотма доларами й засунув його за один з вусиків «двірника» на передньому склі…

Він вийшов на шосе й пішки побрів додому. Машин у цьому районі не спостерігалося. Тільки біля дитячої альтанки стояв старенький «Запорожець».

Він не звернув уваги на цей «Запорожець» та чиюсь тінь, що маячила за розлогим деревом посеред двору.

Його розбудив настирливий телефонний дзвінок о дев'ятій годині ранку. Дзвонила Марина. Орест довго не міг второпати, де він і про що йдеться. Минулий вечір здався йому сном.

– Ти – безтурботна свиня! – кричала Марина. – Чому ти не потелефонував мені або Лані, як годиться, як роблять усі? Я всю ніч не зімкнула очей! Ти ж знаєш, що відбувається! Невже не можна було повідомити, що з тобою усе гаразд?

Орест скривився й відсторонив слухавку від вуха. Дзвінок вирвав його зі сну, в якому він ще обіймав жінку-лисицю.