Ескорт у смерть - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 11

– Усе брехня… – та, так і не скинувши черевики, впала на диван.

Вона не чула, як задзвонив телефон. Лише на автовідповідачі закарбувалося кілька голосів. Перший належав її новому знайомцеві:

– Марино, я обдумав вашу пропозицію. Не певен, що вона мені підходить. Але я зайду до вас завтра…

Другий – Дані В’ячеславівні:

– Марино! Негайно перетелефонуй!

Але Марину не могла б підняти з ліжка навіть ієрихонська труба. Короткий сон – рівно до шостої години ранку – охопив її, наче смерть.

… Вона й справді багато чого вміла. Але їй подобалося бути «Моцартом життя» – це означало, що все давалося їй надто легко. Принаймні, так гадали усі її родичі та знайомі. І часом картали її за те, що, маючи різнобічні здібності, вона «паразитує» в якійсь незрозумілій фірмі і, можливо (!), займається незаконними та непристойними справами. Марина не переймалася цими балачками. Усе «пристойне» й «законне» давно вже набридало їй, як нудний урбаністичний пейзаж за вікном.

Сьогодні ввечері вона вполювала двох гарних «типажів». З першим розмова була короткою та діловою. Вона впіймала рудуватого молодика на виході з більярдної зали. Звичайна історія! Марина кілька хвилин спостерігала за грою. А коли розлючений хлопець поліз до кишені й віддав суперникові свої останні гроші та жбурнув на стіл порожнього гаманця, зрозуміла, що перед нею – «контингент у стані кондиції».

А от другий…

Від більярдної зали до машини треба було пройти звивистою вулицею, яку в місті називали «мистецькою», – на ній розташовувалися художні майстерні та різноманітні «розкладки» «народних митців». На цій вуличці завжди юрмилися люди. Іноземці тут залюбки купували червоні оксамитові прапори та вимпели «переможців соцзмагання», «антикварні» бюсти політичних діячів, слухали вуличних музик та щедро кидали центи й пфенінґи до капелюхів місцевих жебраків. Звідкись до Марини долинула її улюблена мелодія – в оточенні кількох слухачів на парапеті сидів юнак і доволі пристойно награвав мелодію Мішеля Леґрана з «Шербурзьких парасольок». Світле волосся закривало півобличчя, нервові пальці легко ковзали по струнах… Мелодія, як струмок пари від філіжанки з кавою, проникла в Марину, й вона не могла не зупинитися.

Перед юнаком не лежав капелюх. Він грав для себе. Але по закінченні люди почали виймати гаманці… Тінь промайнула обличчям музиканта, він швидко заховав у кишеню гроші й, ніяково вклонившися, швидко пішов геть. Марина дивилася йому услід. Стрункий, довготелесий й трішки згроблений, він був схожий на птаха. «А він би непогано виглядав у пристойному вбранні…» – подумала Марина й одразу схаменулася. Відчула, що цей тип – не «їхнього поля ягідка». Й миттєво прокинувся спортивний азарт. «Цей – не погодиться!» – сказав їй внутрішній голос. «Подивимось!» – посміхнулася Марина й вирішила наздогнати музиканта…

Потім вона їхала в своєму авті та, як це бувало завжди, подумки накручувала безкінчну повість свого вигаданого життя: «О, бездарні романтичні дурепи, ошукані казочкою про «пурпурові вітрила», не вірте музикам, що тиняються вулицями! Не вірте їхнім правдивим блакитним очам, удаваною байдужістю до канапок з чорною ікрою та оголених ніжок зустрічних кобіт! їм хочеться зжерти і те, і друге! Тому краще вже бути застреленою противним десятирічним байстрюком, який поки що не відчуває смаку ні до чого, окрім гамбургера з найближчого «Макдональдсу»…» Вуличний гітарист мав дивне ім'я – Орест, але попросив, аби вона називала його Олегом (на що, до речі, Марина погодилася). Отже, Орест працював у невеличкому орекстрі, підпрацьовував вантажником на залізниці та іноді виступав з «сольниками» у підземних переходах. Марина наздогнала його за рогом й простягнула десятку.

– Купи собі, дівчинко, печива! – сказав гітарист. – Або пішли повечеряємо разом!

Марина прийняла запрошення. У найближчій кав'ярні, після двох чарок горілки, Марина нарешті наважилася сказати про головне. Орест аж присвиснув.

– І давно ти цим займаєшся?

– Зо два роки, – відповіла Марина. – І, до речі, в цьому немає нічого соромного.

І вона всоте розповіла про законність бізнесу та порядність фірми, самотність заможних жінок та благородну місію «Ескорт-сервісу».

– Це ж, мабуть, для музиканта краще, ніж розвантажувати вагони? – додала вона й підсунула йому свою візитівку.

– Мабуть, що так… – знизав плечима Орест і подивився їй у вічі. Марина мужньо витримала погляд його блакитних очей, окантованих чорною рамкою довгих вій…

– Господи, й навіщо мужикам даються такі очі?… – посміхнулася вона.

– Мабуть, для того, щоби ось так, ніби випадково, зустріти таку жінку, як ти, запросити її на вечерю, набалакати їй дурниць, а потім дізнатися, що в неї до тебе суто діловий інтерес. Та ще який! Добре, я подумаю й зателефоную.

Він дав зрозуміти, що розмову закінчено. Марина звелася й пішла до дверей. Відверто кажучи, їй не хотілось, аби він подзвонив. Принаймні, у справі…

Дорогою вона купила пляшку мартіні «Б'янко».

«День закінчився. І, як завжди, нічого не розпочалося… Хоча раніше все світилося в її руках…»

Перед тим, як Дана В'ячеславівна безуспішно телефонувала Марині, їй додому подзвонив той самий слідчий, який допитував її три дні тому. Вона вже сподівалася, що ніколи не почує цього приємного баритону, який так не в'язався із його затрапезним потертим піджаком.

– Чи працює у вас Костянтин Мисик? – запитав Роман Олекійович.

– Є такий, – відповіла Дана.

– Я б на вашому місці сказав – був… – суворо пролунало зі слухавки, – Чи знаєте ви, що вчора цього вашого працівника знайшли мертвим у сміттєвому контейнері біля третього корпусу університету? І знову та ж сама картина: волосся у хлопця зрізане, слідів пограбування немає. Сьогодні вже пізно, отже, я буду у вас завтра. Підготуйте мені, будь ласка, фотографії небіжчиків та особові справи всіх ваших працівників.

Дана тремтячою рукою поклала слухавку… Й одразу набрала номер Марини. Але почула хриплуватий Маринин голос з автовідповідача… До ранку лишалося трохи більше десяти годин. Чоловіка ще не було вдома, сьогодні він мав чергову презентацію. Дана випила снодійне й залізла під ковдру…