Тигролови - Багряный Иван Павлович - Страница 9

Його не зворушують ніякі екзотики, ніякі найексцентричніші історії, ба навіть тигри. Він не те бачив. Не те знає. І не те може. Такого полювання, якого він сам є і був майстром, не зрівняти ні з яким іншим. Коли б всі ті аматори знали, де те диво, де та легендарна легенда… Диво - це він! І легенда - це він! Тут - під блискучою уніформою - сховані такі речі, що перед ними поблідли б сам Арсеньєв з своїм придуркуватим Дерсу-Узала, і навіть всі тигри, і навіть у них - у цих останніх - стало б волосся дуба.

І не по екзотику їде він. Він їде на інше полювання. Діставши нове призначення, високу посаду десь там, у чорта на зачіпку, він їде перебирати її, як звичайний обов'язок. Він дисциплінований і точний, і не схильний вдаватись у дрібниці. Тим часом не марнує часу на теревені: п'є отак собі бордо і студіює промову вождя.

В другім кінці салон-вагона веселий гомін, - дзвін чарок, жартівливі промови і регіт. Там розташувалась весела компанія. Зсунули два столи докупи, заставили їх батареями пляшок, чарками й тарелями і розсілись уп'ятьох… Дудлять і регочуть… П'ять пройдисвітів-скалозубів, п'ять молодих безжурних шибайголів, п'ять камарадів. Отих, типових у цій країні, молодих людей - “героїв нашого часу”, що їх так рясно стало, що їх ніщо ніде не втримає, що вічно літають з місця на місце, добре заробляючи, а ще ліпше розтринькуючи та скалозублячи; скалозублячи геть з усього… Ці теж такі - прожигателі життя й кишень; може, кваліфіковані інженери, а може, й кваліфіковані літуни, а може, те й друге разом. Ті самі, що літають по цілій цій “шостій частині світу”, по цім велетенськім людськім полігоні, і ніде не можуть нагріти собі місця і що, якби могли, полетіли б геть ще й по всіх інших світах, та не можуть вилетіти.

Один з них - в пенсне і крагах, ще й в модних англійських бриджах. Його всі величають, не то жартома, не то серйозно, “професором”. Другий - у френчі й галіфе кольору кави, елегантний та, напевно, одчайдушний, - більше за всіх і зухваліше від усіх регочеться та сипле приперченими словами. Лише іноді раптом уриває, хмурить брови і підозріло позирає навколо спідлоба.

Двоє гуляйпільців, засмалених вітрами вивуджених десь кримським чи одеським сонцем, м'язистих, дебелих і суворих. А п'ятий - кубанець з Новоросійська і разом контрабандист з Батума; але про те ніхто не знає.

Четверо з них їдуть десь аж з Києва разом, їдуть в те золоте ельдорадо, що десь на другім кінці світу. Чого? А так! Зійшлися докупи в Києві, попиячили, вирішили нагло їхати - і поїхали. Шукати, де ліпше. Кинули роботу, підписали контракти на Далекий Схід, дістали підйомні, сіли й поїхали. І їдуть… А не сподобається - поїдуть назад. Подумаєш - діла того. КЗОТ вони знають, як молитовник, і не дадуть собі в кашу наплювати.

П'ятий - той, що у френчі й галіфе кольору кави - пристав у дорозі до веселої; безжурної компанії.

Хлопці пили горілку, потім малагу й портвейни, потім знову горілку, а в межичасі дудлили пиво і бавились собі, забувши про цілий світ і його околиці… І замовляли страви… Поводились як мільйонери.

– Кельнер! Ще кав'яр!… Тричі…

– Кельнер! Буженину!…

Кельнер мотається, зберігаючи індиферентний вигляд. Він бачив багато, але ці хлопці бачили ще більше, і нічим вже їх не здивуєш, ані заворушиш. “Професор” вже був навіть там, де вони оце їдуть, і ще й занадто далі, - аж на Чукотці, біля самісінької Аляски, над Берінговою протокою. Це він звабив і своїх колег та й розважав їх тепер веселими розмовами про смішні пригоди та різні дивацькі речі.

Розмови й дотепи кружляли навколо того ж, що і в цілім експресі.

Кельнер подає буженину. “Професор” бере виделку й ніж і починає її пиляти. Пиляє довго, наполегливо, терпляче. Пиляє зосереджено, але ніяк не може її розтяти.

– О! Еврика!!. - виголошує нарешті він захоплено, а далі урочисто і глибокодумно, немов з кафедри:

– Еврика!… Я з цього шматка зроблю собі підметки. І наб'ю їх на чоботи. І напишу на них ім'я своє, рік народження і повну адресу. І піду по тій благословенній землі… І от з'їсть мене тигр. А з'їсть неодмінно. З'їсть з кісточками, але цих підметок не подужає! Не втне! О, цих підметок не втне!… Тоді ви їх, друзі, знайдете, і поховаєте мене, чи то пак підметки, і вип'єте за моє, чи пак за їхнє здоров'я… Кельнер! Зубровки!!.

Компанія голосно регоче. Розгублений кельнер подав “зубровку” і нишком хоче забрати сакраментальну буженину, посміхаючись з-під насуплених брів. Але “професор” чемно і воднораз гаряче й цілком щиро протестує:

-  Ні-ні! Що ви, що ви? Я заплатив гроші і так злегка не поступлюсь. Це ж матеріал, скажу я вам!… А патент, прошу я вас!… Ні-ні…

Майор спідлоба позирає на компанію, але на нього вже ніхто не зважає, так ніби його й нема. Він кладе газету на стіл і дивиться у вікно…

– Хлопці! А бачили сьогодні БАМЛАГ?… - урвавши сміх і стрільнувши на майора оком, запитує котрийсь значуще.

– Бачили… - озивається один з гуляйпільців понуро і мов з бочки: - Нав-віть бували, то пак, присутствовали на параді сьогодні… Хто то викинув подушку? Ото буде хлопцям тепло спати!

– Чорт візьми, а хтось викинув грамофонну плиту. Навіщо вона, і кому вона знадобиться?…

– А чого ж, мо', й знадобиться, якщо там, той… - далі шепіт, павза. І раптом вибух сміху.

Майор совгається, дивиться у вікно, хмурить брови і не витримує - посміхається, ледве опановуючи той мовчазний сміх.

“Нехай скалозублять, прахвости. Все одно то ті, що або вже там бували, або кандидати…”

“Професор” міняє тему:

– Увага, увага! Говорить… - зачинає він, як з радіо-висильні: - Говорить…

– Адесса-мама… - вставляє френч кольору кави.

– Так Одеса-мама…

– А Владивосток - помийна яма…

– А от доїдемо - подивимось. Увага! Хто з вас учив географію? А історію?… Добре, виходить, що всі вчили. А не вчили, то ще вчитимете, ще й боком вилізе… Так от, порядком, так би мовити, вишколу, порядком самоосвіти, - розповім я вам, як Бог сотворив той край, куди ми ідемо. Кельнер, пива!!.

І розливаючи пиво в склянки, веселий “професор” авторитетно починає виклад на природничу, географічну, а разом і на релігійну тему, про те, “як Бог сотворив той химерний край”, те золоте ельдорадо, куди вони їдуть і що в нім “сам чорт ногу зломить, поки розшолопає, що й до чого”. Отже…