Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота - Страница 60

Пише він: «В листі твойому я читав хвалу безкраю,-

Попередила мене ти, бо так само я палаю.

Бути вкупі ти бажаєш - я також цього бажаю.

Спільний в нас любовний потяг, тож ідім, зазнаймо раю».

Не сказати, як втішалась звісткою Фатьма отою!

Написала: «Ні, немарно сльози лляла за тобою.

Я одна сьогодні буду, залишуся самотою,-

Ти приходь цієї ж ночі до жіночого покою».

Тої ж ночі рушив з дому витязь, раб свойого слова,

Та зустрів слугу, що з вістю йшов до нього. Вість раптова:

«Не приходь - тебе сьогодні я прийняти не готова».

Він назад не повернувся, гнівно мовив: «Що це - змова?»

Гість запрошення не кинув, нею зміненого знов.

Ляк пройняв Фатьму, як вдерся Автанділ в її альков,-

Він стурбованість помітив зразу, тільки увійшов,

Хоч свій острах приховати жінку змусила любов.

Сівши поруч, розважались з поцілунків і забав,

Та якийся юний красень на порозі раптом став,

Раб за ним ішов, принісши щит і меч, що в пітьмі сяв;

Мов під ним розверзлась прірва - витязь так його злякав.

Глянула Фатьма на гостя - вчула смертний переляк.

Вдвох їх, сплетених в обіймах, гість побачив і закляк.

«Не заважу вам я, жінко, завтра ж,- вимовив юнак,-

Ти за це мені відплатиш. Я кажу, і буде так!

Ти мені ганьби й образи, о розпутна, завдаєш,

Ти за злочин свій ганебний взавтра відповідь

складеш; Схочу - й власними зубами всіх дітей своїх зжереш.

Плюнеш в бороду мені ти, як цього не вдію теж!»

Це сказав він і, торкнувшись бороди, пішов з кімнати;

Дряпає Фатьма обличчя, роздирає тіло й шати,-

Чуть, як сльози в неї ринуть, мов потік, що рве загати;

Стогне: «Йдіть, камінням бийте! Засудіть мене до страти!»

Лементує: «Через мене гине муж, маленькі діти!

Я добро своє згубила, незрівнянні самоцвіти!

На спокуту за мій вчинок мусять рідні всиротіти!

Я свій дім руйную! Доле, завдаєш ганьби мені ти!»

Автанділа це дивує - плач її, одчай тяжкий,

Каже він: «Та що з тобою? Таємниць своїх не крий!

Чим загрожує той витязь, в люті мстивий і палкий?

Розкажи ти, вгамувавшись, звідки він і хто такий?»

Жінка мовить: «Я, о леве, з божевілля сльози ллю,

Не скажу тобі нічого,- не питай мене, молю!

Я дітей своїх, нещасна, власноручно погублю,

Я себе вже тим забила, що тебе тепер люблю.

Так і треба всім, що зблуді верховодити дають,

Всім, що тайни не ховають, що безумними стають!

Люди, глянувши на мене, хай невпинні сльози ллють!

Лікарі тих не лікують, котрі кров із себе п'ють.

Два є виходи для тебе, два рятунки, два ключі:

Якщо можеш ти людину вбити - вбий його вночі,-

Цим одвернеш ти від мене наглу смерть, страшні мечі.

Оповім тоді по правді, чом я в горі та в плачі.

А як ні - цієї ж ночі склич, не гаючись, людей,

Всіх ослів понавантажуй, щоб лишити край оцей,-

Від моїх нещасть великих засмутишся й ти ачей;

Прийде він і скаже люто: «З'їж сама своїх дітей!»

Автанділ, оце почувши, звівся, гордий і рішучий,

Булаву схопив рукою - о, який він був сліпучий! -

І сказав: «Цих справ уникнуть - був би злочин нестерпучий».

Ще на світі не родився інший муж, такий могучий!

Він Фатьмі сказав: «Людину дай, щоб знала вірний шлях,

Як пройти мені до нього, не блукаючи в полях,-

Не вважаю я, що рівен красень той мені в ділах.

Скоро знатимеш, що вдію,- прожени від себе жах».

Із рабів комусь звелівши провести його туди,

Жінка скрикнула: «Щоб згасли в серці полум'я й сліди,

То, забивши ту людину, зовсім визволи з біди:

Перстень мій на пальці в нього,- з ним до мене ти прийди».

Автанділ, минувши місто, став на березі морському,-

З брил червоних і зелених там звелися мури дому;

Унизу - палати сяйні, а вгорі на домі тому

Йшли тераси ряд за рядом в ладі гарному й стрункому.

Раб, привівши Автанділа, показав на ці хороми,

Мовив: «Тут перебуває той, шукаємо кого ми.

Нагорі терасу бачиш, де стримлять колон огроми?

На терасі тій він завше спочиває від утоми».

Два воротарі при вході вартували. Не вдалося

Обминути їх тихенько,- шум порушив безголосся;

Витязь на рабів накинувсь, борюкання почалося,-

Він ударив їх лобами, помішав мозки й волосся.