Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота - Страница 30

Цих вельмож назад пославши, шаленів я від напасті,

Бо могли б згасити горе лиш звістки від неї часті.

Щоб оглянуть даль, в фортеці я на мури став зубчасті

І отам не згинув мало у жахливому нещасті.

Наближалися два піші, їм до міста путь ляга,-

Я пильніше придивився: жінка, з нею йде слуга.

Це - Асмат, її обличчя вкрила кров і пилюга;

Не всміхалася до мене мандрівниця дорога.

Як її побачив, розум загубив я од нестями

І гукнув здаля: «Що сталось? Знову тратимо життя ми?»

І тоді вона сказала, обливаючись сльозами:

«Божий гнів склепіння неба замикає перед нами».

Крикнув я: «Скажи всю правду!», як до неї підійшов,

Та вона лише ридала, спалахнувши горем знов,

Не могла сказати й слова, бо відчай її зборов

І, струмком ллючись по лицях, їй текла на груди кров.

Згодом так вона сказала: «Що від тебе заховаю?

О, помилуй - не принесла я нічого, крім одчаю;

Не лиши мене на світі, богом праведним благаю,-

Забери життя минуче, ласку вияви безкраю!»

Розповіла: «Всі дізнались, що забив ти жениха,-

Скочив цар, коли до нього долетіла вість лиха:

Він кричить, на тебе кличе, біль його не затиха,

Та тебе не відшукали. Никне їхня вся пиха.

І цареві докладають: «Зникнув витязь десь в діброві».

«Все збагнув, все знаю, знаю,- цар сказав у журнім слові,-

Полюбив дочку він нашу, лив на поле ріки крові,

А коли вони стрівались - не могли зректись любові.

Головою присягаюсь, я заб'ю свою сестру,

Бо віддав я їй царівну, щоб напутила добру,

А вона її зманила у дияволову гру.

Присягаюсь головою, я життя їй відберу!»

Знали всі, що дуже рідко головою клявся цар,

Та, поклявшись, він несхибно обітниці ніс тягар.

Хтось про це сказав негайно лютій каджі - тій Давар,

Що й до неба досягнула б, знавши силу всяких чар.

Шепонув їй ворог бога, щоб Давар дізналась клята:

«У живих тобі не бути - це слова твойого брата».

Так вона тоді скричала: «Я ні в чім не винувата!

Задля кого маю вмерти і за що така відплата?

Як була, така й лишилась діва чиста і жива,

І дівоча хустка личко їй так само сповива».

Плачучи, Давар казала найогидніші слова: «О повіє!

Через тебе цар невинну забива!

Ти, повіє, наказала, щоб забитий був жених,-

Чом розплачуватись кров'ю я за твій повинна гріх?

Чи лихе тобі робила, чи навчала справ лихих?

Ні, не матимеш з коханцем більш побачень потайних!»

І вона її схопила, рвала коси, гнула стан;

Засинів на ніжнім тілі від побоїв басаман.

Лиш зітхала, лиш стогнала бідна Нестан-Дареджан,

І нічим не помогти їй, і не вилікувать ран!

Та коли Давар спинила і побої, й лайку гнівну,

Два раби тоді, мов каджі, оточили враз царівну,

Внесли паланкін закритий і туди, в цю клітку дивну,

Затягли нещасну діву, полонили сонцерівну.

Крізь вікно пройшли до моря, і царівни слід загинув!

«Хто б за це,- Давар скричала,- в мене каменем не кинув?

Доки він заб'є - сама я вб'ю себе, щоб дух поринув!»

Вмерла, ніж встромивши в груди, аж потік кривавий хлинув.

Ти, живу мене узрівши, вразивсь, наче з дивини?

За звістки такі, як треба, так зі мною і вчини,

Та, благаю, ради бога, від життя цього звільни!»

Сльози в неї проливались - не спинялися вони.

Мовив: «Сестро, не тебе я покараю за біду!

Що чинитиму для неї, як і де її знайду?

Скрізь шукаючи кохану, гори й води перейду!»

Скам'янів я весь і душу, наче скелю, мав тверду.

Я тремтів, я розум втратив, вбив мене одчай надмірний.

Я подумав: «Не лежи тут, бездіяльний і покірний,

Ліпше йди її шукати за поля, за діл нагірний.

Час рушать тому за мною, хто мені лишився вірний!»

Я вдягтися й взяти зброю до своїх пішов палат.

Вийшов звідти, і за мною - вояків сто шістдесят.

Ми до берега морського вийшли з брами мимо хат.

Корабель я там побачив, що причалив до загат.

Я ступив на нього й рушив широм простору морського;

Кораблі перепинявши, оглядав їх пильно й строго,

Та, шалений, ще шалів я, не довідавшись нічого.

Видно, бог мене покинув, бо гидкий я став для нього.

В році місяців дванадцять, наче двадцять, розтяглися;

Люди, що стрівали б діву, навіть в снах не приверзлися.

Гинути почав мій почет, бо недуги почалися. Я промовив:

«Волю бога зневажати не берися».

Повернув, зморившись плавать, я до берега вітрило,

Не послухався й вазіра,- серце в мене озвіріло.

Хто живий іще зостався, десь поплентався безсило,

Та знедолену людину небо кинуть не схотіло.

Лиш Асмат була зі мною й два раби. Чужа їм зрада.

Серце в мене укріпляли їхня ласка і порада.

Хоч би звістку мав од неї - і душа розквітла б рада,

Але зараз бігли сльози,- в них була моя відрада.