Старо-світські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 65

Раз восени в один з сорокових років отець Харитін сидів в своїй кімнаті і вчив свою старшу дочку Надезю читати. Онисія Степанівна, не маючи ніякої роботи, пішла в пекарню, поштурхала кочергою в порожню піч і, як непо-сидяща господиня, видумала собі таку роботу: одчинила здорову на коліщатах скриню, що стояла в кімнаті, і навіщось то розгортувала, то згортала сорочки, наволічки, простирадла та сувої полотна. Надезя сиділа коло стола над граматкою і твердила: «Тма, мна, здо, тло, тию, нию, тлю, тля – «здохло дякове теля». Цей ненаписаний в граматці кінець вона часто чула од свого батька і все прикидала його в кінці, думаючи, що й це там десь написано.

– Що то ви, Онисіє Степанівно, ото робите? – спитав отець Харитін.

– Ах! нема роботи, то перебираю то се, то те, аби дурно не сидіти!

– Як нема роботи, то згорніть руки, та сядьте, та одпочиньте трохи.

– То тільки чоловіки вміють посиденьки справляти, згорнувши руки, а жінки ніколи не всидять: нам так – або горілку пити, або діло

робити,– говорила Онисія Степанівна з скрині, неначе сховавшись в неї по самий стан.

– Або язиком дзигорити,– знехотя прохопивсь з жартом отець Харитін і кахикнув.– Та не нагинайтесь, матушко, так низько, щоб часом ще не переломились пополовині та не дали сторчака в скриню.

– Придерж лишень свого язика зубами, бо он дочка слухає.

Надезя й справді одвела очі од книжки й зирнула на чудну мамину позу.

– А як ви думаєте, Онисіє Степанівно, чи не одвезти б пак нам Надезю в школу в Бо-гуслав до вчительки в пансіон? – спитав боязко та обережно отець Харитін.

– От вигадав! Навчиш сам читати, та й буде з неї. Виросте, то за роботою й те забуде. Адже й я вчилась читати, а тепер ніколи й помолитись по книжці, перехамаркаєш молитви напам'ять, та й годі.

– Коли, паніматко, тепер інший час настав; батюшки дають дочок в пансіони, щоб вміли і читати, і писати, і танцювати, ще й грати...

– І, мабуть, щоб вміли з гусарами тікати, як наша благочинна... Слухай лиш, панотче! А де ж ти на цю справу набереш грошей?

– А от кажуть, що нам незабаром дадуть жалування з скарбу.

– Як дадуть, тоді й повеземо Надезю в Богуслав в пансіон. Щось люди так говорять,– вже третій рік говорять за те жалування, а жалування нема. То, певно, жиди та пани брешуть на свою обихідку, що батюшки незабаром забагатіють од того жалування.

Надезя перестала читати й витріщала на маму очі; в неї очі пойнялись слізьми.

– От і одвеземо тебе, Надезю, в школу; там тебе буде вчити шляхтянка, якась панія,– сказав отець Харитін до Надезі. Надезя надула губи, насупила брови й заревла на всю хату.

– Не дражни-бо, старий, дитини, бо я тебе ще й вилаю, не казавши лихого слова,– загула Онися з скрині, неначе з-під землі.

Онися підставила під ноги низенький стільчик і ще глибше сховала половину себе в скрині; друга половина стриміла, неначе на тину, обмощена полотнами та півмітками.

Надворі загавкали собаки. Рипнули двері в світлицю. Батюшка вийшов і вглядів розсильного од благочинного, довгоногого паламаря з Шандри, що розносив курсорію. Він трохи жахнувся, бо не любив і боявся тих офіціальних пакетів. Але, прочитавши бумагу, отець Харитін з радості трохи не підскочив і прожогом побіг в кімнату.

– Радуйтесь, Онисіє Степанівно! Благочинний вже кличе за жалуванням. Жалування вже й є!

Онисія Степанівна витягла голову з скрині й розхилилась на ввесь зріст, стоячи на стільчику, її голова стриміла врівні з грубою й трохи не черкалась об сволок. Висока та тонка, вона була схожа на стовп, й з того дива й справді трохи не стала соляним стовпом.

– Вбирайсь мерщій та їдь. Забирай гроші швидше! – гукнула вона на свого панотця.

– Та ще й які гроші! зa два минувші роки заразом,– обізвавсь паламар.

– От тепер зачиняйте скриню, згорніть руки та хоч насіннячко лузайте,– сказав отець Харитін.– В бомазі написано, що я буду брати на рік 120 карбованців! Теперечки ми кинемо лихом об землю! Тепер ми забагатіємо! Не будемо дивитись панам в руки та благати в їх ласки!

Онися обернулась до образів і перехрестилась.

– Тепер, паніматко, скидайте плахту та юбку та вбирайтесь по-модньому, в сукню,– заберу гроші, привезу вам з Богуслава гостинчика, чогось моднього на сукню. Не будемо вже на луб'яних возах та в мотузяних шлеях їздити! – сказав отець Харитін.

– Побачимо, чого-то ти привезеш,– сказала Онися, все стоячи з дива на стільці.

– Та хоч злізьте з стільця, а то ви тепер схожі па Симеона-стовпника або на віху над шляхом,– сказав отець Харитін.

Отец Харитін любив трошки пожартувати, як був веселенький. Але з своєю Онисією Степанівною він жартував дуже обачно та обережно. Другим часом за ту віху над шляхом отцю Харитонові досталось би од Онисі на бублики, але тепер вона була в добрих норовах.

Пообідавши хапком, нашвидку, отець Харитін звелів запрягти коні в візок і поїхав в Богуслав.

До благочинного вже налинули батюшки, диякони, дяки, паламарі з цілої благочинії – з 18 парафій. Двір, заставлений простими по-возками, був схожий на ярмарок. Од благочинного усі пішли до церкви й одправили молебень в подяку за жалування і юрбою вернулись в світлицю до Балабухи.

Жалування дали червінцями, карбованцями та мідними п'ятаками. Всі панотці були веселі, балакали та реготались, аж по хатах йшли одляски. Благочинна була скупенька на могорич. Батюшки склалися й стругнули могорич на славу в «Галилеї», цебто в винарні в одного жида в містечку.

– От тепер ми забагатіємо! – крикнув отець Мельхиседек, торкаючи рукою по своїй кишені.– Заживемо по-панській, накупимо добрих коней, будемо їздити в ресорних екіпажах, заведемо самовари, оддамо дочок в пансіони, повбираємо своїх матушок по-панській в шовкові сукні.

– А що, панотці! Коли багатіти, то багатіти по-людській, щоб рук не паскудити,– обізвався Балабуха.– В нас плата за треби така, що можна й з голоду вмерти. Чи не накинути б нам оце ціни на треби?

Після гусарської зими в отця Балабухи в кишенях аж свистіло,– жиди перлись в його хату за грішми й день і ніч.

Батюшки замовкли її думали.

– Чом би і справді не накинути,– обізвався отець Мельхиседек,– тільки коли накидати, то треба накидати потрошку, по шагу, потім по гривні, щоб часом парафіяни не спротивились.