Старо-світські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 63

Ранок яснішав та виднішав. Ліс стояв, обсипаний важкою росою. На високому дубі зацвірінькала якась пташка, затріпала крильцями й струсила важкі краплі роси. Десь узявся горобець і пурхнув на покрівлю. Олеся зовсім опам'яталась і почала проходжуватись по широкому шляху.

«От-от загуркотить шарабан, минуть страхи та жахи, й я буду навіки щаслива!» – думала Олеся, поглядаючи на шлях.

А шарабан не загуркотів. Тільки пташки защебетали в лісі та по лугах над Россю й сповнили місцину своїми піснями.

Небо запалало. Ліс стало зовсім видно. Через вузеньку балку на Рось небо засяло, як жар, і серед того полум'я бризнули з-за гори неначе розпечені в огні червоні списи та стріли. Десь далеко в місті заграв оркестр. Тихі далекі одгуки мелодій полились по долині Росі й злились з піснями соловейків. Олеся почула ті мелодії, як через сон, і вся затрусилась.

«Гусари виступають з міста!» – подумала Олеся й засміялась. Вона кинулась в корчму, вхопила завиніння й побігла шляхом назустріч гусарам.

«От-от вискочать з-за гори вороні баскі коні! От-от загуркотить шарабан!» – думала Олеся, спускаючись в долинку.

Вона вийшла на гору, а коней і шарабана ніде не було видно. Зійшла вона в другу долину й знов вийшла на горб; ніхто ні йшов, ні їхав. Олеся втомилась і задихалась. Вона кинула важкий узол і впала на його. Сонце піднялось на небо. Ліс горів на ранньому сонці. Музики давно затихли. -За горбом загуркотів віз. Олеся схопилась і побігла назустріч.

З гори котився драбинчастий візок, а на візку сидів мужик.

– Тебе послав сюди Казанцев? – спитала в його Олеся.

– Мене ніхто не посилав. Я сам собі їду додому,– обізвався чоловік, спиняючи конячку.

– Чи далеко їдуть гусари? – спитала Олеся.

– А хіба я знаю! Вони вийшли київським шляхом,– сказав чоловік.

– Київським? – крикнула Олеся не своїм голосом.– А може, ти стрівся з яким гусарським офіцером? Не їдуть сюди часом які гусарські офіцери? Чи не бачив ти чорного шарабана?

– Всі офіцери й шарабани поїхали київським шляхом,– сказав чоловік і вдарив по конячці.

Олеся впустила узол і впала на його. Страшний здогад прийшов їй в голову: «А може, він піддурив мене, насміявся з мене? Але ні! Чи він же не кохав мене? Чи він же не клявся, не присягався?»

Олеся підняла важкий узол і вже не несла, а тягла його за собою. Сила й напруга одразу впали. Вона вийшла ще на одну гірку. Вже було видно між рідкими дубами Богуслав. По шляху сновигали люди й вози. Ніде не було видно ні одного синього мундира.

Олеся знов упала на узол і заридала. Вона ридала голосно, ламала руки, припадала головою до землі; й тільки густий ліс бачив ті страшні її муки та сльози. Сонце вже високо підбилось вгору.

– Що ж мені на світі божому тепереньки робити? – голосно промовляла Олеся, неначе просила поради в зеленого ліса.– Де мені подіти свій сором! Йти до батька в Хохітву – сором. Треба вертатись додому: ані викрутитись, ані випручатись з біди.

З ліса виїхав якийсь чоловік візком. Олеся підрядила його до Богуслава, сіла на віз і поїхала.

Олеся в'їхала в місто. По місті сновигали, вештались і кричали жиди, як несамовиті. Коло винарні чорніла здорова купа жидів та жидівок, неначе здоровий рій бджіл. Туди збігся усей кагал, кричав, верещав на все місто. Жидівки вейкали й плакали. Олеся приїхала в свій двір. Проти неї вийшов Прокіп.

– Слава богу, що ви вернулись. А ми думали, що ви втекли з офіцером. Батюшка побігли кіньми доганяти гусарів. А той чорнявий гусарин, що ходив до нас, украв Шмулеву Хайку.

– Хайку! – крикнула Олеся на ввесь двір. «Мене проміняв на Хайку! Будь же ти тричі проклятий,– тричі й довіку!» – подумала Олеся, встаючи з воза. Вона ввійшла в хату, сіла в спальні коло вікна й наче скам'яніла. її лице осунулось і зблідло; очі стали великі й блищали хоровитим огнем; під очима лягли сині смуги; губи побіліли, як крейда. Олеся сиділа, як смерть, бліда, аж жовто-синя, нічого не чула, нічого не бачила; увесь світ, з Богуславом, з домом, з мужем, неначе провалився для неї в безодню. Вона почувала, ніби сидить в якомусь порожньому просторі, де нема людей, нема світа, нема повітря, нема неба й сонця.

Килина застелила стіл, подала обід і попросила Олесю до столу. Олеся не чула, що говорила Килина, не бачила її.

Опівдні рипнули двері в спальню,– увійшов блідий як смерть Балабуха, з розпатланою головою, невмитим лицем. Він спинився серед хати, і його лице неначе прояснилось.

– Ти дома? – крикнув він голосно й кинувся до Олесі.– Ти не втекла з Казанцевим?

Олеся підняла на його каламутні, мертві очі й промовила:

– Хотіла втекти, та він мене піддурив і покинув,– і з тими словами вона впала з стільця додолу, як нежива.

Балабуха кинувся до неї, підняв її, поклав на ліжко, побіг за водою, приснув на її лице, приклав помочену хусточку до її голови. Олеся лежала, як мертва, біла як полотно. Прийшов доктор, звелів її роздягти й покласти на постіль, поставив горчишники. Олеся лежала, як труп, і тільки перед вечором почала важко зітхати та дихати, не розплющуючи очей. Балабуха ходив коло неї, плакав і тільки дивився на її гарне бліде лице, на повні руки, неначе виточені з слонової кості й приставлені до плечей. Вже надворі вечоріло, вже й смерклось. Балабуха не вставав з місця, цілий день нічого не ївши, і все держав Олесину руку в своїй руці.

Настала ніч. Посвітили свічки. Олеся не розплющувала очей. її бліде лице стемніло й почервоніло. Жар розлився в тілі. В домі все затихло. Годинник в гостинній вибивав годину, одну за другою. Вже вдарило північ. Години тягліїся для Балабухи, як лихо. Олеся почала белькотати безтямні слова.

– Олесю! Олесю! опам'ятайся! – промовляв Балабуха, піднімаючи її важку гарячу руку.

Олеся несподівано розплющила очі, схопилась і сіла на постелі. її великі очі були безтямні, сонні, як у мерця.

– Ти приїхав? Ти не покинув мене? Милий мій, серце моє! Я трохи не вмерла за тобою! Швидше, мерщій їдьмо, бо вже світає. Он, бачиш, місяць злетів з неба й сів на дереві. Сідлай коні! Станьмо пташками та полетім в небо, щоб нас ніхто не впіймав, та тільки мерщій, мерщій, моє миле серце!..

Олеся обняла Балабуху й поклала свою гарячу голову на його плече. Балабуха заридав; його гарячі сльози закрапали й полились по Олесиних щоках. Олеся знов упала на подушки, як мертва, і знов забелькотала в гарячці.