Старо-світські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 6

– Який в вас гарний садок, та ще й над водою,– сказав Балабуха, обертаючись просто до Онисі.

– Садок гарний, але цього року не вродила «хрукта»,– сказала Онися, вкидаючи но-еомоднє заграничне слово.

– Може, «фрукти»,– сказав Балабуха,– бо це слово латинське четвертої деклінації, і воно рода мужеського, тим-то треба казати фрукт, а не фрукта.

«Ой, та й поганий же, та ще й вчить мене,– подумала Онися й почервоніла.– Потривай же ти, великорозумний академісте! ось я тобі підсуну хрукту!»

Матушка примітила, що третя людина зайва там, де зійдеться хлопець з дівчиною, встала й промовила:

– Піду ж я в пасіку та розбуджу свого старого, а доки він спатиме!

Матушка вийшла. В світлиці стало тихо, так що було чути, як Балабуха важко дихав, піднімаючи широкі та високі груди.

«Звідкіль почать? що сказати? Ой музи! О Горацію! О Овідію, поможіть мені приступити до цієї червоної запаски»,– моливсь в думці Балабуха до давніх богів.

А боги мовчали й не помагали. В Балабухи виступив на лобі піт. Він перекинув праву ногу на ліву, потім ліву на праву, а слова повтікали з його пам'яті.

«Ой Афіно-Палладо! Ой божественна Діано! Ой Венеро!» – кинувся знов на Олімп Балабуха за поміччю, дивлячись на Онисю. Богині класичного світу чогось проти його волі сновигали у його в голові одна за другою, бігли рядками, ганялись одна за другою, неначе в хрещика грали, та все гарні, принадні, одна краща од другої. А слова все-таки не йшли на язик. Балабуха витяг хусточку з кишені, обтер гарячого лоба, сховав хусточку, знов обперся рукою об стіл і поклав ліву ногу на праву.

«Чи не покликати б на поміч Горація? а може, Арістотеля?» – думав Балабуха, перебираючи в умі еллінів та латинців. Але він почував, що й Горацій кудись утік, Арістотеля й конем не доженеш. Перед ним тільки вертілись німфи в якомусь дивному лісі в темнуватій печері, над тихою прозорою водою. На німфах були червоні запаски та картаті плахти, а зелена осока та квітки вкривали їх голови, падали по плечах, як у русалок.

– Ви, Онисіє Степанівно, мов лісова Діана! – ні з сього ні з того вихопився Балабуха та й почервонів і замовк.

Онися липнула на його здивованими очима. «Чи він сміється з мене, чи говорить вже дуже по-вченому»,– подумала Онися й мовчала. Балабуха й сам схаменувсь і втямив, що він виявив свою палку мрію, яка була зовсім не до речі, що треба було говорити зовсім не таким академічним язиком.

– Ви, Онисіє Степанівно... я... ви...– знов почав Балабуха,– як побачив я вас, то мені став світ немилий!

– Хіба я така страшна, що вже й світ вам зав'язала! – одрубала Онися сміливо.

– Ви жартуєте? Краса страшна – це правда; але так, як були страшні для людей давні

боги, як страшний бог,– почав філософствувати Балабуха,– ваші чорні брови, неначе гострі стріли в Купідона,– кого вразять, гой вже навіки ваш.

– У кого ж то були такі стріли? Ви, мабуть, говорите про своїх вчителів? – обізвалась Онися.

– О sancta simplicitas![3] Яка ти часом буваєш гарна своєю таки простотою! – промовив неначе сам до себе Балабуха.

«Чи він оце сміється з мене, чи глузує, що він вчений, а я проста»,– подумала Онися й почала сердитись.

– Ви так говорите по-письменному, що я нічого не второпаю,– говоріть-бо по-людсь-кій! – сказала Онися.

– Чи вже ж пак ви не розумієте, що я вас люблю, а коли ви мене любите, то я ладен хоч і сьогодні до вас старостів слати,– сказав Балабуха й сам здивувався, що він сказав ці слова так дуже просто й ясно й ні кришки не по-вченому.

– Так би ви й сказали, то я б знала, про що п'ється,– сказала Онися й засміялась, ні-трішечки не засоромившись: вона чула такі речі, може, десятий раз.

Балабуха осміхнувся. В його рот розтягся, а по обидва боки рота з'явились по два пружки, неначе по дві іжиці. В академії студенти через ці пружки жартували з Балабухи й говорили, що як він засміється, то в його по один бік рота набігають супіни, а по другий – герундії. Онисі здалося, що Балабуха дивиться на неї згорда й сміється з неї.

«Потривай же ти, академісте! Я ж тобі накладу в віз таки правдивих гарбузів»,– подумала Онися, і в неї з'явилась і справді думка пожартувати з академістом, накласти йому в віз тої «хрукти». Онися сама до себе зареготалась од своєї несподіваної думки.

– Чого ви смієтесь? Чи ви такі веселі та щасливі? – питав Балабуха, й собі осміхаючись.

Рипнули двері з сіней. В хату ввійшла матушка. Вона вгляділа, що молоді люди обоє сміються, й подумала, що вже все скінчилось до ладу, як слід.

– Оце я будила, будила свого старого та й не добудилась,– весело промовила матушка,– коли ваша ласка, випиймо по чарці та ходім до пасіки в садок, може, гуртом розбудимо старого.

Матушка налила по чарці, випила сама й почастувала Балабуху. Балабуха стукнув чарку до дна і в смак з'їв пирога, неначе після дуже важкої, але добре скінченої праці.

– Може, вип'ємо ще по другій? – спитала матушка.

– Ні, спасибі вам, паніматко,– весело сказав Балабуха,– est modus in rebus[4] , як казав Горацій,– є міра для всього.

– Ви все по-вченому говорите, а ми люди прості й просто горілочку п'ємо,– сказала матушка.

Матушка взяла пляшку й тарілку з пирогами й повела Балабуху в садок. Онися вискочила в кімнату, зачинила за собою двері й перекривила Балабуху перед дверима, вивернувши з усієї сили спідню губу.

Зараз за домом ріс старий розкішний сад. Старі яблуні, груші та черешні густо вкривали терасу, як старий ліс. Під густими гілками по чистій, як оксамит, траві була протоптана стежка до пасіки. Од тераси гора круто спускалась до самої Росі, а по горі, неначе випадком причеплені, стриміли старі груші та яблуні. З гори було видно до самого низу старі стовбури дерева, котрі ніби підпирали гущавину гілля та листу, неначе зелену стелю. В одному місці на краю тераси розрослись густі сливи, як молодий ліс. В кінці садка густий вишник неначе вхопився за крутий бік гори й повис над кручею, як густе зелене руно. Сонце повернуло на захід і кинуло світ збоку. Гаряче проміння вдарило в бік гори, розсипало золото по зеленому косогорі, пронизало сад наскрізь золотими нитками, пронизало кожну гілку, кожний листок, облило світом старі стовбури, лягло на зеленій крутій горі довгими золотими пасмами. Уся гора, ввесь садок світився й блищав наскрізь з верху до низу. Очі тонули в зелено-золотій глибині й спинялись на густих зелених вербах над водою, на блискучій тихій воді. А за Россю, на подолі, ніби спочивав густий дубовий ліс, як темно-зелений оксамитовий килим, в котрого темно-зелені верхи були облиті сонцем.