Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке) - Крюс Джеймс - Страница 37

Вiд цих чотирьох рядкiв яблука почали падати з дерев, вода в струмках геть укрилася опалими вербовими листочками, трава побурiла, а в пiсочницi раптом завирувала така густа метелиця, що не стало видно всього краєвиду.

Та незабаром останнi снiжинки вляглись, нiби опав бiлий серпанок, i невеличкий краєвид став увесь бiлий, бiлий, бiлий... На свiтлому снiговому покривi виднiли темнi силуети голих деревець та чорнi рейки залiзничної колiї, обiч яких праворуч i лiворуч громадилися снiговi валики.

На рейках уже знову стояв поїзд. Але цього разу до паровозика були причепленi не товарнi вагончики, а пасажирськi.

Фреддi, не довго думаючи, вигукнув:

"А, Бе, Ве, Ге, Де -

По снiгу колiя веде!"

Але вiрш був поганий, i старий пугач сердито труснув головою.

Всi почали завзято римувати "снiг" i "бiг", "лiд" i "слiд". Але пiсочниця лежала незмiнна в своїй зимовiй красi.

Коли мандрiвцi нагородили цiлий ворох вiршiв i все без успiху, вони дуже засмутилися. Тiльки кругле, мов мiсяць, обличчя капiтана джонки, як завжди, усмiхалось. Пан Лi навiть став навколiшки й заходився гратися малесеньким поїздом. Совав вагончики туди й сюди, i колеса цокотiли по рейках так тихо, наче їхали по оксамитi. Нарештi капiтан джонки пiдвiвсь i сказав пiвголосом:

"Тихiш гуркочуть колеса,

Присипав колiю снiг.

Тягнуться чорнi рейки

Ген через бiлий свiт.

Де ж сестра моя нинi,

Що бачив я влiтку її?

На бiлих плечах у неї

Чорнiло плетиво кiс".

Товариство зустрiло цi слова спантеличеною чи збентеженою мовчанкою. Нарештi Фреддi спитав: "Хiба це вiршi?"

Пан Лi всмiхнувся й мовчки показав на скриньку. Тодi всi вирячили очi в неймовiрному подивi.

Бо в пiсочницi стояло, переступаючи з ноги на ногу, малесеньке товариство, достоту схоже на наших мандрiвцiв: тут стояв доктор Меньє з лiвою рукою в кишенi штанiв, i там теж стояв вiн, малесенький, нiби олов'яний солдатик. I так само з рукою в кишенi.

Тут лопотiв крильми баклан -- i там вiн, малесенький, як бджола, лопотiв крильми над поїздом.

Раптом Фреддi спитав: "А де ж я?"

Мандрiвцi придивились уважнiше -- i справдi не знайшли Фреддi серед своїх мiнiатюрних портретiв. А тi саме сiдали у вагончики. Матрос Петар залiз у паровозну будку, Лi сiв у вагон-ресторан, мiнгер де Вiльдер допомiг панi Штенграхт та мiс Амбреллi пiднятися в купе першого класу, баклан сидiв на даху паровозної будки, доктор Меньє пройшов уздовж усього поїзда аж до останнього вагона, але Фреддi не було нiде.

"Де я? Я загубився!" -- схвильовано загукав той.

"Заспокойтесь. Я вже знайшов вас", -- сказав Лi.

"Де ж? Де? Не рушайте!" -- кричав Фреддi.

Але iграшковий поїзд рушив, як здавалось, без нього. I раптом решта мандрiвцiв теж побачили американця -- власне, тiльки його голову: вона визирала з-пiд одного вагона, почервонiла й посинiла з холоду. Фреддi, як "заєць", залiз пiд перший вагон.

Усi так засмiялися, що iграшковий поїзд у пiсочницi аж захитався вiд громового реготу.

Фреддi збентежено сказав: "Я нiколи не їздив зайцем! Я завжди купую квитки!"

Супутникам було аж жаль його. Та коли доктор Меньє згадав, що Фреддi доторкнувся до завiси з перлiв i пробував сфотографувати острiв, усi, здається, зрозумiли, чому вiн опинився в ящику пiд вагоном.

Тим часом iграшковий поїзд наближався до стiни будинку, не зменшуючи швидкостi. Стiна була вже зовсiм близько, а дверцята не вiдчинялись.

"Стiйте! Зупинiться! Буде аварiя!" -- гукнув Фреддi, ще й досi дуже схвильований. Але поїзд гуркотiв далi, прямо на стiну, i... трах... раптом...

Так, раптом хтось сказав:

"Щасливого вам дня, панове!"

Хоч голос був лагiдний, це вiтання пролунало так несподiвано, що мандрiвцi злякано попiдводили голови.

Перед завiсою з перлин стояв усмiхнений китаєць. Вiн уклонився й чемно запросив невеличке товариство до будинку. Коли вони спантеличено глянули пiд ноги, пiсочницi вже не було. По нiй не лишилося й слiду, навiть кiлькох пiщинок, неначе це був тiльки сон. I iншi мандрiвцi замрiяно, задумано ввiйшли до будинку крiзь перлову завiсу, що тихенько побрязкувала.

Там тяглася чотирикутником галерея з колонами круг великого саду, а посеред того саду було озеро, на якому стояв павiльйончик. У галереї стояли крiсла-гойдалки та глибокi фотелi, на пiдлозi лежали прегарнi м'якi мати, а подекуди видно було карбованi латуннi тацi на трьох нiжках, що на них стояли чайнi прибори. В садку помiж евкалiптами, пальмами й тамарисками висiли гамаки. Багато чоловiкiв i трохи жiнок у химерних старовинних убраннях лежали на матах, сидiли в фотелях, гойдались у гамаках або на крiслах-гойдалках i пили чай.

"Усе знаменитi поети, -- прошепотiв доктор Меньє до панi Штенграхт. -- Я знаю їх зi старовинних портретiв".

Приязний китаєць пiдвiв своїх гостей до мармурової чашi озера, а звiдти через нефритовий мiст до павiльйону з зеленої та бiлої порцеляни. Там вони полягали на м'яких матах навколо особливо багато оздобленого латунного столика, на якому був по колу награвiрований напис:

"Пiсня ЛIТАє, мов чаЙка, Пiд нЕбом".

Видiленi лiтери утворювали iм'я господаря. Його звали Лi Тайпе. Вiн сам налив гостям чаю.

"Лi Тайпе, -- шепнув доктор Меньє до панi Штенграхт. -- Китайський поет, що народився сiмсот другого року нашої ери".

Поет, що добре зрозумiв той шепiт, кивнув усмiхнене й налив французовi чаю.

Поки вони пили чай i гомонiли, барвистий павiльйон вiдбивався перевернуто в скляному озерi. Лi, капiтан джонки, був наче зачарований цiєю картиною. Трохи згодом вiн пiдвiвся й запитав: "Великий Лi Тайпе, ти дозволяєш менi продекламувати твого вiрша?"

"А чого ж?" -- усмiхнувся господар.

I Лi проказав ось такого вiрша:

Павiльйон iз порцеляни

Павiльйон iз порцеляни

У водi ставка вiдбився.

Чепурний, зелено-бiлий -

Сам на себе задивився.

Вигнутий мiсток простягся

Тигра спиною тугою

З берега до павiльйону

Над прозорою водою.

Там зiбрались добрi друзi

У шовковi вбранi шати -

Чи писати гарнi вiршi,

А чи так порозмовляти.

Рукави шовковi їхнi

В ритмi вiршiв легко мають,

Голови в шапках шовкових

Також весело кивають.

А внизу, в ставу спокiйнiм,