Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке) - Крюс Джеймс - Страница 15


15
Изменить размер шрифта:

"Павук... Вiн... Вона... Воно... Вулиця... Вiн... Нi, вона!.. Воно!.."

Той крик аж розполохав усiх птахiв у околицi.

Коли вченi, що стояли бiля пiднiжжя пагорба, побачили, що хатки розгойдуються дедалi дужче, вони вирiшили врятувати життя своїм шiстьом колегам нагорi й допомогти їм при розподiлi iменникiв. Вони назбирали на березi Євфрату плескатих камiнцiв, надряпали на кожному нiмецький iменник i скидали тi камiнцi на купу. Купа вийшла чимала. Потiм попросили, щоб iз кожної хатки спустили їм мотузку й поприв'язували до тих мотузок по великому порожньому кошевi метрiв на два вiд землi. Третiй кiш поставили бiля купи камiнцiв зi словами. Коло цього коша став найвищий з учених -- негр iз Африки, що мав зрiст два з половиною метри.

"Панове! -- гукнув вiн. -- Я беру всю справу в свої руки. А то шановнi швейцарцi, австрiйцi та нiмцi, боюсь, нiколи не дiйдуть згоди! Будь ласка, гукайте менi згори, якого роду яке слово! Слова чоловiчого роду я кидатиму в правий кошик, жiночого -- в лiвий, а середнього -в оцей, що стоїть передi мною! Ну, починаймо!

Високий негр узяв з купи камiнець i голосно гукнув: "Берг!" (Гора.)

Згори хором вiдповiли: "Вiн!"

I камiнець полетiв у правий кошик.

"Танте!" (тiтка) -- гукав африканець.

Ученi вiдповiли: "Вона!"

Камiнець полетiв у лiвий кошик.

"Шiф!" (судно) -- гукнув негр.

Згори й звiдусiль залунало: "Вiн!", "Вона!", "Воно!" Але найгучнiше гукали: "Воно!" I високий учений кинув камiнець у кошик перед собою.

Далi пiшло куди жвавiше -- слово за словом, камiнець за камiнцем. Але незабаром у лiвому кошi назбиралось забагато камiнцiв, так що гойдалка з лiвого боку почала вiдчутно перехилятись униз. Вчений-негр швидко кинув у правий кiш три повнi жменi камiнцiв, не дивлячись, якi слова стоять на них. Але тепер гойдалка перехилилась на правий бiк. Шестеро вчених у хатках зарепетували на гвалт: вони боялись упасти. Тодi високий африканець навмання кинув жменю камiнцiв у лiвий кiш i зразу ж набрав другу жменю. Але цього разу гойдалка врiвноважилась, i чорношкiрий учений, зiтхнувши з полегкiстю, бездумно висипав ту жменю в кiш перед собою.

Випадково африканцевi тодi попали в жменю всi слова, що позначають частини людського тiла. Так i вийшло, що цi слова в нiмецькiй мовi навперемiшки то чоловiчого, то жiночого, то середнього роду. "Шенкель" (стегно) -- вiн, "ваде" (литка) -- вона, а "кнi" (колiно) -- воно. "Гальс" (шия) -- вiн, але "аксель" (плече) -- вона, а "кiн" (пiдборiддя) -- воно. "Мунд" (рот) -- вiн, "назе" (нiс) -- вона, "ор" (вухо) -- воно. "Шедель" (череп) -- вiн, "штiрн" (лоб) -- вона, "генiк" (потилиця) -- воно, "фус" (ступня) -- вiн.

Спочатку вченi хотiли повибирати хибнi камiнцi й повикидати у вiдповiднi кошi. Та це було, по-перше, важке дiло, по-друге -- нудне, а по-третє -- небезпечне, бо гойдалка могла знов захитатись. Отож, зiтхнувши, лишили все як було i тiльки всi дальшi камiнцi розподiляли особливо старанно.

Та коли в ученого-негра зрештою потомились руки, вiн упустив кiлька камiнцiв, що належали до лiвого коша, в кiш перед собою. Так i вийшло, що в нiмецькiй мовi слова "вайб" (жiнка), "медхен" (дiвчина), "фройляйн" (панна) i "гун" (курка) --середнього роду, хоча слiд би -жiночого.

Над цим багато вчених стурбовано хитали головами. Але кiнець кiнцем вони були радi, коли розподiлили й нiмецькi iменники й останнi шестеро вчених покинули хить-хить-хатки та по троє обережно пройшли колодами до вершини пагорба.

Радi й задоволенi тим порядком, що його навели, всi вченi знов сiли на корабель i попливли Євфратом униз до Басри й далi, до Перської затоки, а тодi чимшвидше роз'їхались по своїх країнах -- писати про нововпорядкованi мови грубезнi книжки.

А хить-хить-хатки й далi погойдувались пiд вiтром, аж поки одного дня приїхали американськi вченi-археологи, велетенськими кранами познiмали їх iз пагорба разом з колодами й вiдкопали в пагорбi половину Вавiлонської вежi. Вiдтодi хить-хить-хаток нема. Але кожен словник i кожна граматика -- це доказ, що колись вони були на свiтi.

Коли прадiдусь докiнчив свою оповiдку, я спитав:

-- А справдi таке колись сталося?

-- Любий мiй Хлопчачок, -- вiдповiв прадiдусь, -- якщо в оповiдцi є змiст, то вона правдива й тодi, коли насправдi розказаного не було. Зрозумiв?

-- Нi, не зрозумiв!

-- Дарма! В десять рокiв ще не обов'язково розумiти все. Їсти хочеш?

-- Як вовк, прадiдусю!

-- Слава богу! Тепер горiшня бабуся вже не матиме причин сердитись за той пудинг. Надягай шапку та ходiм додому.

Так ми й зробили. Понадягали шапки, вкутали шарфами шиї, перейшли через нешироку Трафальгарську вулицю, на якiй того дня вiтер аж ревiв, i вернулись додому обiдати.

На обiд була смажена скумбрiя з картопляним салатом, i горiшня бабуся поводилась сумирно, мов ягнятко. Вона бiльш i словом не згадала про пудинг, тiльки спитала, де ж дошки з новими абетковими вiршами.

-- Сьогоднi ми не записували вiршiв, а розказували просто з голови, -- пробурчав прадiдусь, бо вiн непохитно вiрив, що горiшня бабуся не тямить у поезiї.

-- Пiсля обiду ми знов вiршуватимемо на дошках, -- сказав я примирливо. -- Тодi принесемо вiршi сюди!

-- Гаразд, -- байдуже сказала горiшня бабуся.

Але менi здалося чомусь, що їй зовсiм не байдуже!

Пiсля обiду прадiдусь, видно, не мав настрою вiршувати. Бо вiн з'їв аж п'ять скумбрiй. Але заради мене вiн пiднявся нагору, до Шкiряної Лiзбет, у токарню, взяв свiжу дошку та теслярського олiвця й важко лiг на стружки.

-- Сьогоднi менi чогось не хочеться складати абетковi вiршi, -сказав вiн. -- А що як спробувати вiрша про "вiн-вона-воно"? Якраз би пасували до оповiдки про хить-хить-хатки.

-- Про "вiн-вона-воно" -- це занадто легко, прадiдусю! Краще про "я-ти-вiн-вона-воно"!

-- Згода, Хлопчачок! Я складу такого вiрша, щоб перша строфа починалася iз "я", друга -- з "ти", третя -- з "вiн" i так далi.

-- Я теж, прадiдусю!

-- Чудово, Хлопчак, от i погодились.

Прадiдусь примружив очi й випнув нижню губу, i я, мабуть, зробив так само, бо й менi вже набiгла думка!

На жаль, коли наїсися смаженої скумбрiї, вiршується дуже поволi. Аж через три години ми впоралися з цим -- я навiть швидше за прадiдуся.