Хочу лiтати ! (на украинском языке) - Костецкий Анатолий - Страница 4

Раптом iз квартири пролунав чоловiчий зойк. Слiдом за ним вiдразу спалахнуло свiтло в кiмнатi -- i ми побачили, що це зовсiм не вiкно Олени Анатолiївни! За шибою стирчав незнайомий лисий здоровань. Виявляється, вiн спав пiд самим вiкном, i букет вологих, прохолодних айстр улучив йому просто в лисину!

Ми не встигли отямитись вiд несподiванки й дати дьору, як здоровань рвучко розчинив вiкно, й очi в нього полiзли на лоба!

Тут ми нарештi оговтались -- i давай навтьоки! Ми летiли з такою швидкiстю, що нас, мабуть, не наздогнав би й реактивний надзвуковий лiтак. Та голос лисого здорованя наздогнав.

-- Держiть! Ловiть! Хапайте! Стiй! Руки вгору! -- верещав здоровань i вигукував iще такi слова, якi вголос i повторювати соромно.

Що вiн потiм думав, як пояснював собi наше лiтання, я не знаю. Мабуть, гадав, що ми йому наснилися. Та пiсля цiєї халепи ми, зрозумiло, вже бiльш нiкуди не полетiли, а вирiшили квiти вiдкласти, поки точно не довiдаємося, де чиє вiкно. Посидiли трохи в альтанцi та й розiйшлися по домiвках.

Небавом пiдкотила зима.

Взимку, зрозумiло, ми й не думали про польоти: холодно, у пальтах не полiтаєш. А почала наближатись весна -- знов задумались i чекали її приходу з величезним нетерпiнням.

Аж ось настав i квiтень. Лiтати було ще холоднувато, i ми весь вiльний час каталися на трамваї: вiн ходив неподалiк вiд нашого провулка.

Майже щодня пiсля урокiв ми сiдали у вагон, займали найкращi мiсця -- коло вiкон -- i мчали мiстом iз веселим перегуком колiс. Ми уявляли: це поїзд, i вiн везе нас у далекi-далекi краї. На якiйсь зупинцi ми виходили й добиралися додому пiшки тими вулицями, якi вивчили пiд час польотiв.

А бувало -- їздили аж до Борьчиної бабусi. Я вже згадував, що вона мешкала на самiй околицi, у Святошинi. Її будиночок стояв перед кiнцевою зупинкою трамвая, а за ним вiдразу починався лiс. Борисова бабуся щолiта назбирувала таку силу-силенну ягiд i варила стiльки варення, що їй самiй було не впоратися з ним i за сто рокiв! От ми й їздили iнодi до неї "на допомогу" -- як казала вона. I допомога наша була -- ого-го! Всi варення -- чорничне, ожинове, полуничне, з диких грушок та яблук -- за зиму зникали безслiдно, i вже на початку травня полички бабусиної комiрчини полегшено зiтхали пiд мiзерною вагою спорожнiлих банок i набиралися сил до наступної ягiдної пори.

Зрозумiло, пiсля таких вiзитiв ми не в силi були дiстатися назад пiшки, а з насолодою всiдалися в трамвай i весело мчали додому. Пiсля цього ми всi днiв зо три, а то й бiльше не могли навiть i глянути на цукерки, чим немало дивували батькiв, котрi вiдразу ж починали мацати нашi лоби та совати нам попiд пахви термометри...

Щоправда, iнколи насолоду вiд мандрiвок нам трохи псував Володька Кучма. Трамвайна зупинка, де ми сiдали, щоб вирушити в мандри, була якраз перед вiкнами його будинку. I дуже часто цей капосний хлопець, запримiтивши нас, вискакував на балкон i починав дражнитись. Як вiн тiльки нас не обзивав! Але вдiяти ми нiчого не могли -- не будемо ж вдиратися в його квартиру! Звичайно, можна було б iзнову "поговорити" з ним у школi чи вночi пiдлетiти до вiкна та гарненько налякати його. Але наступного дня ми забували його смiшки: все ж вiн був нашим однокласником i, коли говорити по щиростi, не таким уже й нiкчемним дотепником.

Чимало помандрувавши, ми пересвiдчились: найкращий куточок мiста -- наш Виноградний провулок. Вiн був зовсiм невеличкий, лише п'ять маленьких будинкiв. Провулок ховався за величезними спинами новобудов житломасиву i влiтку виглядав дивовижно зеленим серед поки що не засаджених пустирiв навколо нових будинкiв.

Бiля кожного будиночка в нашому провулку рiс невеличкий садок -по кiлька яблунь чи груш, бузковi та черемховi кущi. Особливо ж багато було квiтiв. Вони розцвiтали вже на початку весни й цвiли аж до пiзньої осенi. А ще в кожному дворi буйно вився дикий виноград. Може, саме за це наш провулок i назвали Виноградним.

Якось теплого вечора, в суботу, на початку травня, до моїх батькiв завiтали сусiди iз крайнього, найменшого будиночка i радiсно сповiстили, що отримують нову двокiмнатну квартиру, переїжджають туди просто завтра ж, а на їхнє мiсце вселяється далекий родич, дiдусь-пенсiонер.

Звичайно, я не розумiв, чого сусiди радiють: та я нiзащо в свiтi не промiняв би свою невеличку кiмнатку навiть на окрему трикiмнатну квартиру! Але, як i мої батьки, я поздоровив сусiдiв i запросив приходити в гостi.

Вранцi вони виїхали, а вдень, десь о третiй, у провулок заїхав грузовик -- i я зрозумiв: це i є наш новий сусiд. Таку подiю не можна було про?авити! Я негайно скликав друзiв, i ми помчали дивитися на переселення, а то й допомогти, коли треба.

З кабiни грузовика вилiз водiй, а за ним дiдуган, мабуть, отой пенсiонер.

-- Чого позбiгалися? -- раптом звернувся вiн до нас. -- Ану киш звiдси! Ач, цирк собi знайшли! -- I навiть махнув на нас рукою, наче на якихось курчат.

Що й казати, таке "знайомство" нас образило й здивувало. "Ну й типчик", -- подумав я, оглядаючи здалеку дiдугана. Вiн був худющий, мов Кощiй Безсмертний, а нiс його, здавалося, був набагато бiльшим, анiж треба: товстий, гачкуватий, вiн важко нависав на пiдборiддя, де стирчала куца руда борiдка. При кожному словi нiс рухався, наче вiн, а не його власник, промовляв до нас. А по обох боках носа, пiд рудими волохатими бровами, витанцьовували малесенькi колючi очицi, нiби вартовi при носi.

-- Нiчого собi сусiдчик! -- промовисто виголосив Iгор. -- Бачу, нам здорово пощастило.

Ми сховались у Борьчин садок i звiдти назирали, як шофер iз дiдуганом заносять у дiм речi: залiзне лiжко, два розхитаних стiльцi, старезне крiсло, оббите, напевне, шкiрою мамонта.

-- Дивiться, дивiться! -- вигукнув раптом Iгор. -- А це що вони тягнуть?

Я зиркнув i побачив, що шофер i дiдуган обережно вносять у дверi скляну шафу, точнiсiнько таку, якi стоять у лiкарнях i в яких тримають медичнi iнструменти. Потiм дiдуган занiс у дiм iще кiлька штативiв iз пробiрками й колбами, як у нас у школi, в хiмiчному кабiнетi.

-- Може вiн лiкар? -- сказала Наталка.

-- Скорiше хiмiк-любитель! -- кинув Iгор.

-- А знаєте, хлопцi, -- згадав я, -- де ж ми тепер грати будемо?

Рiч у тiм, що приблизно раз на мiсяць ми влаштовували гру в сищикiв-розбiйникiв. Уся територiя нашого провулка, тобто всi п'ять садочкiв, були у нашому повному володiннi. Ми запрошували гратися й Володьку: з нього був неабиякий розбiяка, принаймнi, так хвацько свистiти й гоготiти, як вiн, не вмiв нiхто. I кiнчалися нашi бойовиська в садку теперiшнього нового сусiда. А як вiн тепер поставиться до цього? До того ж, як я вже казав, i наша липа, де ми любили посидiти, росла в кiнцi провулка, майже пiд вiкнами сусiда.