Суперклей Христофора Тюлькина, або 'Вас викрито - здавайтесь!' (на украинском языке) - Костецкий Анатолий - Страница 14

-- Цить, дiвчисько! -- гарикнув на нього академiк. -- Нюнi потiм розпускатимеш, а зараз справу треба робити!

Приголомшенi несподiваним провалом, хлопцi навiть не звернули уваги, як змiнився тон розмови Бублика, а Христофор взагалi майже не чув його. Рiч у тiм, що зошит з його iдеями i записами загинув зовсiм безглуздо. Мама Тюлькiна, Лукерiя Лукiвна, вирiшила вже не вести свого зошита iз записами про вмiст шухлядочок, ящикiв та коробочок: адже справжня причина пропаж з'ясувалась, i це була нiяка не забудькуватiсть. Тому Лукерiя Лукiвна взяла та й спалила зошита, щоб i не згадувати про всi прикрощi, якi принесла їм ота iсторiя. Але треба ж було трапитись такому, що спалила вона не свого зошита, а синового! Обидва зошити були, як двi краплi води, однаковiсiнькi -адже в мiстечку лише один магазин канцтоварiв! -- а окуляри, щоб прочитати напис, Лукерiя Лукiвна не надiла.

Так безславно загинув для свiтової науки знаменитий зошит винахiдника Христофора Тюлькiна!..

Зрештою Христофор заспокоївся: нiчого, вiн ще молодий, в нього все ще попереду. Та й клей не втрачено: треба лише вiдiбрати його в Бевзя. Євген Євгенович пошле клей в столицю на аналiз, а там, будьте певнi, розберуться в його складi! До Христофора поступово став повертатися святковий настрiй.

-- Так у кого, ти кажеш, клей? -- прискiпливо допитувався Бублик.

-- У Бевзя, -- вiдповiв Христофор i описав Євгену Євгеновичу, як той виглядає.

-- Вiн у мене потанцює! -- загрозливо сказав Бублик, пiдводячись, аж у хлопцiв мороз поза шкiрою пiшов. -- Ну, от що: ви йдiть додому, а я вже якось вiдшукаю вашого Бевзя, будьте спокiйнi.

-- Ми з вами! -- вигукнув Васько, та академiк вiдмахнувся:

-- Сидiть уже вдома! Якось сам упораюсь, а ввечерi зустрiнемось на цьому самому мiсцi.

Роздiл одинадцятий

ПЕЧЕРА ЗЛОДIЇВ

Так уже дивно складається в життi: коли в тебе зовсiм нема часу, коли ти завалений уроками та домашнiми клопотами, тодi здається: якби хоч один вiльний день, веселився б з ранку й до ночi! Та коли раптом випадає такий день -- скоро вже й не знаєш, чим себе зайняти.

Так сталося i з нашими друзями. Вони з пiвгодини поганяли м'яча, покаталися на самокатi, зiграли партiю в шахи -- i вже не знали, що його робити.

-- Може, пообiдаємо? -- запропонував Васько, бо згадав, що зранку вони майже нiчого не їли.

-- Можна, -- погодився Христофор.

Лукерiя Лукiвна нiби знала, що до них завiтає гiсть, i налiпила цiлу гору вареникiв: здавалося, їх i за три днi не з'їси!

-- Тiльки пальчики оближете та ще попросите, -- посмiхнувся Сидiр Силович, коли Христофор висловив йому свiй подив з приводу великої кiлькостi вареникiв.

I вiн не помилився.

За якихось пiвгодини на столi лишилися самi порожнi тарiлки, а хлопцi, важко вiдхилившись на спинки стiльцiв, лише сопiли.

-- Ну от, -- порадiла їхньому апетиту Лукерiя Лукiвна, -- а ви боялись! -- Вона зиркнула на годинник i сплеснула руками: -- Сидоре, на роботу запiзнюємось! Поможи менi швиденько посуд помити, й бiжiмо!

-- Ми самi помиємо, -- сказав Васько, зрадiвши нагодi зайвий раз потренуватися й зробити ще один крок на нелегкому шляху до слави всесвiтньовiдомого мандрiвника.

-- Помиємо, помиємо, -- пiдтримав друга Христофор, бо зрадiв, що батьки вже йдуть i вони з Васьком лишаться самi. -- Iдiть уже, а то спiзнитесь.

Лукерiя Лукiвна вдячно посмiхнулася хлопчакам, поправила зачiску i, взявши чоловiка пiд руку, заспiшила на роботу...

-- А що тепер? -- поцiкавився Христофор, коли вони вимили й витерли насухо останню тарiлку.

-- Може, до печери зганяємо? -- запропонував Васько.

-- А встигнемо до вечора?

-- Встигнемо, гайда!..

Печера знаходилась у лiсi, що прилягав до мiстечка, в невеличкому ярку. Про неї нiхто, крiм Васька та Христофора, не знав, бо в ярок не ходили: схили його поросли таким колючим, непролазним чагарником, що годi було й думати продертися крiзь нього. Та хiба може зупинити отой нещасний чагарник, нехай i колючий, справжнiх дослiдникiв!

Свого часу Христофор та Васько витратили чотири днi, а таки продерлися крiзь хащi. Вони прорiзали в чагарнику невеличкий лаз -ото тренування для майбутнього мандрiвника! -- по якому можна було поповзом, по-пластунськи, дiстатися до ярка. I нагородою хлопцям за наполегливiсть стало вiдкриття справжньої печери.

Вхiд до неї зяяв на майже прямовисному схилi ярка метри за два вiд пiднiжжя. Просто перед печерою, вчепившись у глинистий бiк ярка, стояла старезна суха осика. От по її стовбуру й можна було видряпатись у печеру, бо ним вона наполовину прикривала отвiр-вхiд.

Коли хлопцi побачили отвiр i Васько спробував був залiзти в печеру, стовбур раптом голосно зарипiв, захитався й почав небезпечно хилитися! Васько встиг зiскочити, тож нiчого страшного не трапилось. Але надалi друзi дiяли вже обережнiше. Вони розшукали кiлька грубих гiлляк i пiдперли ними осику, корiння якої вже струхлявiло. Пiсля цього вони спершу обережно, а потiм дужче й дужче спробували розхитати стовбурище, та пiдпорки тримали його мiцно. Тепер можна було лiзти в печеру.

Вона виявилась не такою вже й просторою, та все ж у нiй легко могли розмiститися чоловiк чотири чи п'ять. Дно, стеля та глинистi зеленкуватi стiни були сухi, мiцнi, наче з каменю. Вiд входу видно було весь ярок вiд початку й до кiнця. Одне слово, про таку знахiдку можна було тiльки мрiяти!

Хлопцi вирiшили обладнати в печерi свiй штаб i тренувальну базу для Васька, майбутнього уславленого мандрiвника. Але вiдкриття сталося наприкiнцi лiтнiх канiкул, почалися заняття у школi, футбол, телевiзор, друзi та однокласники, -- i Христофор та Васько незчулися, як наблизився кiнець вересня. Тож нема нiчого дивного, що вони досить довго не бували в ярку.

I от зараз хлопцi стояли перед печерою, сподiваючись чудово провести час до тiєї пори, коли Євген Євгенович Бублик таки вiдбере клей у Бевзя.

-- На штурм! -- скомандував Васько i перший подерся по стовбуру вгору. За мить вiн уже зник в отворi, i тiльки-но Христофор обхопив стовбур руками, щоб лiзти слiдом, як iз печери почувся здивований зойк, i звiдти вистромилась голова його друга:

-- Швидше сюди! Тут таке, таке!..

Христофор, як тiльки мiг, швидко подерся за Васьком, ступив у темряву печери -- i прикипiв до мiсця: у їхнiй печерi, в найдальшому кутку попiд стiнкою, стояла коробка вершкового масла, на нiй ящик з горiлкою, а поруч -- мiшок цукру, -- все, що було вкрадено з магазину!