Дивовижнi пригоди капiтана мiжзоряного плавання Небрехи (на украинском языке) - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 2

Я розплющив одне око i обвiв поглядом ракету. Такого безладдя я в життi не бачив. Звiдусiль звисають обiрванi дроти, прилади вивернули своу рiзноколiрнi тельбухи, куди не кинь оком - жодноу цiлоу речi. А серед цього хаосу на купi всiлякого мотлоху сидить Азимут i нажахано дивиться в iлюмiнатор. Руки у нього трусяться, весь вiн сiпасться i взагалi скидасться на божевiльного.

- Де ми? - якомога спокiйнiше запитав його я.

- На Землi! - ляскаючи зубами, вiдповiв вiн. - Але тут коуться кiнець свiту 1 Мертвi встають з-пiд землi!

Ну, хто б на мосму мiсцi не подумав, що Азимут таки з'ухав з глузду? Хто поставив би iнший дiагноз?

Але - неймовiрно! - я помилився.

Коли я глянув у iлюмiнатор, серце в мене похололо, наче я в самому купальному костюмi вискочив у космос.

Це було якесь марення. Це було нiби кiнофiльм, який пустили навпаки. I в скаженому темпi.

А слiд вам сказати, що переплутати щось ми не могли, бо приземлилися в хрестоматiйнiй мiсцевостi. Це був ргипет, i не просто ргипет, а знаменита Долина Царiв, фантастична долина кам'яноу геометрiу пiрамiд. Отже, ми орiснтувалися, як у себе в хатi.

Але це був неймовiрний свiт!

Сонце сходило на заходi i сiдало на сходi. Люди кумедно метушилися назадгузь. Вони виходили живi з вогню i сухi з води. Нiчого не народжувалося i не вмирало, а несподiвано з'являлося готовеньке, щоб потiм безслiдно зникнути. Здавалося, нiби якийсь чарiвник до всього торкасться свосю паличкою, щоб викликати з небуття казковi картини. Це була сама iсторiя, яку перед нами крутили з кiнця.

Страшна розгадка цiсу тасмницi забринiла в мосму мозку. Невже нас засмоктав протилежний час? Коли так, то зараз з-пiд землi пiднiмуться когорти Наполеона, щоб з самого кiнця i до самого початку повторити жорстоку битву з безжалiсними мамелюками тодiшнього володаря ргипту Мурада. А коли двобiй дiйде до початку i вiйська мальовничо вишикуються пiсля битви, яку вони щойно повторили, як учнi таблицю множення, з кiнця, сам Наполеон Бонапарт позадкус на бiлоснiжному конi перед свiжими, як пiсля вiдпочинку, вiйськами i скаже:

- Солдати! Сорок вiкiв дивляться на вас з висоти цих пiрамiд!

Я ввiмкнув звук, щоб на власнi вуха почути цю афористичну промову.

I що ви думасте?

Все було точнiсiнько так, як я й передбачав. Та я не врахував однiсу дрiбницi: великий завойовник не тiльки все робив навпаки, а й говорив навпаки! Вiн пiдняв руку i проверещав:

- !дiмарiп хиц итосив з сав ан ясьтялвид вiкiв короС !итадлоС

Авжеж, багатьох див я тодi надивився.

Чавуннi ядра вiдскакували вiд циклопiчного обличчя сфiнкса i стрибали точнiсiнько в жерла французьких гармат, а Нiл невтомно нiс своу води не в Середземне море, а в глиб чорного континенту. Я бачив, як раби розбирали пiрамiди i по камiнчику розтягали храми та палаци, поки в долинi не залишилося жодноу будови. Я бачив, як пустеля зацвiла, i в уу джунглях несамовито ревли жахливi ящури. Я дивився на все це i тихенько вiтав себе з тим, що моя стара коробка надiйно захищас нас вiд руйнiвного впливу часу.

Та настав момент, коли Земля зробилася голою, як школярський глобус. Хiба що тiльки по глобусу не повзають бруднi слимаки i драглистi потвори. Але й по Землi вони не довго плазували. Час-ненажера вправно злизав ух з поверхнi.

А потiм i сама Земля почала поволi розпорошуватися i танути у часi!

I тодi Азимутовi нерви не витримали.

- Капiтане! - зойкнув вiн. - Ви бачите, капiтане? Гине матiнка-Земля! Я збережу уу i буду до скону свого носити на серцi!

Не встиг я йому заперечити, як вiн вистрибнув з ракети. Хоч би застебнувся! Але для нього правила технiки безпеки не iснували.

За хвилину вiн вже знову був у ракетi i, хекаючи, поклав на пульт величезну брилу чорного базальту. Але йому не довелося носити уу на серцi, бо невблаганний час не жалував його.

Вiн мiнявся щомитi.

Спочатку зникли зморшки, наче ух старанно витерли гумкою. Потiм зiйшли нанiвець вуса. А за пiвхвилини замiсть кремезного штурмана iз скафандра визирав тонкий, як жердина, i незграбний недоросток. Ще за п'ятнадцять секунд вiн уже мав габарити першокласника i пiрнув у скафандр з головою. Вершок скафандра опав, i було ясно, що Азимутовi вже не визволитися з нього без сторонньоу допомоги.

Я виловив його з надр космiчного одягу тiсу митi, коли бiдолаха про щось несамовито галасував незрозумiлою менi мовою. Та я все ж таки второпав, що вiн категорично вимагав пелюшок... .

Треба було негайно рятувати Азимута. Я блискавично увiмкнув усi двигуни i рвонув у простiр. Я знав, що летiтиму довгi роки, дотримуючись режиму сонячного променя. Адже на Землi все мало вiдбутися з самого початку i аж до сучасного кiнця...

...Капiтан Небреха вибив на свою чорну долоню люльку i закiнчив розповiдь:

- Ось вам пригода з грудкою землi! Це все, що залишилося вiд базальтовоу брили, яку буквально видер з бездонноу пащi часу хоробрий Азимут.

- А що залишилося вiд нього самого?! - мимоволi вихопилось у мене.

- Нiчого йому не сталося, - заспокоув мене капiтан. - Азимут живий i здоровий. Зараз йому вже одинадцять рокiв, i вiн навчасться у школi для обдарованих дiтей.

2. РОЗМОВА З ДЗЕРКАЛОМ

Коли гостюсш у капiтана Небрехи, нiколи не вгадасш, яка несподiванка чатус на тебе. Скiльки разiв я бачив його почорнiлу вiд тютюну та часу люльку! Але менi й на думку не спадало, що ця неоковирна люлька - сдина релiквiя сдиноу за свосю космiчноiсторичною вагою мiжсвiтовоу зустрiчi! I це була не просто зустрiч двох цивiлiзацiй...

Того теплого безжурного вечора ми сидiли на верандi i слухали романтичнi казки моря, якi з ласкавим шерехом шепотiли прибережнiй рiнi прозорi хвилi.

Капiтан Небреха палив свою люльку. На столику стояла полiрована скринька з пахучим тютюном. Ось капiтан востаннс затягнувся, вибив присок на долоню i кинув люльку на стiл.

На лiвому боцi люльки був якийсь напiвстертий незрозумiлий напис. Я нiколи не намагався його розiбрати, бо капiтан Небреха вiльно володiв трьома сотнями чужепланетних мов i мiг писати будь-якою з них. А в його домi було стiльки див, що вони просто не могли не вiдвернути мою увагу вiд якихось там закарлючок.

Отже, уявiть мiй подив, коли люлька вiддзеркалилася на гладенькiй поверхнi тютюновоу скриньки, i я несподiвано для самого себе прочитав на цьому дзеркальному вiдбитку прiзвище мого гостинного господаря.