Альфонс Цiттербаке (на украинском языке) - Гольц-Баумерт Герхард - Страница 29

-- З тобою ми куди краще прокричали б наше гасло. I напевне виграли б.

Навiть Петер, наш справедливий голова ради загону, просто лютував:

-- Де твоє слово. Альфонсе? Ти ж збирався вчасно прийти!

-- Я був у лам... лампо... Як воно, кляте, називається?

Не дочекавшись мого пояснення, Бруно крикнув:

-- Викручується! Кинув нас напризволяще. Викликати Цiттербаке на раду загону!

Мабуть, завтра доведеться менi виправдовуватися перед радою загону. А що скаже рада, коли розповiм, як лiкарi говорили менi: чистити зуби, мити вуха, бiльше їсти. Вони ще й закинуть менi, що, мовляв, я не виконую пiонерського правила: "Пiонер дбає про чистоту i здоров'я свого тiла".

А ще довготелесий Герберт iз сьомого "А" скаржиться, що хтось був у лiкаря i видавав себе за воротаря гандбольної команди. Хай той нахаба тiльки попадеться Гербертовi, то вiн йому... Ну, зробить щось погане.

Отака пригода сталася зi мною. А хто у всьому винний?

Як я готувався стати космонавтом

Космонавт номер 4 -- Цiттербаке

Iнколи тато каже:

-- Альфонсе, не будь такий балакучий. Ти вибовкуєш усi свої таємницi. Ми, Цiттербаке, зовсiм iншi -- ми мовчазнi. Це у тебе, мабуть, вiд маминої рiднi.

Отакої! А мама сердиться. Вона каже, що її рiдня не балакуча, але у неї нема таємниць вiд тата i їй нема потреби бути мовчазною.

Я вирiшив довести, що добре вмiю мовчати. I сподiвався, що обiйдеться без прикрощiв. Адже тривало це недовго.

Почалося в середу. Я вирiшив стати космонавтом номер 4 або номер 5 чи принаймнi номер 6. Ранiше менi хотiлося бути продавцем овочiв, клоуном, водiєм таксi, водолазом, гонщиком на велосипедi, генералом Народної Армiї i бригадиром на вугiльнiй шахтi. Але все це менi якось не зовсiм личило. Та й час у мене ще був.

А цiєї середи я прочитав книжку Гагарiна, космонавта номер 1, i вирiшив остаточно -- стану космонавтом. Вирiшив також: нiкому про це нi слова. Нi вдома, нi в школi. Тато, можливо, не мав би нiчого проти, а мама, певно, скаже, що ця професiя дуже важка. А ще вона скаже так:

-- Альфонсе, у тебе з мигдаликом не все гаразд. Як же ти станеш космонавтом?

У класi я не скажу нiчого, щоб iншi теж не захотiли стати космонавтами. Бо тодi буде вiдбiр. Можливо, буде багато охочих i я не пройду. Петер, Ервiн чи Бруно -- всi троє мiцнi хлопцi. До того ж Петер ще й голова ради загону.

Наступного дня запитав Петера:

-- Ким ти хочеш стати?

-- Конструктором телевiзорiв, -- вiдповiв той. Я йому зразу ж пiвкулька цукерок насипав у жменю, чим здивував його.

-- Бери, -- сказав я. -- Та старайся.

Ервiн хотiв iти у прикордонники.

-- Чудовий намiр, -- похвалив я. -- Добре загартовуй себе i тренуй зiр, щоб мiг бачити у пiтьмi й не пропустив жодного ворога.

З Бруно було гiрше. Вiн мрiяв стати льотчиком-випробувачем. Ще трiшки i йому теж спаде на думку готуватися в космонавти.

-- О-о-о! Льотчик-випробувач -- це дуже небезпечно, мiй любий. Тобi доведеться стрибати з висоти сорок тисяч метрiв!

-- Ну то й що? Я вiзьму з собою два парашути.

-- А як обидва не розкриються, що тодi?

Бруно насупився. Вiн не знав, що вiдповiсти.

-- А уяви собi, що пошкоджено мотор i лiтак загорiвся або раптом вiдвалилося крило.

У вiдповiдь Бруно тiльки щось буркнув.

-- Я нiзащо не став би льотчиком-випробувачем, -- продовжував я. -- Дуже небезпечна професiя. Нi, нi! Знаєш що? Краще бути водiєм таксi, водолазом чи клоуном у цирку.

Бруно спалахнув:

-- Клоуном у цирку? Я тебе зараз вiдлупцюю! Буду льотчиком-випробувачем, хоч би що ти говорив.

Як менi його ще розраяти? Проте льотчик-випробувач -- це ще не космонавт.

Я склав собi програму, як стати космонавтом. А для цього потрiбно багато чого. Зокрема, треба терпiти -- рiзнi муки. i я почав з мовчання.

Як я мовчав

У космосi має бути зовсiм тихо. Смiшно уявити тiльки: нiякого шуму, нi пташок, нi дерев, нi радiо, нi шелесту листя. Найважливiше для космонавта -- це щоб нерви витримали до кiнця. Я вирiшив три днi мовчати. Це буде моє перше тренування.

Я взяв два ватянi тампони i позатикав вуха, зачинив вiкна, позавiшував їх i сiв посеред кiмнати на стiльцi. Спочатку все йшло добре, i я вже подумав, що сидiти нерухомо зовсiм легко. Та за кiлька хвилин у мене засвербiли ноги, а у вухах почало дзвенiти.

Незабаром нiби здалеку крiзь ватянi тампони долинув мамин голос:

-- Альфонсе! Альфi! Ти що, не чуєш?

"Навiть у космосi мене гукає мама", -- сердито подумав я. Аж ось у коридорi почулися її кроки, грюкнули дверi. Потiм вона зазирнула до мене в кiмнату, але, мабуть, нiчого не побачила, пiдiйшла ближче i наштовхнулася на мiй стiлець.

-- Ой! -- з несподiванки зойкнула вона, ввiмкнула свiтло i сплеснула в долонi. -- Що це за витiвки, Альфi? Такий чудовий день, а ти сидиш на стiльцi у темнiй кiмнатi! Iди погуляй!

Спершу я хотiв усе пояснити, але вчасно похопився. Космонавти ж повиннi бути мовчазнi. -- Чи ти оглух? -- запитала мама.

Я втупився в стелю i уявив, що бачу там сузiр'я Великої Ведмедицi.

-- Далi нiкуди, -- зробила висновок мама. Тодi дала менi грошi, господарську сумку i сказала:

-- А тепер сходи до магазину. Принеси мармеладу, маргарину i пiвфунта сала.

Вiдмовитися не можна було нiяк. Отож я взяв мовчки грошi, сумку i пiшов. У магазинi пальцем показав, що менi треба.

-- Чи в тебе язика нема? -- здивувалася продавщиця.

А я дивився кудись у порожнечу i думав собi: звiдки їм знати, що я саме пролiтаю повз Мiсяць, а там же цiлковита тиша. За вечерею тато спочатку пильно подивився на мене, а тодi звернувся до мами:

-- Чи не здається тобi, що сьогоднi Альфонс якийсь мовчазний? Певно, щось сталося. Може, заробив погану оцiнку, чи викликали на раду загону. Або покритикували в стiнгазетi.

Я мовчки їв картоплю.

-- Ану покажи щоденник.

Тато не знайшов у щоденнику жодного запису. Я мовчки вийшов у свою кiмнату i знову сiв на стiлець. Тихенько зайшла мама, притулила руку до мого лоба.

-- У тебе, мабуть, температура. Альфi. Чуєш, -- гукнула вона татовi, -- вiн хворий! Це точно. Вже й вуха позатикав ватою. Напевне, протягло i йому болить у вухах.

Наче старiй бабi, мама закутала менi хусткою голову. Я все стерплю, але буду мовчати!

Як на те, увечерi прийшов Петер, щоб обмiркувати зi мною новий номер стiнгазети. Вiн говорив так тихо, що я його ледве чув крiзь вату у вухах. А Петер говорив i говорив щось про велику статтю, в якiй треба засудити пiдказування. До мене ж долинало тiльки якесь: блуб, блуб, блуб.