Альфонс Цiттербаке (на украинском языке) - Гольц-Баумерт Герхард - Страница 22

Та далi сталося таке, чого я досi не можу збагнути. Чи то борт човна був слизький, чи жiнка була не уважна, але коли я спробував улiзти в човен, вiн перекинувся. Добре, що тут хоч не дуже глибоко. Стоячи по шию у водi, з зеленим баговинням у волоссi, жiнка приголомшено дивилася на мене. Я заплутався у вудках (це ж ними вона щойно розмахувала!) i зашарiвся. Найнеприємнiше те, що я завжди червонiю, навiть без причини.

-- Нiчого, -- сказав я, -- ходiмо он туди, на острiвець, -- там ви будете справдi врятованi.

Жiнка знову влiзла в човен, i я попхав його до острiвця. Там ми посiдали поруч. Жiнка роззулася i вилила на пiсок воду з туфель.

-- Дуже вдячна за порятунок, -- тихо мовила вона. -- А вудки пропали... Справдi, дуже вдячна.

-- Ет, це не бiда, -- вiдказав я. -- Я ж говорив, що залюбки врятую вас.

Але жiнка, мабуть, не дуже радiла, що її врятовано. Вона мовчала.

-- Озеро дуже заболочене, правда? -- аби не мовчати, сказав я.

I раптом жiнка почала смiятися. Здавалося, тому смiховi не буде кiнця.

"Може, у неї сонячний удар", -- злякано подумав я i став пригадувати, як навчав нас пан Фiлькендорф рятувати потерпiлих вiд сонячного удару. У мокрому одязi, вся в зеленому баговиннi, жiнка качалася по пiску.

-- Просто неможливо, -- приказувала вона, -- помру зо смiху... хто ж iще мiг бути... це ж Альфонс Цiттербаке... хто рятує мене i перекидає човна, переплутує мої вудки... не можу повiрити... Альфонс Цiттербаке...

Мене мов громом приголомшило. Звiдки вона знає мене? Та ще й смiється надi мною.

-- Ти ж Альфонс? -- запитала вона i ласкаво поплескала мене по щоцi. А я цього взагалi не люблю.

-- Так! -- стримано пiдтвердив я. -- Це справдi я, ваш рятiвник Альфонс Цiттербаке.

-- I ти не впiзнаєш мене? -- запитала жiнка i змахнула зi своєї брови нитку баговиння. Я уважнiше придивився до неї i вмить зблiд. Упiзнав! Це ж панi Цвой! Це їй розповiдав я тодi про свої пригоди, а вона зробила з них ту дурну книжку, в якiй усi смiються надi мною i нiхто не сприймає мене всерйоз.

-- От так зустрiч! -- сказала вона. -- Яка зворушлива зустрiч!

-- Гм, я теж радий зустрiчi з вами, панi Цвой, -- промимрив я.

-- Так, любий Альфонсе, -- витягуючи з волосся шматочки латаття, сказала панi Цвой. -- Нам доведеться довгенько посидiти на цьому острiвцi. По-перше, я так не можу з'явитися на люди, -- i вона показала на свiй мокрий одяг, що прилип до тiла, а по-друге, мене може затримати рибiнспектор Шмiдтке. Коли ми перекинулись, я загубила дозвiл на ловлю риби, а Шмiдтке ой який суворий!

-- Я можу перепливти на той берег, -- сказав я.

-- Нi, любий Альфонсе, лишайся тут. Удвох буде веселiше.

-- А що менi робити? -- невдоволено пробурчав я. -- Можу шiсть разiв пiдтягтися на руках або зробити стiйку на головi -- сiм хвилин стою! Це рекорд нашого класу.

Панi Цвой засмiялася.

-- Краще розкажи що-небудь, а це облишмо.

Я розповiв їй про свої пригоди з шiстдесятьма яйцями, про те, як я був космонавтом номер 4, як катався на "кротовi". Панi Цвой безугавно смiялась.

-- Ви давно висохли, -- зауважив я. -- А я вже стомився розказувати.

-- Нi, Альфонсе, розповiдай далi. Це ми надрукуємо, так, це ми надрукуємо! -- приказувала вона.

Довелося продовжувати. Сонце сховалося за деревами, стало прохолодно, а панi Цвой не вiдпускала мене, i я весь час розповiдав.

Як я програв змагання слiдопитiв

Всiм класом ми вирушили в подорож. Вона тривала два днi -- суботу i недiлю. Я вперше їхав разом з усiма i дуже радiв. Адже ми будемо спати в сараї i самi куховарити. На жаль, iз самого початку подорожi у мене почалися прикрощi. Все через те, що мама наготувала менi велику валiзу.

-- Щоб не простудився, щоб не був голодний, щоб не натер ноги в походi, -- приказувала вона, кладучи у валiзу ту чи iншу рiч.

А тато ж учора застерiгав:

-- Тiльки не накладай хлопцевi багато. Вiн же сам усе нестиме. В дорогу беруть тiльки найнеобхiднiше.

Менi й самому хотiлося взяти тiльки найнеобхiднiше, але мама вважала, що й валiзи замало. Бо коли похолоднiє, мовляв, то будуть потрiбнi пiдштанки i товстий пуловер. Шкода, що тато був саме на роботi.

Тiльки-но я прийшов до школи, як мої однокласники почали смiятися.

-- Що за дурний смiх? -- крикнув я, хоч i розумiв, що смiються надi мною та моєю валiзою.

Ервiн був iз рюкзаком. Смiючись, вiн сказав усiм:

-- Альфонсовi потрiбен носильник! Може, замовимо?

-- Я ще посмiюсь над вами, коли ви їстимете дрижаки, а менi в пуловерi буде тепло, -- вiдрiзав я.

Всi зареготали ще дужче.

-- В червнi не буває холодно i пуловер нi до чого, -- не вгавали вони.

Я розсердився не на жарт.

-- А якщо в дорозi пiде дощ. Вас намочить, а в мене є накидка! -закричав я.

Усi знову засмiялися. Вони гадали, нiби я хочу, щоб нас застав дощ. Пiд час нашої першої подорожi! На щастя, прийшов Гаррi, наш вожатий.

Всi замовкли i тiльки презирливо позирали на мене, а я мовчав.

Петер почав шикувати нас.

-- Рiвняйся! -- скомандував вiн.

У строю я став поруч Бруно i поставив бiля себе свою пузату валiзу.

-- Альфонсе, глянь, твоя валiза псує стрiй, -- пробурчав Петер.

Я поставив валiзу перед строєм. Петер лишився задоволений i хотiв уже доповiсти Гаррi, що загiн вишикувано. Вiн пiшов уперед i перечепився через мою валiзу. I знову прикрощi. Всi сказали, що я iз своєю валiзою порушую дисциплiну. А в нiй же тiльки найнеобхiднiше, так сказала мама.

Вже на вокзалi я помiтив у себе на руках пухирi. Це вiд валiзи. У поїздi нашi спiвали веселих пiсень, а я шукав у валiзi рукавицi. Вони були б так до речi для моїх пухирiв. Але мама, певно, подумала, що в червнi рукавицi не потрiбнi.

До нашого сарая треба було йти три кiлометри. Через кiлометр Гаррi взяв у мене валiзу. Вiн чудовий хлопець. А iнших це розсердило. Петер пробурчав:

-- Через його валiзу перечепився голова ради загону, а за нього несуть iншi!

Прийшли. У сараї було повно свiжої соломи. На лузi ми запалили вогнище i стали спiвати пiсень.

Наступного ранку мало вiдбутися змагання слiдопитiв. Три групи за компасом повиннi були розшукати закопаний скарб. Спочатку не знали, що взяти за скарб. Тодi Бруно запропонував:

-- Вiзьмiмо Альфонсову валiзку i заховаймо.

Всi пiдтримали його, i то iз зловтiхи. Я погодився. Гаррi не заперечував. Мої речi склали в ковдру. Потiм Луїза, Поллi та Сiмон пошепталися з Гаррi, i вiн вiдправив їх кудись iз валiзою. Тепер це був скарб. Ми роздiлилися на три групи.