Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 6

На сіре, страшне, хвилясте море впав перший промінь сонця. Упав і потонув у тумані; ковчег метлявся на хвилях, потворний на вигляд, але абсолютно непотоплюваний. Пахло смаженою рибою. Пахло вітром. Туман розсіювався, і коли він розвіявся остаточно – селища вже не було і не було хмар. Перед ошаленілими, з примруженими очима піддонцями постало море – синє, а не сіре, небо – синє, а не сіре, біла скеля в плямах першої зелені – світ горні, перетворений на острів уже серед води, а не хмар, і вражено задавлений на власне невпізнаване віддзеркалення.

Розділ другий

– Ти з місцевих, чи не так? Піддонець?

– Так.

– А чому без окулярів?

– У мене очі звикають.

– Правда? Це добре…

Відвідувач усміхнувся. Це був не єдиний відвідувач, Варан уже чув, як за сусідніми столами вимогливо постукують кухлі, відчував, як починає лютитися за шинквасом засмикана мати… Але відійти ніяк не міг. Цей відвідувач натякнув йому щодо роботи, а робота – інакша, не ця – була Варановою мрією от уже місяць, із самого початку сезону.

Була обідня година. Моряки, майстри, кравчині й пралі, торгівці, слуги – весь робітний і гулящий народ, що звичайно роїться навколо грошовитих мандрівників, хотів попоїсти й випити, отож Варан мав крутитися, мов гвинт.

Як він крутився уже цілий місяць.

Усі знають: хто не працює в сезон, той у міжсезоння мокне й голодує. Але коли світ довкола міняється так різко, людина, особливо молода, не може бути як колись. Найжадібніший скнара стає хоч трохи, але марнотратним, і найжилавіший трудар хоч трохи, – але таки лежебокою. Варана нудило від тарілок і підносів, йому хотілося гуляти по скелях, стрибати в синє море з білих каменів, гратися з рибами, рахувати ночами зірки…

Батько й мати відкрили харчівню в одній з вуличок поблизу порту. Змурували пічку, натягнули накриття, розставили столи й стільці, випозичені з чийогось «верхнього» дому (горні, особливо незаможні, теж хотіли заробити в сезон: здавали в найми будинки й житлові печери, переселялися в так звані літні резиденції, а насправді в шатра й намети). Місце виявилося вдалим: столи в харчівні не порожніли ніколи. Щодня ціни помалу росли, і це нікого не лякало: на Кругле Ікло прибували все нові й нові гаманці, готові пролитися золотим дощем. Батько стояв коло пічки, мати й Варан прислуговували, малеча торгувала витребеньками з мушель тут-таки, на крихітному риночку. Хто працював у сезон – у міжсезоння дорівняється до князя.

– Скільки, ти сказав, тобі років?

– Сімнадцять.

– Плаваєш?

– Мов риба.

– Звірів боїшся?

– Ні… Яких звірів?

– Серпантер. Бачив коли-небудь?

– А, змійсів… Бачив. Минулого сезону один хлопець дав покататися.

Мати коло шинквасу робила страшні очі й подавала таємні знаки. Відвідач витягнув із нагрудної кишені тонку замшеву хустинку. Промокнув кутики рота:

– Варан, значить, син Загора-Одноока… до речі, чому він одноокий, у нього наче обидва ока де треба?

– Прізвисько.

– А-а… Сподівайся, Варане, доброї роботи. Відповідальної. Мені абихто не годиться, я про тебе розпитаю серед тутешніх піддонців, розвідаю… Добре, біжи. Згодом договоримо.

Поки Варан, обкладений лайкою, нагодував тих, хто заждався, притягнув пива новоприбулим і прибрав з опустілих столів, таємничого відвідача і слід пропав. Батько піймав Варана за кухонною перегородкою – і мовчки дав потиличника, аж каганці в очах засвітилися.

У міжсезоння вгорі нема нічого, крім розпеченого каміння. Усе ховається в розщелини – і звірі, і птахи, і люди. А хитрі рослини, ктотуси та шиполисти, сидять у вузеньких щілинках, де не сховається й краплинка води. Голий берег; а варто початися сезону – вистрілюють, мов з арбалета, м'ясисті зелені пагони, розкриваються, наче парасольки, обростають листям, колючками, біло-рожевими квітками, вдягають берег у тінь, і ні горні, ні піддонці не можуть упізнати своє Кругле Ікло. Бабки завбільшки з добрячу сковорідку кружляють над суцвіттями, над водою, над пістрявими купальнями. Купальні ліпляться до скелі й одна до одної, не залишаючи вільного місця: униз, під пінну крайку прибою, ведуть дерев'яні сходи, мармурові сходи, мотузяні драбинки, глиняні східці; де-не-де насипають на глину дрібні камінці, або негострі мушлі, або пісок.

Що робив би князь круглоіклівський, якби не сезон? Якби з милості природи суворий острів не перетворювався упродовж трьох місяців на медове царство тепла й світла, насолоди й розкошів? Слава Імператору та райдужним грошам його – море спокійне, над ним ходять крилаті патрулі, і маєтне шляхетство з усього відкритого світу приїздить на Кругле Ікло, щоб зазнати щастя й залишити тут грошенята…

Варан сидів на причальній дошці. На тій самій, добре знайомій, на яку багато разів насаджував батьківський гвинт. Море похитувалося під босими ногами, майже сягаючи натруджених підошов. У морі відбивалися зірки.

Сьогодні ввечері батько кричав на нього. Батько боявся, що всміхнений відвідач хоче забрати Варана до веселого дому, одного з небагатьох, що розцвітали в сезон по всьому Іклу.

– Ти знаєш, як він про тебе розпитував? «Оцей гарненький»! Посмій тільки мені від харчевні на крок відійти…

– Він нічого такого не хоче! У нього змійси, ці… серпантери!

– Щоб відвести очі тобі, не тільки змійси – крилами будуть… Тільки посмій мені ще раз із ним побалакати. Шкуру спушу до колін… І мовчи!

Варан розумів батька і тому навіть не ображався. Веселий дім у піддонні – пострах; он у Торочків приманили дочку в минулий сезон – так і пропала дівка. Кажуть, лишилася служити якомусь горні, а може, вояків у міжсезоння розважає…

Нема для Варана іншої роботи. Майнула риб'ячим хвостом, і по всьому. Так завжди буває – довгі місяці ждеш сезону, а прийде він – і хочеться, щоб скоріше скінчився. Несила. У вухах крик, дзенькіт посуду, п'яні співи; очі злипаються. Усю ніч гуляв би, купався, пірнав… Але сил не стало. Завтра на світанку вставати.

Порт не спав і вночі. Там щось стукало, скрипіло, впівголоса сварилося; на рейді стояли кораблі, сягали зір голими щоглами. Варан нарахував одинадцять величезних суден, а ще ж ховаються за мисом… І на кожному, окрім шляхти, челяді ще цілий виводок, усі грошовиті, усі ласі на розваги й щедрі на плату…

Он парочка в сусідній купальні. Приїжджі – у парубка руки голі, у дівчини пелена непристойно коротка, ледве до колін. Цілуються, не бачать Варана. Кінець кінцем відлипнувши одне від одного, кидають у море монетки – спершу вона, а тоді він.

Варан осміхнувся в темряві. Восени монетками засипані вулиці й дахи; котрі Імператорські – додадуться до прибутків. Із решти роблять прикраси, іграшки, грузила й блешні.

А скільки загублених за сезон брязкалець знаходиться потому в стічних канавах! Каблучки, шпильки й гребінці, шкіряні купальні сандалі, ланцюжки, ганчір'я…

І потопельники, щоправда, теж трапляються. За сезон не буває так, щоб ніхто не втопився – сп'яну або через нещасливе кохання. І лежить до осені на чиємусь полі такий невдаха, чекає, поки засмолять у мішок і пустять на дно тепер уже остаточно…

Варан зітхнув і, як був, в одежі, без сплеску зіслизнув уводу.

Пойняло до самої маківки. Тепло, неначе купаєшся в кричайчинім молоці. Дна немає – унизу, на страшній глибині, батьківський дім і гвинтовий майданчик. А коли спустити обличчя у воду й розмахувати руками – розлітаються іскри, плавучі зірочки, душі забутих риб…

Море дихало. Поряд, у порту, скрипіло й постукувало; жодного тривожного звуку не розляглося над водою – але Варан здригнувся й підняв голову.

На березі купальні, де хвилину тому цілувалася парочка, відбувалося тепер беззвучне борюкання.

Комусь тепер закривали рота, комусь накидали на голову мішок; що більше безумів сезон, то більше роботи було імператорському патрулю. А з двома голубками, здається, все скінчено – знайде їх хтось восени на даху порослого водоростями будинку… А може, і не знайде, якщо течія…