Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 17

Варан попрощався, пообіцяв з'явитися завтра на світанні. І пішов собі.

Уздовж дороги росли шиполисти – рослини прості й разом з тим поважні, ушановані зображенням на круглоіклівському княжому гербі. У міжсезоння вони подобали на врослі в землю чорні риб'ячі кістяки, зате в сезон вистрілювали навсібіч величезним листям і блідо-фіолетовими квітками без запаху. Квітка шиполисту була завбільшки з добрячий капелюх і, коли її зірвати, не в'янула три дні. Із листя ладнали намети, але головне – огорожі навколо чиїхось маєтків, тому що листя, виправдуючи назву, мало шипи й гачки, здатні поранити до крові.

Тепер, при кінці сезону, квіти шиполисту змінились на плоди – важкі кульки з навсібіч спрямованими голками. Щороку матері суворо-пресуворо забороняли дітям кидатися «шипиками», і щороку діти все-таки кидалися, іноді спотворюючи собі обличчя назавжди…

Навислий над дорогою шипчастий плід зачепів Варана по маківці. Ледве-ледве – навіть подряпини не залишивши.

Варан здригнувся.

Розсунувши голими руками колюче листя, побачив стовбур – «риб'ячий хребет» – і гілки, оманливо-тонкі.

Узявся за ту, що нависала над дорогою. Рвонув щосили. Гілка хруснула, але не піддалася.

Варан рвав і рвав, і виламував гілку, не зважаючи на колюче листя, яке било його по плечах, на те, що з роздряпаного вуха цівкою бігла кров. Шиполист був надзвичайно міцною рослиною – адже він ріс на камінні й боровся за життя від самого народження з насіння. Варан насідав, як буря, нещадно й сліпо, і кінець кінцем виламав галузку. Зашелестіло, падаючи на землю, листя. Глухо стукнув об дорогу плід.

Варан стояв і дивився на діло подряпаних рук своїх.

…А що йому до цього? Ніла може хоч усе Кругле Ікло водити в ту печеру, де суха трава й книга з розмитими сторінками… Сьогодні вона повела туди багатого горні. Кого водила раніше, поки Варан сидів у В'язничній Кишці? їх так багато, заможних, щедрих; хтось, може, і здобудеться на дорогий подарунок – намисто… На подарунок, що можна носити не ховаючись. Що його не заберуть вартівники, не звинуватять у шахрайстві чи злодійстві…

…А що йому до того?

Вона скаже: я не просила тебе ні про що. Жодних подарунків. Не думай, що я в чомусь винна, що ти через мене попав у халепу. Ти зазнав лиха через власну дурість і пиху… Ти піддонець, а я наполовину горні. Шануйся…

Кров із роздряпаного вуха заливала комірець тонкої нитяної сорочки – дорогої, між іншим, мати купила її на радощах – адже син повернувся… Варан помітив, що йде назад. Повільно, спотикаючись, але йде – до моря, до печер.

Він розвернув себе, як розвертають тачку. Додому, наказав. Мама чекає, і батько теж.

Сонце торкнулось моря. Варан дивився на вогняну доріжку, по якій ступати б і ступати – у ті краї, де дерева ростуть до неба.

Треба вмитись, подумав відсторонено. Я, дурень такий, перемазався по вуха в свою кров. Що подумає мати, коли побачить? Треба скупатись і сорочку відіпрати…

Він повернув назад і, ступивши декілька кроків, побіг. Не повернув на стежку, що прямувала до печер; добіг до краю скелі й, відштовхнувшись, із розгону полетів донизу.

Таж так можна втрапити й на камінь, подумав уже в польоті.

Море й небо перевернулися. Мелькнув захід і згас. Варан пробив собою водну гладінь і знову, уже вкотре, подумав: буцімто пірнаєш у пругкий барабан чи бубон…

Вода перед очима трішки закаламутилась – це змивалась кров.

Він повисів, віддихуючи, у вирі бульбашок. Потім, сильно смикнувши ногами, пішов на поверхню. Віддихнув і озирнувся; скеля нависала стіною. Високо в небі похитувались корони шиполистів.

Звідси на суходіл був один тільки вихід – маленький наскрізний грот, що можна було знайти, лише знаючи позначки. Варан востаннє озирнувся на сонячну доріжку – і пірнув у темряву.

…Він підстереже їх! Вони неодмінно попливуть тут, повертаючись до змійсового стійла. Він сховається у воді, у затінку, і почує їхню розмову…

…Позорище. Огидно. Підло.

…То що ж, сидіти на камені, мов статуя Імператора, і дожидатись голубків?

Він не встигнув нічого вирішити. У глибокому гроті почувся голос Ніли. Звук викривлявся, багаторазово відбиваючись від стін і води, але вже за декілька хвилин Варан зміг розрізнити слова:

– Туго! Н-но! Пішла, люба, Журбонько, пішла!

Іще був час сховатись.

Вода в печері заворушилась хвилями. Із темного вузького ходу показалася Журба; вона йшла, високо піднявши рогату голову, із широких чорних ніздрів виривалася водяна пара. Варан не думав, що йому так приємно буде знов побачити ковзку лускату тварюку.

На спині в Журби сидів горні в куртці й штанах зі шкіри ситухи – такі продають на ринку приїжджим «на пам'ять». Довге мокре волосся наїзника прилипло до голови. Це був його мосць Імператорський маг Круглоіклівський, горні Лереаларуун, чи як його там. І він без ніякого здивування приклав пальця до губів; із темряви показалися Туга з вершницею. Варан сидів на мокрому камені, скулившись, як хвора жаба.

– Ой! – тільки й сказала Ніла. – Як?!

Варан не дивився на неї. Дивився на мага; той знову мав на вигляд ледве чи не однолітка – років дев'ятнадцять щонайбільше. Підмайстер…

Змійсихи теж помітили його. Забили хвостами; Журба, несучи на спині мага, підпливла зовсім близько.

– А це мій помічник, – Ніла всміхнулась магу. – Варан… От тільки не знаю, як ти сюди?…

– Зі скелі стрибнув, – сказав Варан. – Запірнув… Зависла коротенька пауза.

– Я думав, ви давно повернулись, – навіщось збрехав Варан.

Ніла дивилась на нього з підозрою.

– Сідай чи що…

І простягнула руку.

Від доторку її долоні Варану зробилося гаряче. Він здерся на сідло в Ніли за спиною; Туга зафоркала. Маг держався на віддалі простягнутої руки і, як здавалось Варану, помічав найменші дрібнички – зміну кольору шкіри, зміну температури щік, реакцію зіниць…

– Ти весь порізаний, – сказала Ніла. – Бився чи що?

– З шиполистом.

Ніла покосилася через плече:

– Серйозно?

– Випадково, – знову збрехав Варан.

– Журбо, вперед! – наказала Ніла. Змійсиха ковзнула вперед, залишаючи по собі хвилясто розкинутий слід. Маг у сідлі не обернувся.

Довге Нілине волосся гойдалось у Варана перед лицем. Слабко тямлячи, що робить, він намотав його на кулак.

– Ти що? – пошепки скрикнула Ніла.

– Де ви були? – Варан тягнув і тягнув, закидаючи голову дівчини назад. – Ти хоч знаєш, хто це?!

– Яке мені діло… Відпусти, бовдуре!

Туга захвилювалась. Закалатала по воді хвостом.

– Припини! – вигукнула Ніла гучніше.

– Ти була з ним? Була, так?

Ніла вдарила його ліктем у живіт – сильно і дуже точно. Варан зіслизнув із сідла і мало не звалив дівчину, але Ніла вчепилась за вуздечку й не далась. Варану довелося відпустити її волосся; він перекинувся у воду, а коли випірнув – Туга відіпливла далеко вперед. Варан залишився сам у темряві. Світло, що проникало знизу, з моря, слабшало щохвилини.

Він поплив уперед і плив, певне, не менш як півгодини. Зовсім стемніло; добре, що в цій частині маршруту трудно було заблукати. Варан плив уздовж стіни, вряди-годи намацуючи каміння правою рукою.

Потім море засвітилось.

Іскри розлітались під руками, крутились у нуртовищах, спалахували й гаснули, але не давали світла. Варан плив.

Потім попереду – там, куди він прямував, – розсипалася заграва, і в спалахах зеленкуватих іскор виникла величезна – у мороку все здається більшим – змійсиха.

– Гей, – тихо сказала невидима Ніла. – Ти тут?

– Так, – відгукнувся Варан.

– А я думала, ти потонув, – сказала Ніла.

Варан не відповів.

– Ти дурень, – повідомила Ніла.

Варан мовчки погодився. Можливо…

– Давай руку, – сказала Ніла.

– А я не бачу де…

– Та ось…

Він знову видерся в сідло за її спину.

– Який ти холодний, – сказала Ніла. – Бр-р…

І повернувшись, обійняла його за шию.

З самого ранку вона показувала «цьому хлюсту» всі підводні печери, до яких можна було дістатись верхи. Вони нашвидку пообідали смаженими молюсками; вони навіть майже не розмовляли – тільки про справи. Сам собою хлюст пірнає, як надута повітрям кулька, – голова донизу, решта на поверхні. Але він доволі швидко навчився пірнати на Журбі і взагалі непогано порозумівся зі змійсихою. Кінець кінцем вони пробрались навіть у той колодязь, ну, пам’ятаєш, там такий небезпечний вузький прохід… Хлюст не злякався й забагнув побачити його також. Чогось шукав, але не знайшов нічого, крім здохлої змії. Як вона туди потрапила? Може, течією прибило?