Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 13

– Не знаєш? – повторив вартовий і взяв із занімілих рук Варана полотняний мішок. Розв'язав поворозку, витрусив на долоню намисто; замерехтіли в півмороку сині й білі камінці.

Шумно зітхнула Туга. Ніла не зронила ні пари з вуст – недвижно сиділа в сідлі, дивлячись то на Варана, то на намисто, а то на вартового. По плечах її скрапувала вода.

– Я купив це, – до Варана повернулась певність. – Я не вкрав. Я заплатив.

– Таж гроші фальшиві, – глухо сказав ювелір. – Фальшива сотняга, хлопче.

Печера Справедливості, інакше В'язнична Кишка, мала один тільки вихід. Судді й підсудні, присуджені на смерть розбійники й сам князь, якби він схотів спуститись у Кишку в разі якої потреби, обов'язково мали пройти через лаву збройної варти, поминути шпичасті ворота й камінні двері, такі низькі, що входити в них доводилось ледве чи не навкарачки.

Плин людей, що їх поглинала й вивергала Кишка, не зменшувався ні вдень, ані вночі. Хто ніс скаргу, хто – вирок, а кого й вели на плаху. Сезон був у розпалі.

Варан ішов, супроводжуваний вартовим, через усе місто. Майже біля самих воріт Кишки, задихаючись від бігу, його наздогнав дивно блідий батько:

– Пожди! Служивий! Пожди, ходімо разом! Він же шмаркач…

Вартівник скинув на нього байдужим оком:

– Батько?

– Еге…

– Іди в канцелярію, пиши прохання.

– Мені до судді треба…

Вартівник, мов граючись, зняв із плеча піку-гарпун із зазубреним наконечником. Спрямував у груди Варановому батькові:

– Іди в канцелярію.

Батько подивився Варану в очі.

Мабуть, був ще шанс дременути. На вечірніх вулицях – натовпи, можна загубитися. Можна пірнути в яку-небудь крамничку й переждати переслідування. Можна пролізти вночі в порт, напроситись веслувати на судно, що йде за море, можна поїхати – й ніколи не вертатись. Ніколи більше не бачити берегів Круглого Ікла – і Нілу…

Варан стояв за спиною вартівника, ніким особливо не пильнований. Переступав з ноги на ногу, мовби вечірнє тепле каміння палило босі ступні.

– Ходімо, – вартовий знову закинув піку на плече.

І Варан пішов.

В'язнична Кишка освічувалась олійними лампами. Звідкись дув протяг; подейкують, що через вентиляційні щілини можна втекти. Варан чув таку помовку давним-давно, ще коли допомагав батькам у харчівні; двоє засмаглих опасистих моряків перешіптувались у кутку під наметом, а Варан протирав столи і все чув…

Протяг повівав по лиці студеним потічком.

Вартовий здав Варана з рук на руки судейському урядникові в потертому чорному балахоні. Той одвів його в низьку півкруглу печеру, де, розсівшись на гнилих підстилках, ждав вирішення своєї долі цілий виводок всякого наброду – чоловік з п'ятнадцятеро, один страшніший за одного. Погойдувались серги в великих темно-брунатних вухах, позирали недобрі, нездорові очі; хтось лаявся, хтось хропів, хтось мовчки дивився в укриту патьоками стелю. Один охлялий і плішивий, на вигляд точно нетутешній, канючив і скиглив у кутку, розмазував брудні сльози по зморшкуватому обличчю: він, мовляв, ні в чім не винен, він жертва, просто жертва, зрозуміло вам?…

Його забрали першим.

Потім стали забирати одного за одним, іноді швидко, іноді з перервою в півгодини. Із зали суду ніхто не вертався.

– Пивця б, – мрійливо сказав голий по пояс, із круглим животом бородань, що сидів неподалік Варана. – Але ж не дадуть. На останніх просьбах, сволота, ощадять. Зависну до світанку, хлопче, і ти зависнеш… А пивця б хоч ковточок. Наостанок.

Варан одвернувся.

Бороданя забрали передостаннім, і Варан залишився в печері сам. Ганчір'я, гральні кості, скалки мушель із вишкрябаними на них голими красунями, розсипаний по долівці тютюн – усе добро, покинуте як непотріб, лишилося лежати на каменях, нагадуючи про тих, хто нещодавно був живий і ще не мертвий, але застигнув на порозі на кілька годин – до світання…

– Гей, – гукнув вартівник од дверей. – Хлопче! Іди…

І Варан пішов.

Урядник сидів за низьким столом, клишоногим – але, безсумнівно, дерев'яним. Урядник здавався втомленим; очі його запалились і недобре блищали. Свічки в ставниках згоріли більш як наполовину.

– Грабіж? – спитав утомлено.

Варан мовчав.

– Імення? – сказав урядник, дратуючись.

– Варан…

Урядник побіжно проглянув розкладені на столі мушлі. Вибрав одну; надів окуляри – не темні, як у піддонців, а зі світлими скляними лінзами. Зморщився, розбираючи чужі, напевно, записи.

– Шуузна-що таке, – сказав, раптово забувши про втому. – Ні, це Шуузна-що таке!

І повернувся до вартового на дверях, та ще й так різко, що ледь не скинув на підлогу ставник:

– Поклич Слимака, хутко!

– Його честь у такий час спить, – невпевнено припустив вартівник.

– Підніми його! – підняв голос урядник. – Що він думає – з цією справою можна зволікати до світанку?!

До світанку, подумав Варан, і в нього ослабли коліна.

– Я звелю покликати ката, – урядник потер долоні, – і тоді ти заговориш інакше, щеня! Хто дав тобі гроші?

– Я знайшов їх у морі, – повторив Варан, дивлячись просто перед себе. – Я воджу відвідувачів… на змійсах…

– Кого ти куди водиш, ми знаємо! Хто дав тобі гроші? Ти маєш останній шанс уникнути диби. Хто?

– У мене є свідок, – сказав Варан, з натугою проштовхуючи слова крізь сухе горло. – Молода… пані, учора вона каталася на… вона кинула монету, я пірнув…

– Монету на сто реалів?

– Ні… Монету на третину реала… я пірнув і побачив, що гроші пливуть…

Урядник жовчно розсміявся:

– Гроші пливуть, ти тільки поглянь на нього! Годі, мені набридло це слухати, Васку, біжи по Шкуродера…

– Там є скарби, – уперто вів далі Варан. – Я подумав, що водою розмило чийсь потайник…

– Ага, чужий потайник! І ти нікому не показав, нікого ні про що не спитав, побіг купувати брязкальце?

– Так. – Варан відчував, що тоне, що поверхня води зникає, а груди вже рвуться зсередини. – Я давно хотів… намисто. Я хотів його подарувати нареченій. У мене є наречена…

– Як звати молоду пані? – спитав чоловік, що сидів у кутку за простим камінним столом. – Ту, що бачила, як ти знайшов гроші?

Варан наморщив лоба:

– Я… не знаю. Хазяїн, спитайте в хазяїна, він знає… він допоможе її знайти…

– Ми марнуємо час, Слимаку, – пробурмотів урядник, прикриваючи долонею запалені, блискучі, мов у пропасниці, очі.