Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 64

Репортер лунко ляснув себе розкритою долонею по лобі.

– Чорти б мене взяли! – повторив. – Марію та інших дівчат, тих, одеських, добирали за одним принципом! Їх ніхто б не шукав! Зникнення ніхто б не помітив! А їхні вбивства, якими б жорстокими не були, ніхто б толком не розкривав! Ті дівчата нікому не потрібні! Прикро, обурливо, тільки ж пані Рувимова права! Жорстока правда, сумна правда – але ж правда, Анно Ярославівно! Маєте рацію. Мусив порівняти дві київські жертви Лялькаря й помітити контраст.

– І ще одне, – сказала Вольська. – Тіло Оленьки Пивоварової ніхто не калічив. Її задушили. Вона лежала, з ваших же слів, розкинувши руки-ноги. Натомість Марія Сердюк, як і попередні жертви, справді мали вигляд зламаних іграшок. Отут я повинна була засумніватися. Мене ж, як і вас, збили лялькові перевдягання. Таким чином, Глібе Андріяновичу, та, кого ми вважали черговою й останньою іграшкою Лялькаря, насправді вбита кимось іншим.

– Але в такому разі…

– Що?

– Коли так… Ну… Убивця доньки Пивоварова мусить знати Лялькаря особисто. Або принаймні – про його злочини.

– Зовсім ні, – відрізала Анна впевнено. – Нагадаю вам ваші ж слова: Ольгу вбили, але не скалічили. Якби ви з притаманною вам ретельністю не дізналися б про іншу жертву, теж убрану лялькою, я б не пішла хибним слідом. Згодна, Лялькар у такому разі дотепер би ламав іграшки. Наші дії зупинили його, хай у трагічний спосіб.

– Іншого я не бачу зараз, – вставив Гліб.

– На жаль, згодна. Не про те йдеться, – відмахнулася Вольська. – Особисто знав Лялькаря та його пристрасті хіба пан Лямін. Який загинув від його ж рук, отримавши бумерангом те, що заслужив. Можна припустити, що Лямін убив Оленьку. Тим більше, Майстер працював на нього, тож імовірність особистого знайомства з дівчиною існує. Мене зупиняє від такого висновку спосіб її убивства. Лямін легко міг імітувати почерк Лялькаря та збити зі сліду. Аби знав, що на той слід уже хтось вийшов і йому є кого дурити. Чи міг вбити дівчину сам фотограф? Теоретично так. Мотив? Для чого йому так підставлятися? Висновок, пане Коваленко, напрошується один.

– Який? – Гліб подався трохи вперед.

– Зв’язок між Ольгою та іншими жертвами – непрямий. Той, хто її вбив, нічого не знав ані про Лялькаря, ані про зламані ним іграшки. Убивця навіть не думав плутати сліди. Про це свідчить той факт, що він залишив жертву в будинку, де все сталося. Таким чином, Майстер теж відпадає, бо то він наймав дім під фотостудію. Схоже, зробив свою справу й пішов собі, залишивши дівчину перевдягатися. Не треба, щоб їх бачили разом.

– Логічно, – визнав Коваленко.

– Але історія родини Рувимових зараз дала підказку.

– Тобто?

– Ланцюг трагічних подій, який я зараз відтворила зі шматочків почутого й розірваних фактів – наслідок емоцій. Ані Рувимов, ані його дружина не діяли раціонально. Просто не могли. Відповідно, убивство Оленьки Пивоварової теж не готувалося. Його вчинили спонтанно, на емоціях. Доказ тому – вбивця не думав ховати діяння своїх рук. Піддався пориву, напав, задушив, злякався сам себе, втік. Але чим викликані емоції? – тепер уперед подалася Вольська. – В обох випадках до злочину підштовхнула любов.

– Кохання?

– Любов, – поправила Анна. – Батько дуже любив Всеволода. Тому вирішив позбавити його страждань. Так. Рувимов-старший щиро вважав: його син страждає. Від того став небезпечним. Краще батько сам забере його життя, ніж потім, через якийсь час, хлопець усе одно опиниться чи в тюрмі, чи в божевільні. Батьківська любов, Глібе Андріяновичу, іноді проявляється дуже дивно.

Коваленко вклякнув у плетеному кріслі.

До нього лиш зараз почало доходити сказане Вольською.

– Чорти б мене взяли… Ви вважаєте, що…

– Я мушу подумати, – перервала Анна.

Сама здивувалася як здогаду, так і власному спокою.

4

Дві мереживні серветки.

Стільки часу забрали у Вольської роздуми. Першу сплела в садку, за другу взялася в кабінеті. Уже впоравшись з половиною, Анна нарешті змогла скласти подумки остаточну версію, зважити аргументи й переконатися в правоті. Не переконати себе – саме переконатися. Адже поки спиці бігали в руках і тихенько стукали одна об одну, Вольська весь цей час подумки шалено сперечалася сама з собою. Спершу доводила щось собі, потім – знаходила аргументи проти, розбивала їх ущент. І знову давала слово тій своїй половині, котра вперто відстоювала несподіване й разюче відкриття.

Могла кинути серветку, бо нарешті відхилила останнє заперечення. Та звичка доводити до кінця навіть дрібну справу переважила. Тож умостилася зручніше, доплела візерунок. А заразом прокрутила в голові все, що склалося. Й остаточно переконалася: усе правильно, тепер лишається тільки діяти.

Анні вистачало доказів, адже покладалася на логіку й довіряла інтуїції.

Інша річ, імовірного вбивцю своєю логікою до стіни не притисне.

Тож на ранок Вольська почала активно діяти. Нічого особливого й вигадливого. Просто написала записку, зіпсувавши три аркуші, перш ніж лишилася задоволена текстом послання. Відправила Христину до адресата й попередила: вручити треба в руки, особисто. Скажуть – нема вдома, треба чекати, поки повернеться. Скільки б часу це не забрало.

– Коли прочитає, тобі головне – нічому не дивуватися, – попередила Анна.

– Тю, Ярівно! З вами поживеш, то не здивуєшся, коли й звірі заговорять! – відмахнулася Христя.

– Усе одно, в дурочку не грайся, – сказала Вольська суворо. – Частіше це треба задля справи. Тепер усе навпаки. Роби так, щоб він зрозумів: ти записку читала, усе знаєш, особа втаємничена. При цьому – нас із тобою таких здогадливих і обізнаних лише двоє. Коротше кажучи, ти не перша скрипка, але й не остання.

Христина пішла. І Анна відчула порожнечу. Вона не любила таких моментів. Ніби все зроблено, лишилося чекати результату. Тільки ж де взяти сили, щоб перетерпіти оце чекання. Зайняти себе в подібні години Вольська не могла нічим. Книжка не читалася, бо літери стрибали перед очима й нічого не розуміла, немов дивилася на китайські ієрогліфи чи взагалі – на чистий аркуш. Варити каву не вміла, узятися за це – ще більше себе накрутити й роздратувати. Прогулянка в садку теж не пішла в радість, а бажання Лорда гратися несподівано збісило. Анна нагримала на собаку, пес образився, подибав геть, і їй відразу стало соромно. Теж мені, зірвалася на прирученій тварині…

Помічниця повернулася майже за чотири години. Захекалася, бо спішила. Чекати адресата таки довелося. Записку передала з рук у руки. Як запитав гнівно, що все це означає, – набралася нахабства, від пояснень вислизнула, ще й трошки погарикалася. Такого адресат точно не чекав від простуватої дівчини. Поміняв тон, спробував витягнути більше інформації. Не вдалося, тож розірвав записку, жбурнув уривки Христині в лице, заявив – жодної відповіді, його це взагалі не стосується. Пригрозив поліцією, якщо побачить дівчину знову, хай і на протилежному боці вулиці.

– А ти що на це? – поцікавилася Анна.

– Валяйте, кажу, пане. Гукайте поліцію хоч зараз. Ондо двірник, у нього свисток, хай кличе городового. Тільки ж, кажу, дочекаймося разом, – Христя була собою дуже задоволена.

– Покликав? – відповідь Вольська знала.

– Ой, та хто там кого позве! Вибатькував мене на чотири боки. Бовкнув – говоритиме з хазяйкою. Пішов геть.

– Значить, помилки нема, – підсумувала Анна. – Він не написав записку, бо власноручна відповідь буде доказом проти нього. Якщо письмово погодиться, вважай, зацікавився, перейнявся, не байдужий. Тим вечором думав не головою, серцем, хай би там як це не звучало. Зараз уже ворочає мізками. Відмови досить і на словах.

– То марно все? – у Христиному голосі бренькнув сум.

– Навпаки. Говоритиме з хазяйкою – це навіть не натяк. Прийняв виклик і запрошення. Але прямо не сказав. Боїться себе виказати, тільки незграбний дуже у своїх страхах. Він думає, Христино, що конспіратор. Отаке в нього уявлення про конспірацію. Вбивцею зробився випадково, у глибині душі шкодує про скоєне. Зараз ми з тобою посіяли паніку. Тому він усе заперечує – і водночас дуже хоче почути, що ж мені відомо.