Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 62

Зате точно відомо: Вольська і в такому разі потрапляє під удар.

Чи захистить її Пивоваров? Отут дзузьки. Навпаки, Харитонов миттю вловить свою вигоду. Виставить вдову-вискочку наклепницею, котрій не дають спокою лаври Шерлока Голмса в спідниці. Або в кращому випадку – Івана Путиліна. Усі високі особи врешті-решт домовляться й помиряться. А Вольській потім хоч у монастир тікай.

Міркуючи то так, то сяк, Анна нарешті знайшла ключове слово в усьому цьому вирі думок.

Докази.

Поки що їх вона має. Бо на власні очі бачила Лялькаря та його живі іграшки, на власні вуха чула щось на кшталт зізнання. Для Пивоварова це лише слова, нічим не підкріплені. Звісно, він повірить. Проте Вольська мусить прийти до нього з вагомішими фактами, ніж слова маніяка та власні здогади й висновки.

І Анна, здається, знала, де в Києві можна роздобути ці факти.

Вона приїхала, коли хворих вивели на прогулянку.

Зблизька пацієнтів божевільні Вольській ніколи не доводилося бачити. Так само життєві обставини дотепер не приводили її до психіатричної лікарні. Кирилівську церкву кілька разів відвідувала, просто з цікавості, кортіло знати більше про київські храми, Анна взагалі цікавилася різними куточками рідного міста. Але знаючи, що тут, зовсім поруч, тримають божевільних, усякий раз почувалася незатишно.

Тепер, переборовши страх, прийшла сюди.

Це, на диво, забрало небагато зусиль. Після кількох годин у полоні та компанії Лялькаря її природа дещо змінилася. Анна далі боялася, стереглася різних справді небезпечних обставин і ситуацій. Усі бояться, така особливість живих істот, не лише людей. Навіть отруйні змії мають інстинкт самозбереження. Проте після недавніх пригод Вольська відчула здатність долати страхи швидше й простіше, ніж дотепер. Тим більше, хворі не ходили парком вільно, без нагляду.

Та й лікар був поруч – додаткове відчуття безпеки.

Звали його Юрієм Яровим, і без рекомендації Анниного сусіди, лікаря Стройла, добитися зустрічі й розмови навряд чи вийшло б. Прочитавши записку приятеля, Яровий помітно пом’якшав. Загалом він мало нагадував типових лікарів, якими їх звикли бачити. Без черевця, без бороди з ниточками сивини, без окулярів чи пенсне. Аби не білий халат, Вольська швидше б прийняла його за циркового борця чи гімназійного вчителя гімнастики.

– Прогуляймося, Анно Ярославівно, – запропонував Яровий, вислухавши прохання. – У нас тут бабине літо відчувається особливо.

– Люблю такі дні осені, – погодилася Вольська.

Вони залишили кабінет, вийшли в парк. Кілька пацієнтів у сірих однотипних піжамах чемно кивнули лікареві. Один навіть уклонився в пояс, опустивши витягнуту вперед руку до землі. Потому легенько підстрибнув, замугикав щось собі під ніс.

– Зараз збере он там, на галявинці, ще кількох. Почне урок танців, – сказав Яровий. – Цікавий і дивний випадок, Анно Ярославівно. Уявляєте, мав свою танцювальну школу. Зірок з неба не хапав, але й останнім не був. Поки один провінційний купчик не вирішив, що його доця повинна танцювати в балеті. А доця, пардоньте, корова. Є ж особи, яким ніколи не навчитися танцювати.

– Як співати, малювати, складати вірші, – підхопила Анна. – Чи їздити верхи, наприклад. Чи водити авто.

– Розумієте, про що я. Чудово. Словом, доця танцювати не навчилася. Купчик затягав учителя по судах. Школу довелося закрити, а це – справа життя. Ось і клацнуло в чоловіка щось у голові. Рідні привозять його сюди саме восени, коли загострення.

– Таке лікується?

– Як вам сказати… – лікар потер перенісся. – Ви ж не з цим до мене прийшли. Вас цікавить Всеволод Рувимов, мій пацієнт. І ви кажете, він помер.

– На моїх очах, – Анна вирішила обмежитися цим.

– Вам пощастило. Не тому, що бачили смерть людини. Якби не ця обставина, я б навряд дозволив собі розголосити вам лікарську таємницю. Хай навіть вас рекомендує мій гарний товариш пан Стройло.

Вони неквапом прогулювалися, поступово відходячи в глиб парку, де було менше людей.

– Ви прийняли Всеволода влітку.

– Дозвольте спитати: чому раптом він узагалі зацікавив вас?

– Я виконую делікатне доручення, – Анна передбачила питання й підготувала відповідь. – На відміну від вашого пацієнта, мій контрагент живий і дай йому Боже здоров’я. Тож маю зберігати його таємницю, включно з особою. Це завадить нашій розмові?

– Зовсім ні. Бачу себе на вашому місці. Покладаюся на вашу порядність. Ви ж подбаєте, аби почуте тут не пішло далі широко.

– Це збігається з моїми інтересами. Мій контрагент так само не зацікавлений у розголосі. Надто особисте.

– А докладніше? Без імен та прізвищ. Мушу знати в загальних рисах предмет інтересу.

– Людина, яку я представляю, переконана: Всеволод переслідував його доньку. Скажімо так, тут, у Києві, у вашого пацієнта знайшли не зовсім пристойну фотографію згаданої дівчини. Про обставини дозвольте промовчати.

Яровий якийсь час крокував алеєю мовчки.

– Спробую вгадати, – заговорив нарешті. – Ідеться про дівчину років чотирнадцяти-п’ятнадцяти. Може бути шістнадцять, але виняток. На фото дівчина перевдягнена лялькою. І знімки, гм, не зовсім пристойні.

– Саме так, – кивнула Анна. – Зовсім непристойні.

– Його матір, Ольга Іванівна, найперше показала мені кілька подібних картинок. Із цим вони приїхали до мене. Пані Рувимова хотіла дізнатися, чи таке лікується.

Вольська відчула, що наближається до мети візиту, і стала дуже обережною, щоб не виказати більшої інформованості.

– Мала на увазі, чи можна вилікувати молодого чоловіка від зацікавленості порнографією?

– Там усе складніше, Анно Ярославівно. Хлопчика з дитинства цікавили дівчачі іграшки. Найперше ляльки, хоча, на свій сором, інших не знаю.

– Дівчатка можуть гратися чим завгодно. Навіть олов’яними солдатиками.

– Якби ж Всеволод грався солдатиками! – Яровий хлопнув себе по боках. – Хлопчик узагалі чим старшим ставав, тим більше тяжів до дівчачого. Ви бачили його? Та Господи, бачили ж! Довге волосся, доглянуті руки, пудра, помада…

– Не придивлялася. Волосся кинулося в очі, справді. А все інше…

– Тоді вірте мені! – відрізав лікар. – Причому сили, фізичної сили, йому не бракувало. Тато – поліцейський, причому не остання персона в Одесі. Дуже хотів сина, мріяв бачити в ньому мужчину. Такого, знаєте, мужика. – Яровий зробив борцівський жест, напнув щоки. – Ну, ви мене розумієте. Власноруч облаштував у них в будинку кімнату для гімнастичних вправ. Всеволод підлітком почав тягати гирі, гантелі. Зі слів матері, плавав, як риба, батько за першої ж нагоди вивозив сина на море, змушував плавати до нестями. Парадокс у тому, що хлопцеві подобалося бути фізично сильним, гартувати м’язи. Але тут, – лікар торкнувся пальцем лоба, – він лишався жінкою. Гаразд, дівчинкою, дівчиною. Одного разу, зі слів матері, батькові урвався терпець. Він почав ламати синові іграшки. Мовляв, ламай себе, будь мужчиною. А хлопцеві дуже хотілося подобатися татові, виправдати його надії. Тож надалі ламання іграшок у його розумінні, отут, – Яровий знову постукав по черепу, – зробилося таким собі процесом мужніння.

– Рувимов-старший винен у тому, що його син повільно та впевнено божеволів.

– Я б не був надто категоричним, Анно Ярославівно. За свою практику тут бачив чимало пацієнтів зі, скажімо, невизначеною особистістю. Навіть не про роздвоєння йдеться. Частіше чоловіки відчувають себе жінками десь глибоко-глибоко всередині. І навпаки, хоч ці випадки не такі часті. Або, припускаю, жінки звертаються рідше. На те є свої причини, довго розказувати, невдячна справа…

– То й не треба, – Вольській не хотілось далеко відходити від теми. – Пані Рувимова обстежувала сина в Одесі?

– За життя чоловіка це було неможливим. Син високого поліцейського чина раптом у божевільні… Я в Києві не можу собі такого уявити.

– Отже, вони приїхали до вас, коли глава сімейства… помер?

– Це все, що дозволила собі сказати пані Рувимова. Я не наполягав, їй без того непросто. У сина немає іграшок, тож він десь бере похабні знімки. Ще й відповідні, з лялечками. Матуся боялася наслідків.