Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 50

– Прізвище…

– Тихо, ша, – вона ледь піднесла голос. – Якщо таки вгадала, якщо осяяло, карти лягли, зорі склалися – нам усім буде, Боже ж мій. До Штейгауза не підступитися, бо Зевсів родич. А до того, чию фамілію Анька тобі написала, не підступитися зовсім. Там такі родичі, що проти них Зевсові – діти сопливі.

Крита карета зникла за рогом.

2

Кому сказати – не повірять.

Але Роза Лисицька справді любила програвати, і часом – не менше, ніж вигравати. Невдача додає розуму. Хто придумав мудру фразу, Лисиця не знала, та приймала її цілковито. Життя вчило багато разів, тож правдивість цього твердження не раз відчувала на власній шкурі. Програш означав погані розрахунки, недбалу, недостатню підготовку, оголював помилки і, як наслідок, давав змогу врахувати їх наступного разу. Роза вважала себе старанною ученицею і чим далі, тим менше робила помилок. І тим вдячніше приймала чим далі, тим рідкісніші програші, навчилася тримати удари, зробилася товстошкірою.

Одне уточнення: Лисиця визнавала поразку там, де мала можливість перемогти. Просто комусь пощастило, їй ні. Була неуважною, зловила ґаву, а то й не одну. Могла вплинути на ситуацію, щось краще передбачити, десь проявити більше уваги.

Зараз Роза казилася, бо переживала той, найгірший варіант поразки, коли виявилася безсилою. Від неї, її вмінь, підготовки, досвіду та спритності нічого не залежало. Лисиця бачила, як у неї на очах поганці викрали її не те щоб близьку подругу, але – гарну товаришку. Яку Роза сама – сама, чорт забирай! – утягнула в цю небезпечну гру. Звісно, Анна Вольська доросла людина, ще й зацікавлена. Знала, куди полізла, й розуміла можливі наслідки. Проте Анна вскочила в гембель не десь-інде, а тут, в Одесі.

На Розиній території.

Знову тьохнуло серце – нагадало Лисиці: вона ж за Аньку відповідає, як не крути-викручуйся.

Сама не своя від люті, Роза якийсь час ішла містом без певної мети. Коваленко відчув її стан, тож мудро мовчав, лиш намагався не відставати. Якби хтось звернув на них у сутінках увагу, подумав – парочка посварилася, і тепер кавалер шукає слова, аби вимолити прощення в дами. Сам Гліб розгубився не менше. А рій думок у голові лише гудів, додаючи болю в скронях, та не складаючись у жоден, навіть цілковито божевільний, не прийнятний для втілення план порятунку Анни.

– Біда, – озвалася нарешті Роза.

– Згоден, – миттю підхопив Коваленко, аби хоч щось сказати.

– Аньку або забрав падлючий Лялькар, або її повезли до нього в лігво. Ось біда, – процідила Лисиця. – І часу в нас із тобою, Глібко, уже нема. У кращому разі є кілька годин, аби спробувати знайти те лігво.

– Лялькар може сидіти в іншому місці.

– І то так. Згодна. Лігво в цього звіра навряд одне. – Роза різко зупинилася, немов налетіла на невидиму скляну стіну, видихнула: – Так і в мене нірка не одна!

Гліб теж зупинився, глянув на супутницю здивовано:

– Що з того?

– Тихо, ша! – Роза підняла руку, зупиняючи його й водночас не спиняючи хід власних думок. – Дізнатися можна. Навіть швидше, ніж ти думаєш. Лисиця має в усій Одесі багато знайомих, які її поважають. Як почують, що йдеться про вбивцю дівчаток – усі, хто треба, на вуха стануть. Є небезпека, що не встигнемо знайти Аньку живою…

– Розо!

– Що – Розо? Життя таке, шлімазл ти! Лялькар чи його посіпаки або замочать бранку, або – скалічать. Пичку поріжуть бритвою, пальці поламають, руку вивернуть із суглоба. Лялькар мастак на такі штучки.

– Ні!

– Тихо, ша! – повторила Лисицька. – Хіба мені того хочеться? До такого гембеля треба готувати нерви. А краще встигнути й видерти Аньку переляканою, але живою. Ще краще – неушкодженою. Пара синців не рахується.

– Твій тон підказує – щось серйозно заважає.

– Стій так, слухай сюди, – Роза наблизилася впритул, узяла Гліба за лацкани піджака. – Не щось, а хтось. Зевс Лікакіс, він же Вовк. Ми з тобою не знаємо напевне, хто Лялькар. Чи справді він той, на кого вказала тобі Анька у своїй записці. Тут і тепер ми це не перевіримо. Навіть якби дуже хотіли – усі бояться Вовка. Усе, що ми робимо зараз, – це діємо проти Зевса. А таке може робити навіть не трошки хворий, а дуже хворий.

– Лікакіс, король контрабанди, один із королів Одеси, особистий друг генерал-губернатора та оберполіцмейстера прикриває маніяка-вбивцю? Мене не дивує насправді. Дивує інше: для чого такий гембель Зевсові.

Роза поправила зсунутий при швидкій ході капелюшок.

– Ося Штейгауз – близький родич не просто Зевса. Він рідний племінник Зевсової дружини. Аби Лялькар чи хтось подібний жирував під прикриттям когось із родичів самого Вовка, було б простіше. Родичі дружини для нього – святе. Бо вона за кожного зробить Зевсові таке Боже мій, що краще втопитися в Чорному морі на мілині.

– Ага. Ваш Зевс із таких, що побіжать топитися, – гмикнув Коваленко.

– Тому в нас нема шансів знайти партнерів проти Осі Штейгауза. Бо це – партнери проти Зевса Лікакіса. Варто мені почати діяти, не сказати – натякнути, і за годину, а то й швидше, хтось спритний продасть мене Вовкові навіть не за срібляки. За послугу, можливість наблизитися до месьє Зевса, випросити щось навзаєм. Вовк усемогутній.

– Тобто, ми самі, – зітхнув Коваленко. – Тим часом Анну там…

– Тихо, ша! – різко перервала Лисиця. – Не тисни на мозоль, не бий на жалість, не роби мені нерви. На пальцях розклала, чому за нас ніхто не підпишеться під цим гемблем. І чому я, – вона тицьнула себе в груди, – не ризикну нікого просити про допомогу. Це мінуси. Тепер про плюси і шанси.

– Вони є? – щиро здивувався Гліб.

– Якщо ти готовий піти зі мною.

– Готовий! – Коваленко згодився, коли Роза ще не завершила фрази, тут же запитав, уже запізніло: – Куди й коли?

– Зараз. Часу в нас дві години, аби випередити Лялькаря. Ну, може, три, більше вони Аньці твоїй, боюся, не дадуть. Куди – спробую дізнатися. І ще про плюси й шанси. Я ж казала, у мене не одна нірка. Є тиха гавань, про яку ніхто в усій Одесі не знає. Дещо тримаю там, а коли зовсім припікає – ховаюся, залягаю на кілька днів, поки штормить дев’ять балів. Потім, як усе вийде, нірка не врятує, але щось придумаю. До того ж, як усе зробимо, моя тиха бухта – ідеальне місце пересидіти шторм.

– Нічого не зрозумів, – Коваленко був із Розою чесний. – Крім того, що в тебе є потаємна квартира і якийсь план.

Лисиця не поспішала з поясненнями, далі говорила – недоговорювала:

– Жінчиних родичів месьє Зевс не любить. Бо змушений оберігати їх більше, ніж своїх близьких. Дружина над ними труситься, робить своєму Лікакісу за кожного нерви й вирвані роки. Але є на всю Одесу тільки одна особа, над якою наш Вовк труситься більше, ніж жінка його – над усією своєю паскудною ріднею. І щойно виникне загроза цій особі – Зевс піде на будь-які переговори. Будь із ким, Глібку. Треба надибати, де ця особа зараз. Бо з ким вона – уся Одеса знає. – Випереджаючи питання, Роза приклала долоню йому до вуст. – Тихо, ша. На все свій час, не гаймо його. Бикицер!

Роза Лисицька на очах помінялася. За весь, не надто тривалий час знайомства Гліб бачив її різною. Збентеженою, розгубленою, лютою, розважливою, уїдивою, навіть спокусливою. Тепер один із найвідоміших київських газетних репортерів не знаходив потрібних слів, щоб описати нинішню Лисицю. Хоча ні, усе ж відшукав потрібне, яке відповідало найкраще.

Не треба нікому зараз ставати в Рози на шляху – знесе.

Спершу на Ланжеронівську, до «Фанконі»[38].

Тут нічні забави лиш починалися, і Роза, велівши Глібові чекати на іншому боці вулиці, зникла всередині. Не було її хвилин тридцять. Коваленко нервово зиркав на свій хронометр, женучи від себе подалі картини знущань над Анною, одна за іншу страшніші.

Нарешті Лисиця вийшла, рушила тротуаром прямо. Знаючи, що Гліб не зводить очей, жестом покликала за собою. Щойно завернула за найближчий ріг – зупинилася, чекаючи. Коли захеканий Гліб наспів підтюпцем, сказала коротко: