Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 34

– Демон блуду. Десь почула?

– У церкві батюшка на проповіді щось таке сказав. Більше ніде там нічого такого не вгледіла.

Вольська провела поглядом згорьовану Настю – батьки вели молоду вдову попід руки.

– Думаю, Антон Резников знайшов те саме, що й ти, – мовила замислено. – Тільки не зупинився. Не доповів нікому, не попередив. Сам туди поперся з перевіркою. Потім опинився під трамваєм.

Анна була більш ніж упевнена в правильності власних здогадів. Могла б дізнатися про загибель канцеляриста більше. Хоча б Черняєва запитати. Але саме остання розмова зі слідчим і відбила бажання. Доведеться пояснювати, чому це раптом пані Вольська зацікавилася нещасним випадком. Навіть не це зупиняло: поліція ж неодмінно перевірить її припущення. Діятиме, як завжди, грубо, прямо, без фантазії. Нічого не нариє, а ті купідони відчують небезпеку, сліди заметуть. Усе, обірветься ниточка.

– Розкажи, Христю, де той двір. Ще краще – намалюй.

Записник і заструганий олівчик мала при собі, у сумочці.

Поряд із браунінгом.

2

Потрібний будинок справді заховався чи не в найглибшому з дворів Десятинної.

Вивіска «Дорошенко і Шварцъ» справді була скромною. Намальований купідончик мав радше вигляд чийогось бешкету чи додаткової прикраси. У приміщення вели окремі двері, і Анна прочинила їх, досі не знаючи, що побачить, кого зустріне і як поводитиметься.

Вона не поміняла сукні. Їхати з Сирця на Татарку – не близький світ, ще й час витрачати. Без того змарнувала дві доби, що збігли від загибелі Резникова до його поховання. Зрештою, подумала Анна, її жалобне вбрання може несподівано справити потрібний їй ефект. Так і сталося: ще не роздивилася до пуття, куди втрапила, а пузань у натягнутій на черевці жилетці вже шанобливо дивився на неї, уклонився з особливим виразом обличчя.

Вона потрапила до ювелірної крамниці, як Христя й попереджала. Пузань за невеличким прилавком виявився прикажчиком. Прилавок, як і весь магазин, був невеличким. Під склом лежали на подушечках персні, брошки, кольє, сережки й ланцюжки – дуже стандартна, навіть нецікава пропозиція. Усе, що не вмістилося спереду, виставили за спиною прикажчика, у вузькій заскленій шафці. Там теж нічого не втішило око, нехай Анна й не вважала себе аж таким знавцем ювелірної справи.

Вразили хіба ціни.

Найперше – ціни.

– Ласкаво просимо, добродійко! – масні губи прикажчика посміхалися, очі мацали візитерку так, що Вольська буквально відчула неприємні нахабні доторки. – Чим можу прислужитися? Що можу рекомендувати? Подарунок собі, презент подрузі, хабар дружині чоловікового начальника?

– Про хабар ви серйозно? – не стрималася Анна.

– Усяке буває-с. – Губи розтягнулися ще ширше, оголивши ряд ідеально білих рівних зубів, які миттю нагадали Вольській щелепи риби-хижачки, бачені на картинках. – Ми підберемо річ на будь-який смак.

Анна пробігла поглядом по вітрині. Прикажчик терпляче чекав, і за третім разом вона показала затягнутим у чорну рукавичку пальчиком:

– Ось.

– Номер шість? – уточнив прикажчик.

– Номер шість.

– Це гарнітур-с.

– Я бачу.

– Чудовий вибір. Найкращий для вас. Сережки з підвісками, золото найвищої проби. Постачання до кращих домів Європи та імператорського дому.

– Дозволите приміряти?

– Пасуватиме до вашої сукні! Додасть яскравих та неповторних кольорів!

Прикажчик спокійно, без знайомої в подібних випадках метушні, жестом факіра видобув з кишені жилета маленький ключик. Затиснув пальцями, покрутив перед Анною, мов чарівний предмет. Застромив у шпаринку квадратного мідного замочка, повернув, відчиняючи вітрину. Ще мить – і гарнітур уже лежав на склі.

Вольська не чекала, поки подадуть – узяла сама.

Сумочку примостила поруч, поклала трохи незграбно, пістолет ледь чутно вдарився об засклений прилавок. Прикажчикове вухо вловило підозрілий звук відразу, він ковзнув поглядом по сумочці, зиркнув на Анну. Тепер сповзла посмішка, і Вольська, випереджаючи реакцію, попросила:

– Маєте дзеркало?

Посмішка повернулася.

– Звичайно, мадам. Усе до ваших послуг.

Він спритно витягнув з-за прилавка люстерко на підставці у вигляді пташиних лап, затримавши руки там трошки довше, ніж треба. Вольська напружилася, уже не сумніваючись, що тут чекають неприємні сюрпризи. Проте зовні не подала виду, притулила сережки до мочок вух, покрутила головою в різні боки, роздивляючись зображення. Підвіску натомість покрутила, навіть не приміряючи.

– Так, барв справді додає. У вас легка рука. Маєте гарний футлярчик?

Не даючи прикажчику отямитися, Анна підхопила сумочку, розкрила її. Торкнулася пальцями пістолетної сталі, та взяла пухкеньку, належним чином запаковану пачку акуратно складених асигнацій. Гроші отримала від Пивоварова, той просто виклав стосик купюр на стіл. Розірвавши паперову стрічку так, ніби робила це щодня, Вольська відрахувала потрібну суму. Хижак по той бік прилавка стежив за її руками з роззявленим ротом.

– Знаєте, я передумала. Не треба футляр.

Золотий гарнітур зник у надрах сумочки. Якийсь час продавець і клієнтка мовчки їли одне одного очима. Анна не збиралася більше грати, сказала різко, прямо:

– Узагалі-то мені потрібен ваш хазяїн.

– Щось не так, добродійко? – прикажчик знову стер із лиця посмішку, вже не приховуючи хижацької сутності.

– Усе так. Самі зволите бачити. Я заплатила за товар, не торгуючись. Хоча ані цей гарнітур, ані інші ваші цяцьки стільки не коштують. Гроші справжні, можете перевірити. Не впевнена, але, можливо, я зможу організувати закупівлю більшої партії. Про такі речі розмовляють з хазяїном, хіба ні? Дорошенко, Шварц, хто у вас тут усе вирішує?

Прикажчик обсмикнув жилетку. При цьому ґудзики на пузі натягнулися ще більше. Необережний рух, і повідлітають, чого доброго.

– Як накажете доповісти? – мовив нарешті.

– Перекажіть, добра знайома пана з поліції. – Вона вирішила не лишати собі можливості для відступу, махом спалила мости. – Того самого, який заходив до вас третього дня.

– Не зовсім розумію-с…

– А вам не треба, – відрізала Анна. – Хазяїн зрозуміє.

Збоку від прилавка за спиною прикажчика, біля стіни шафки гойднулася важка портьєра. Один за одним виступили двоє чоловіків, однакових зовні. Обоє в темних піджачних парах, штанах у широку смужку, начищених штиблетах. Обоє високі, кремезні, хіба в одного під перебитим носом їжачилися вусики, інший мав акуратну круглу борідку. Голови обох покривали круглі капелюхи-котелки, тільки череп бороданя був голим, мов коліно.

Вольська знову розстебнула сумочку.

Рука лягла на пістолет.

Досі не уявляла, як і коли наставить браунінг на людей і чи наставить узагалі. Тепер, схоже, час настав. І – о диво! – Анну це зовсім не налякало. Навпаки, кров припливла до обличчя, такого куражу ще ніколи не відчувала. Їй навіть хотілося, щоб ці двоє спробували їй щось зробити, кортіло нарешті перевірити себе.

– Побудьте з нашою клієнткою, – сказав прикажчик.

– То це і є Дорошенко і Шварц? – вона відверто дуркувала. – Хто з вас хто, цікаво. Насправді ви більше схожі на отих двох із скрині. Знаєте казку?

– Якщо мадам захоче піти, не затримуйте. – Прикажчик ігнорував кпини.

– Мадам не захоче, – кинула Вольська.

Чоловіки ступили вперед, опинившись від неї на відстані простягнутої руки. Прикажчик пірнув за портьєру, і лиш тепер Анна звернула увагу, як голосно, лунко тут цокає годинник. Лисий схрестив руки на грудях. Його товариш сперся задом на прилавок. Усім своїм виглядом цербери показували: заважати їй забратися геть вони не збираються. Навпаки, робили все для того, аби зухвала гостя пішла собі з миром.

Мабуть, так треба вчинити, поки не пізно.

Вольська прогнала зрадницьку думку. Врахувала досвід наївного й гарячого Антона. Підстрахувалася, на вулиці гуляла Христина. І якщо за годину Анна не вийде звідси чи не подасть сигнал…