Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 30

– Відкрию секрет, Петрику: не так Іван, як я. Або, якщо вам так зручніше розуміти, ми разом вас, так би мовити, учили, надихали й направляли. Хіба що моя присутність довго лишалася в тіні. – Вольська говорила це, не приховуючи самовдоволення, воно давно рвалося назовні, Анна навіть сварила себе часом за стримування таких емоцій. – Ось вам мій інтерес. Набридло лишатися в тіні. Я дещо вмію, багато в чому не поступаюся вашій поліцейській братії, навіть переважаю. Сама собі давно довела, чого вартую. Сидіти мовчки, читати газети й отримувати пенсію по загибелі чоловіка мене не влаштовує. – Вона трошки збавила оберти, зменшила градус напруги. – Зрештою, я мала нагоду легенько торкнутися історії ще до її трагічного фіналу. Тож маю всі підстави вважати себе безпосередньо причетною. А отже, мушу довести її до кінця.

Про угоду з Пивоваровим вирішила промовчати. Не тому, що домовленість була ганебною чи принижувала гідність. Або навпаки, фактом свого існування перекреслювала сказане, робила Анну нещирою. Її справді цікавив не так обіцяний безмежний гонорар, як можливість нарешті бути собою. Робити, хай неофіційно, позаочі широкого загалу, те, до чого лежала душа. Що добре вміла й чим справді могла похвалитися.

Набридло ховатися, ось як це називається.

Настала черга Черняєва пити воду. Поки пив – думав, а допив – мовчки кивнув. Зрозумів, Анна прочитала по обличчю. Відтепер за столиком у відкритому кафе сиділи не молоденький слідчий і вдова поліцейського.

Двоє колег, рівних у статусі.

4

– Бачу, Анно Ярославівно, не варто питати, чим я можу бути вам корисним.

– Отак, Петрику! Чому не варто?

– Бо насправді мені більше користі від вас.

– Без того, що ви можете розказати, я немов без рук.

– Але з головою, ще й якою.

– Комплімент приймається. До справ, Петрику. Морозиво тане, до речі.

Черняєв слухняно взяв ложечку морозива. Ляпнув від поспіху на комір. Знітився, заходився витирати плямку пальцем. Вольська простягнула батистову, власноруч вишиту хустину. Для чогось наслинивши краєчок, слідчий старанно потер обмащене місце. Акуратно склав хустку, поклав на стіл, притиснув порожньою склянкою.

– Питайте.

– Коли настала смерть? Що кажуть в анатомічному театрі?

– Розтин робили того ж дня, але глибоко по обіді. Учора зранку отримав висновок. Убили дівчину тоді ж, коли вона зникла.

– Уточню: Оленька була мертва вже того вечора, коли не повернулася додому?

– Саме так.

– Пивоварови вже не жили на дачі у Ворзелі?

– Емілія Дмитрівна – так. Голова сімейства мав чимало справ у Києві, тож йому зручніше на міській квартирі. Оля, зі слів матері, на дачі нудилася. Погодьтеся, тримати, вважайте, дорослу дівчину-підлітка силою ніхто не буде. Та й підстав нема.

– Пивоварови ціле літо готувалися до весілля середульшої доньки, – зауважила Анна. – Їм не до найменшої. Зрештою, Ольга не давала жодних підстав хвилюватися за себе. Тим більше – обмежувати її свободу.

– Чомусь завжди думав: такі консервативні родини зазвичай обмежують свободи дітей. Особливо доньок.

– А так насправді є. – Анна знову дзьобнула морозиво. – Вам уже говорили про непристойні фотографії Оленьки? Може, ви їх навіть бачили.

– Юлій Маркович дозволив глянути сам на сам у своєму кабінеті. Заховав потім у сейф. Пан Пивоваров категорично проти розголосу саме цієї частини справи, і я розумію почуття батька. Проте й він також розуміє: фотознімки – прямий слід до вбивці. Приховати їх від слідства означає поставити палиці в колеса.

– Додайте сюди кокаїн. До речі, сліди благородного[20] виявили?

– У ніздрях, на краях. Анатом каже – занюхала доріжку незадовго до смерті.

– Отже, останнє, що зробила в житті, – замислено мовила Вольська. – Усі оці її вибрики, кажу про позування голою й наркотики, – бунт підлітка, який не знає горя в житті. Якщо змалку всі бажання й капризи виконуються, з віком хочеться більшого. Гострі відчуття, Петрику, теж каприз. Заразний, до речі. Часом іншим хочеться наслідувати.

– Згоден. – Черняєв раптом стрепенувся. – Чекайте. Оленьку Пивоварову хтось наслідував? Є… були подружки, котрі практикували те саме?

– Тут маю перевагу. Знайшла спосіб вичислити й допитати одну таку. Дозвольте не називати її. Повірте, дізнавшись, хто вона, уже наживете собі ворога. Спробуєте побалакати офіційно, під протокол – вас зі світу зживуть, ще й не вийде нічого.

– Нечесно, Анно Ярославівно.

– Вважайте, Петрику, я вас оберігаю від неприємностей, здатних зламати вашу кар’єру. Хай у поліції служить хтось, окрім кар’єристів, хабарників та інших дуболомів. – Вольська пом’яла ложечкою підталий горбок морозива. – Смерть настала відразу?

– Рана важка, але час для порятунку був. Звісно, вбивця не бажав рятувати жертву. Оленька померла від втрати крові. Якщо вірити анатому, до тями не приходила.

– Ніж у руці…

– Вклали. Руку при тому вивернули так, аби склалося враження – дівчина вдарила сама себе. Гарна спроба, тільки ж марна.

– Чому вбивця залишив тіло там? Це не до вас питання, просто подумайте. Ми вже знаємо про Марійку Сердюк. Її, припускаю, вбили іншим способом, в іншому місці, а потім труп скинули в яму з глиною. Не засипали, що цікаво. Тіло мусили знайти, і то досить швидко. Хіба його тримали десь кілька днів після вбивства… – Лоб Анни перекреслила тоненька борозенка. – Перевдягання, Петрику. Тут ключик до всього. Вік дівчат і лялькові сукенки.

– Поясните?

– Звісно. Це ж бо не давало мені спати пів ночі. – Вольська налила води, цього разу відпила половину, не кваплячись, смакуючи. – Знаєте, що таке лялька?

Черняєв спершу не второпав. Примружився, труснув головою. Та раптом лице засяяло.

– Іграшка! Дитяча!

– Дівчача, – уточнила Анна. – Перевдягаються ляльками зовсім молоденькі дівчата. Уже не діти, ще не дорослі. У лялькових платтячках вони виглядають спокусливо для певної категорії мужчин. Для простоти назвемо їх збоченцями. Є ті, кого заводять знімки відповідного змісту. Скажімо так, оголена лялечка. Вони огидні, та все ж безпечні, якщо лише розглядають знімки й пускають слину. Більш небезпечні ті, хто хоче погратися з живими іграшками. А найстрашніші – ті, кому треба іграшку розламати. Маємо два випадки за місяць, і ох, боюся, що не останні.

– Вважаєте, слід шукати серед пацієнтів божевілень? Навідатися в богадільню на Кирилівці[21]?

– Боюся, до лікаря наш Лялькар не вчащає. Або лікар навідує його приватно.

– Чому Лялькар?

– Треба ж його якось назвати, – повела плечима Вольська. – Перше, що прийшло в голову та попросилося на язик. Ви проти?

– Та ні. Правильне прізвисько, близьке до істини. Де ж його шукати?

Прозвучало дуже наївно, навіть по-дитячому. Зрозумівши, Черняєв насупився, сердячись сам на себе. Проте сказаного не спіймаєш, назад не забереш.

– Ми з вами, Петрику, заради того й зустрілися, – сказала Анна повчально. – Ви поділилися справді важливим. Тримайте й від мене дарунок. Імовірно, Лялькар може бути прямо пов’язаний з фотографом. Оленька називала його Майстром. Серед прикмет – бакенбарди.

– Так-так, мені цього типа вже описав управитель, у якого орендували дачу. Справді, крім баків око ні за що не зачепилося. А їх можна зголити. Що він, припускаю, зробить чи вже зробив.

– Усе одно знаємо чимало, – не здавалася Вольська. – Хвороблива, смертельно небезпечна пристрасть до дівчаток, ще й перевдягнених ляльками. До живих іграшок. Не впевнена, що на таке страждає багато людей.

– Толку-то.

– Як розуміти ваш скепсис?

– Кола підозрюваних нема, Анно Ярославівно, – слідчий розвів руками.

– Зате можливостей знайти Майстра у вас більше, ніж у мене. Поліції ніхто й ніщо не заважає прошерстити київські ательє. Навіть якщо той, хто вам… нам потрібен власного салону не має, про нього ж напевне хтось із фотографів чув. Також шукайте місця, де потай торгують порнографічними знімками. Рано чи пізно випливе дівчина в ляльковій сукенці.