Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 19


19
Изменить размер шрифта:

– Досить, – сухо зупинила його Вольська. – Усе зрозуміла. Навряд це все, з чим ви прийшли.

– Керзон не майстер, – сказав Коваленко впевнено. – Ви не показали мені фото зниклої Ольги, які маєте. Та описали зображення детально. Вони сюжетні.

– Тобто?

– Перевдягнена лялькою моделька – сюжет. Дає додатковий простір для фантазій. Задля того такі знімки й робляться. І це мені й допомогло в той момент, коли я вже втомився трусити наляканого Керзона й опустив руки. Його налякала згадка про ляльок, Анно Ярославівно.

Чекаючи, поки вона перетравить почуте, Гліб посмакував каву.

– Нехай так, – мовила Вольська після короткої паузи. – Не пояснюйте, сама спробую. Керзона напружило те, що ви шукаєте справжнього Майстра. Отже, він його знає й боїться.

– Знає не його, – уточнив Коваленко. – Знає про нього. Як почув, відразу признався: збочення не для нього, і взагалі в ляльки граються небезпечні люди. Причому почалися ці ігрища в червні, не раніше. Наш Керзон пасеться не лише в городі мадам Стороженко й ніколи не фотографує одну дівчину двічі. Його клієнтура вимагає нового й різного. Так ось, – Коваленко перемінив ногу, – якось підкотив він до однієї дівиці, зовсім молоденької, сільської, у дешевому закладі на Ямській. Слово за слово, вона візьми й запитай: а це, може, ви, дядечку, дівчаток у лялькові платтячка вдягаєте для того вашого фота? Коли так, каже, не піду з вами, дядечку, навіть за десять рублів. Бо одна оно пішла, посміялася потім з чудних примх дядечки. А затим зникла, слід прохолов. Ніхто не бачив її з того часу.

Анна відкинулася на спинку крісла. Посиділа так мовчки, заплющивши очі. Потім розплющила, потерла, плавно підвелася. Пройшлася кабінетом, міряючи його з кута в кут. Нарешті зупинилася, стала спиною до книжкової шафи, схрестила руки на грудях.

– Усе гірше, ніж я… Ніж ми з вами думали, пане Коваленко. Боюся, доведеться порушити всі обіцянки та йти з цим до поліції офіційно. Оленька Пивоварова позувала в образі ляльки. Вона – молоденька, навіть дуже. І зникла, так само слід прохолов, не дає про себе знати вже три доби. Сама не хочу вірити в найгірше.

– Я б з вами погодився, – мовив Гліб обережно. – Тільки ж це нічого не дасть. Ми з вами й без Керзона знали, що в Києві завівся тип, котрий заманює юних дівиць для дивного фото. Лялькові платтячка й банти мусять щось означати. І поліція, Анно Ярославівно, нічого зараз не зробить. Почне розшук, як ми з вами, з нуля. Час як марнувався, так марнуватиметься й далі.

– Не зовсім. – Вольська ступила до столу, взяла складену вчетверо мережану серветку. Розгорнула, показала. – Сплела вчора за вечір. Нічого особливого, звичайне собі мереживо. Аби руки зайняти, бо голова іншим забита. І, здається, дещо зрозуміла. Про залізницю.

– Чекайте. – Коваленко теж підвівся, поклав руку на спинку стільця. – Невже ви здогадалися, куди Майстер чи як його там возив дівчат? Невже ви вирахували його лігво?

– Не возив – міг возити, – м’яко уточнила Вольська. – Треба перевірити, і то швидко. Так швидко, як зможете. Часу тягнути далі вже давно нема.

– Завжди готовий, – Гліб обсмикнув поли піджака. – Значить, залізниця.

– Рейки, – поправила Анна. – Довго не могла ні за що зачепитися, бо Катруся Градова не киянка. Для неї Київ – глуха провінція. Вона, напевне, бачила в місті паровий трамвай. Але точно не могла уявити, скільки тут трамвайних маршрутів. Вузькість мислення, інакше не назву.

– Трамвай! – Коваленко лунко ляснув у долоні. – Звісно, трамвай, чорт його дери! Чому не я здогадався!

– Бо ви не про це думали, – заспокоїла партнера Вольська. – Додайте запах, пахнуло соснами. Його важко з чимось переплутати. Далі все просто. В Києві лише одна трамвайна колія веде в сосновий ліс.

– Пуща-Водиця! – вигукнув Гліб.

– Робите успіхи, – всміхнулася Анна. – Паровий трамвай гуде, мов залізничний паротяг. Катруся чула гудіння ясно, а ще тремтіло скло у вікнах. Отже, потрібний нам будинок, найімовірніше, недалеко від колії.

– Схиляю голову, – свій захват Коваленко підтвердив легким уклоном. – Лишається справді небагато. Пройти Пущею вздовж колії спершу в один бік, потім – у другий. Стукати в кожні двері кожної дачі. І не лише тієї, яка близько до трамвая, а й до її найближчого сусіди.

(window.adrunTag = window.adrunTag || []).push({v: 1, el: 'adrun-4-390', c: 4, b: 390})

– Теж про це думала, – легко погодилася Вольська. – За роздумами й сплелася друга половина серветки. Щойно літо скінчилося, пане Коваленку. Більшість дачників ще не згорнулися. Місце, як кажуть, козирне. Орендувати треба заздалегідь і надовго. З травня по вересень уже все зайнято. І це я лише про орендарів, бо там є й приватні дачі. Ви щойно підказали: чутки про Майстра з причудами пішли з червня.

– Ну так…

– І щось мені підказує: він після зникнення Оленьки Пивоварової свої справи вже згорнув. Порожню дачу в Пущі недалеко від колії в другий день вересня знайти дуже просто. З вашою то спритністю й вправністю.

– Лестите, – гмикнув Гліб, машинально розгладив пальцем тоненький вус. – Одне не врахували: раптом Майстер ще там? Ми ж вільну дачу шукаємо.

– У такому разі здамся, – просто сказала Анна. – Але зате поліції роботи підкину. Точно знатимуть, де й кого шукати.

– Навіть так – кого?

– Дивуєте мене, Глібе Андріяновичу. Будинок не мертва ж душа орендує. Чи орендувала.

Репортер підняв руки вгору.

Вольська здасться потім, а він уже.

На словах усе просто – на ділі ж клопоту повно.

У Пущі-Водиці панувала така тиша, ніби гамірний Київ був десь на іншій планеті, не ближче. Осінь ще не вгадувалася, тут досі панувало літо. І Коваленко дозволив собі пірнути в соснові пахощі, поніжитися в них, подихати на повні груди, бодай трохи почистити легені від київського пилу.

Та недовго, тривожно цокав годинник.

Знав Гліб, куди йти й до кого звертатися. Часу витратив більше, ніж збирався, та все одно по обіді мав результат. Зелений будиночок із різьбленим фасадом, схожий на десяток інших, якийсь пан звільнив ось два дні тому. Щоправда, натякнув – повернеться, лишив там свої речі, наполегливо просив не заходити, сам дасть їм незабаром раду. Біда в тому, почув Гліб, що хитрий панок не заплатив. Обіцяв повернутися з Одеси й розрахуватися остаточно. І носа туди не запхаєш, бо речі чужі, хазяїн ще до суду потягне. І не знати, коли він повернеться, бо до кінця жовтня ще є нагода впарити дачникам затишний будиночок. Є шанувальники бабиного літа, навмисне ловлять його в осінньому лісі, дихають сосною на повні груди.

Пообіцявши управителю скористатися нагодою й справді трохи відпочити восени, Коваленко виявив бажання прогулятися й усе роздивитися. Дуже важливо, щоб трамвай не сильно гаратав, треба перевірити. Отримавши запевнення, що трамвай не заважає, Гліб усе ж пішов прогулятися сам. Ніхто не завадив, і скоро він опинився біля новенького, ще не битого осінніми дощами й зимовими морозами паркану. Обійшов довкруж, підстрибнув кілька разів, намагаючись зазирнути у двір.

За наступним колом уже вирішив не тягнути. Однаково доведеться, заради цього й відшукав будинок. Розбігся, підстрибнув, учепився за край паркану. Гімнастичні вправи стали в пригоді – підтягнувся, зачепився правою ногою, спритно переліз.

Опинившись по той бік огорожі, Гліб покрутив головою, не знаючи до пуття, що треба шукати й кого або що хоче в дворі побачити. Нічого підозрілого не видно. Хіба справді брязнуло скло у вікні за зачиненими віконницями, щойно повз будиночок прогуркотів трамвай. І гостро, лоскотно пахнуло сосною.

Тепер Коваленко неспішно обігнув будинок, зупиняючись перед кожним вікном, щоб зазирнути в щілину між віконницями. Після марних спроб таки наважився, обережно відчинив одну. Дарма, зсередини вікно щільно запнули завісою. Якщо тут справді облаштували фотографічний салон, це логічно. Але ж Майстер чи як його там насправді звати поїхав. Хіба не хотів нічого рухати, звичка в людини така.

Про всяк випадок дряпнув скло. Дослухався, нашорошив вуха. Не почувши жодних натяків на рухи всередині, Гліб уже впевненіше повторив той самий нехитрий трюк з іншими вікнами. Виявивши, що завішені всі, замислено потер підборіддя. Гаразд, хай одній кімнаті потрібна темрява. Пощо так ретельно затемнювати все помешкання… Записавши невеличке відкриття в загадки, Коваленко нарешті ступив рипучими сходами на ґанок. Постукав у двері, не криючись, не дбаючи вже про обережність.