Місто уповільненої дії - Дністровий Анатолій - Страница 38

Побої поволі загоюються, Бідон жартує: якщо морда не побита — ти не схожий на бандита.

Да. Зовсім не схожий.

До потягу ще півгодини.

Рома поводиться стримано, наче боїться при Бідонові показати свої почуття до мене. Які в задниці почуття!?

Вона інша!

Дивлячись на них, знову відчуваю ревнощі: не знати, як все скінчиться, адже від'їжджаю, а вони залишаються… Трохи кумедно спостерігати, як цей кабан Бідон у моїй присутності клеїть мантелепу і не знає, що вона зі мною таке витворяла, чого його затягнута жиром уява не може собі придумати.

Ми п'ємо напівсолодке шампанське — це все, до чого я зміг догадатися у такій ситуації. Бідон без перестанку базікає про Карпати, де запримітив хатинку, яку хоче купити, каже, що розводитиме бджіл, а місця там які! у майбутньому будете приїздити, бринза, солонина, шашлички, а після дощу гриби! — ого-го!

Стежу за пригніченою Ромою… її сумний погляд блукає по випадкових людях, голова крутиться вправо, вліво, але мене уникає… хочеться вити, чорна печаль здавлює серце, важко говорити. Вона схожа на мумію, якій трохи надали людського вигляду, підвели тушшю оченята, підфарбували губи, нанесли рум'яни на щічки. Важко повірити, що перед тобою жвава енергійна людина, яка рада своїй молодості.

— Рома, виходь за мене, — каже веселий Бідон.

У мене тремтять руки.

Ще хвилина — і я не знаю, що буде. Я не знаю, що буде. Якого милого вони не йдуть? Ідіоти!

Господи, швидше б все це закінчилося.

Її обличчя здригається, очі метушаться, від подиву розширюються і знову гаснуть у смутку.

Значить все далеко зайшло? — хочу сказати їй своїми очима, але вона на мене не дивиться, наче боїться зустрітися поглядами.

Може, я нічого не знаю?

Бідон регоче, обіймає Рому, але вона легко від нього відсторонюється і густо червоніє.

Все ясно, моя дорога. Все ясно. Тепер мої недолугі страждання й почуття за останній місяць не мають ніякого значення, це просто втрата кількох близьких людей…

Все ясно.

Мені щойно ампутували щось важливе й дороге.

Я завмираю: спадає на думку, що це невідомий фатум звільняє мене від минулого, від тих людей, з якими доводилося гудіти. Приголомшений, уважніше придивляюся до Роми й Бідона і вони видаються нудними й чужими. Силкуюся слухати Бідона, але ніяк не можу второпати, до чого все це..

Від шампанського не хмелію.

— Ти головне, пиши, — плескає мене по плечу Бідон.

Тупо дивлюся на його відгодовану, засмаглу мордяку і не можу второпати, про що ж писати.

Оголошують прибуття мого потягу.

На обличчі в Роми сльози. Хвилина-друга і вона розридається. Непомітно для Бідона беру її за руку й шепочу, що все буде гаразд, обов'язково напишу. Рома тремтить і виглядає блідою. Кажу, щоб негайно їхала додому й лягала в ліжко.

— Ти вся гориш.

— Припини… — шепочуть тремтливі губи. Бідона окликає знайомий сержант вокзальної міліції.

— Я зараз, — відходить на десять метрів від нас. Ми мовчки спостерігаємо, як він розмахує руками, сміється, плескає співрозмовника по плечу.

— Здається, все.

— Чому? — плаче вона.

Пауза.

Бідон повертається, допомагає мені нести велику важку торбу. Заходжу у вагон, кладу в купе речі. Ще є десять хвилин. Спостерігаю за ними з вікна: кумедні, задерли голови, губи їхні рухаються, але я нічого не чую. Веселий Бідон манить рукою, аби я вийшов. Його радісне обличчя як ніколи тупе.

Стоїмо на пероні мовчки, він раптом також сумує і зізнається, що нас поменшало.

Мені хочеться бути самому.

Бідон жартує, що приїде при нагоді з Ромою до мене на чужину, наберем, старенький, водки, всьо буде нормально.

Який же він придурок!

Беру їхні руки і складаю разом.

— Ідіть.

Ромою, здається, трусить, але роблю вигляд, наче не бачу.

Забігаю у вагон. Вони все ще стоять, узявшись за руки. Молодій жінці допомагаю закинути важку валізу на верхню полицю, моє серце так збуджено калатає, що, здається, зараз вискочить. Сідаю, намагаюся повністю заспокоїтися.

Шєт! Вони все ще стоять.

На обличчі Бідона та сама дурнувата посмішка. Лише тепер помічаю, наскільки жалюгідна краса Роми.

Господи, коли цей клятий потяг рушить!

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

НАВЧАННЯ, ОЛЯ ТА ВУЗЬКОЛОБІ

1

Приїхавши у чуже місто, знову поселяюся у готелі — поки на одну добу, аби в перспективі знайти помешкання. Залишаю в номері речі, одразу біжу в університет: біля нього, як підказала незнайома старша жінка (ще коли приїздив на вступні іспити), можна зустріти людей, які пропонують кімнати й квартири. Мене непокоїть моє майбутнє самостійне життя, не уявляю, як даватиму собі раду.

Кілька годин, як останній бовдур, стовбичу біля головного входу до історичного факультету, але так нікого й не помічаю. Проте в обід мою увагу привертають жінки, які заходять до приміщення з папірцями в руках і невдовзі виходять без них. Здогадуюся, що це, мабуть, і є ті, хто пропонують квартири.

Заходжу до прохолодного, темнуватого вестибюлю і помічаю, як одна з тих жінок, які щойно зайшли, на дошці оголошень чіпляє папірця. З-за її спини читаю «Недорого здам квартіру. Дєвочькє».

— А чому не хлопчику? — одразу жартую до жінки.

— Вони шумні, — неквапно обертається до мене й уважно міряє мене поглядом з ніг до голови.

— А якби я не шумів?

— Якби не шумів? — перепитує і дивиться на мене з-під окулярів, мені здається, що я їй сподобався.

Одразу погоджуюся подивитися на помешкання. Ми звертаємо у першу вуличку приватного сектора, що поруч з університетом. Жінка жартує, що між цими будинками колись вештався Гоголь, залицяючись до місцевих дівчат. Споруди, правду кажучи, стоять ще, мабуть, із XIX століття, вбиті, перекосо-бочені, але я не нарікаю. Зрештою, ці старовинні квартали видаються мені екзотичними і значно симпатичнішими, ніж радянські будинки спальних районів неподалік від центру міста. Тут мало вештається людей, майже не видно автомобілів, нема ніякого шуму й криків. Єдине, що погано, каже господиня, трішки далеченько до магазинів, хоча продовольчий — поруч із університетом.

За п'ятнадцять-двадцять хвилин, оглянувши її хатинку з невеликим городом та дерев'яним туалетом у дворі, узгодивши ціну, вирішую поселитися. Через те, що не проведена вода і нема телефону, за житло платитиму мало. Господиня виявилася привітною жінка, яка живе у центрі у трьохкім-натній квартирі, а з цією берлогою не має часу марудитися, тому й здає ЇЇ студентам майже за копійки. Єдине, що трафляє, це вода, яку треба буде викручувати з криниці і носити відрами.

Після обіду, насилу перетягши з готелю свої речі — довелося біля двох кілометрів ішачити, поволі призвичаююся до помешкання. Відчиняю вікна, аби вивітрився запах затхлості старої хати. Старенький облуплений письмовий стіл, за яким, мабуть, сиділо вже кілька поколінь студентів, пересуваю до вікна, аби падало денне світло. У невеликих сінях знаходжу велике відро, з криниці викручую воду й наливаю у здоровенний бак над ручною мийкою.

Шєт! І все це треба буде робити щодня!

Найбільше клопотів, підозрюю, забере невеличка грубка, яку треба щодня розпалювати, аби готувати собі хавчик. За хатою знаходжу розсипаний сарай, вірніше те, що від нього залишилося. Господиня дозволила «пустити його на дрова». Від одного вигляду великої незграбної сокири, з якою доведеться мудохатися над дошками зі старого сараю, на мене находить сум і я не знаю, як з усім цим упораюсь.

Жах від незвичної обстановки невдовзі проходить. За роботою мало зациклюєшся на своїх думках чи поганому настрої. Ставлю варитися макарони, чищу цибулину, нарізаю й висипаю на сковорідку — все, як казала Маман. Мию кілька свіжих огірків і помідор, нарізаю — все йде нормально. Щоправда, немає нічого м'ясного, але можна обійтися без цього.

Приготувавши собі їсти і повечерявши, задоволено падаю на ліжко.

Лежу й думаю — до всього можна звикнути, навіть до тих умов, про які ніколи не підозрював. Стоячи на ґанку й потягуючи цигарку, раптом сахаюся від таємничого доторку до моєї ноги. Бачу велику чорнющу кішку. Вона миролюбно дивиться на мене своїми зеленющими очима й лагідно треться.