Місто уповільненої дії - Дністровий Анатолій - Страница 35

У Мишки злегка тремтить права повіка, — мабуть, ця частина обличчя сильно подразнена й нервово чутлива. Вона ледь розтуляє губи і несподівано для себе відчуваю бажання їх поцілувати.

У неї сифак! — бунтує моя свідомість.

Мабуть, хвилин десять сиджу на табуретці. Несподівано до палати заходять: худюща, бліда, ніби сухотниця, жінка — матір Мишки, і старенька, згорблена бабця, яка, наскільки пригадую, дуже сварлива. Вони недобре зиркають і мовчать. Почуваюся гидотно й винувато. Матір Мишки кволо вітається і в її погляді бачу запитання «що ти тут робиш?». Намагаюся говорити, але в мене виходить тільки мляве белькотіння, що вирішив провідати й виразити співчуття. Одразу прикушую язика, бо мої співчуття ніби штучні й напружені. Бабця довго свердлить мене своїми чіпкими очима і раптом напівшепотом починає клясти мене й наших друзів на чому тільки світ стоїть, що ми, мовляв, сволочі кляті, щоб нам руки й ноги повикручувало, щоб нас кров нагла залєла, дитину згубили. Я ще ніколи не чув такого тихого й водночас страшного гніву! Бабця, важко перехиляючись з боку на бік, підходить і погрожує пальцем перед самісіньким моїм носом, що ми будемо за все відповідати. Не можу нічого сказати, наче відняло мову. Дивлюся на старечий, потрісканий палець, рясно укритий зморшками і на пожовклі білки очей. Бабця відступає і вони обоє з матір'ю втирають сльози. Винувато задкую до дверей і виходжу з палати.

На вулиці мене мало не охоплює паніка — хочеться задавити Булавку, Карбюратора та інших вузьколобих, як паршивих собацюг. Їм багато чого за їхні гівняні, тупорилі життя зійшло з рук.

Повертаюся додому й цілу дорогу насилу гамую сльози.

24

Сиво-синювата мряка.

Густий сірий дим розповзається по вулиці, від чого не видно її контурів, ні бруківки, ні будинків. Не видно темного неба. Густий сірий дим ліниво танцює у легкому подуві вітру. Зривається, кидається вгору і знову повільно спадає. Вдалині спалахує сліпуче-біле сяйво, розростається, наближається, наче ранкове сонце. Освітлює вулицю, простягаючись уздовж іскристою рукою. Далеко попереду з'являється маленька чорна фігура людини. З кожним кроком вона збільшується і невдовзі бачу постать худющого високого юнака. Кілька секунд не можу розгледіти обличчя. Він робить ще кілька кроків і я добре й чітко роздивляюся прибульця. Господи, так це ж Циркуль! Він привітно посміхається своїми добрими живими очима. Його губи рухаються… здається, він говорить! Так, він говорить, але я нічого не чую. Циркуль знову підступає. Простягає правицю, я торкаюся її і відчуваю дикий холод. Раптом з'являються звуки, чути навколишній шум (здається, йде дощ, але його не видно). Лунають слова.

ЦИРКУЛЬ: Чому ти тут, де нема твоїх думок?

Згнічуюся і здивовано зводжу плечима.

Я: Не знаю.

ЦИРКУЛЬ: Я бачив Аревшата, він передає тобі привіт.

Я: Де він?

ЦИРКУЛЬ: Он, — показує рукою крізь мене.

Я обертаюся і бачу позаду обличчя Ари, але тіла нема.

АРЕВШАТ: Ти знову сам?

Я: Що?

ЦИРКУЛЬ: Йди звідси, йди туди, де твої думки.

Я: Що? Що?

ЦИРКУЛЬ: Знаєш, тут тільки вторяки[15], але нам із Арою на життя вистачає. Не кумарить… Не жаліємся.

Коридор густого світла поволі вириває з темряви тьмяні обриси будинків, чіткішими стають контури, видно невиразні квадратики вікон та дверей. Оглядаю споруди і несподівано стає моторошно: з вікон у мене прицілилися десятки жовтогарячих, страшних пар очей. Не знаю, що їм потрібно…

…тікаю, тікаю, тікаю…

25

— Заспокойся, — будить Маман. — Щось погане?

— Котра година?

— Уже вечір. Тюля прийшов.

Сідає багряно-жовте сонце, я спав п'ять годин. Мені удень наснився сон!

Тюля з коридору трохи роздратованим голосом підганяє:

— Мало часу, треба поспішати.

Поспіхом з'їдаємо по піцці з ковбасою, сиром та помідорами, випиваємо по склянці томатного соку і вибігаємо. Маман услід нам каже, щоби допізна не вешталися і ніяких дурниць, чуєте, ніяких дурниць.

Да-да, ніяк дурниць.

Від денного сну почуваюся розморено.

На вулиці нас чекає на старенькому чорному «опелі» Вася Булавка. Деколи цю колимагу він бере у свого швагра, який останнім часом їздить на новій «мазді», від чого в усіх заздрісників відчиняються шухляди. Один раз чув їхню розмову, коли швагро лаяв Васю за наркоту і кричав, що якби в мозгах було трохи олії, то вже давно взяв би у своє діло і навіть подарував стару машину. Тепер же, дозволяє Васі на цій розвалюсі кататися лише тоді, коли той не викидає ніяк коників.

Повільно виїжджаємо з мого мікрорайону і їдемо по вулиці Петлюри вбік центру. Підрулюємо під невеликий продовольчий магазинчик, біля якого топ-читься кілька вуйків-мутантів, Тюля виходить, аби купити цигарок.

Запитую у Васі:

— Куди їдемо? — дивлюся на його обличчя у дзеркалі на лобовому склі.

— Нада одному чорту роги поламати.

— За що?

— У карти програв. Слово не тримає.

— Скільки він висить[16]?

— Штуцер. Без процентів, — каже Вася і сміється.

— А проценти?

Вася уважно на мене дивиться і регоче ще дужче:

— Він жінку віддає замість процентів. Майже відробив. Хочеш? Вона тобі сподобається. Тільки трохи перелякана і постійно плаче. Але це нічого. Робить все, що скажеш. Внатурі, бля буду!

— Поїхали, — гримає дверцятами Тюля і Вася на нього сичить, що бажано трошки легше, це ж не «камаз».

Тюля закурює і цілу дорогу мовчить. Ми заїжджаємо у віддалений спальний район, що на другому боці міста, минаючи кілька дворів, обставлених мовчазними дев'ятиповерхівками, знаходимо потрібний будинок.

— Ні дерев, ні барів… — озираюся навколо. — Як тут люди живуть?

— Тут люди не живуть, — каже Тюля, а Вася переводить на нього погляд і починає голосно реготати, дурнувато сіпаючи головою.

Вася зупиняється за сотню метрів від потрібного під'їзда й виходить. Тюля порпається у невеликій чорній торбі, дістає довгастий предмет, старанно загорнутий у шмату (мабуть обріз). Тим часом Вася нервово роздивляється все навколо, час від часу посмикуючи головою, і зиркає на свої механічні котли.

Запитую у Тюлі, чи обов'язково це робити?

Мовчки завмирає на кілька секунд, лише очі напружено дивляться. Мені раптом здається, що в нього до мене прокидається зневага. Виходить.

Через опущене вікно Вася простягає невелику пластмасову чорну коробочку і просить у разі небезпеки натиснути на білу кнопку.

— Зрозумів? — бурмотить тонкими губами, у яких висить цигарка. Кажу йому, що все буде гут. Вони віддаляються, поки зовсім не зникають з поля зору.

Хвилин десять панує глуха тиша, в одній із квартир на першому поверсі жінка голосно лає чоловіка, б'ється посуд, той огризається брутальною лайкою. Все замовкає. Поблизу автомобіля зигзагами проходить алкаш, мало не зачепивши дзеркальце з боку водія. Потім повільно пропливає молода пара, зупиняється на відстані десяти метрів перед переднім вікном (мене не помічають, бо сиджу у цілковитій темряві), бачу, як його рука пірнає їй під коротеньку спідничку, а вона відкидає свою голову назад, впинаючись у нього своїми тугенькими персами. Раптом із під'їзда вибігають галасливі підлітки і сполохана пара йде геть.

Не хочу думати про те, що відбувається у квартирі того викладача (він, здається, працює в університеті). Боюся уявити собі його дружину і те, що можливо зараз із нею роблять. Ставлю чорну коробочку зверху на панель, що над бардачком.

Шєт! У мене трусяться руки!

Не уявляю, скільки часу їх уже нема. Повз автомобіль знову проходять, на цей раз зграя вузьколобих шмаркачів, які нестерпно матюкаються і викрикують непристойності на адресу Вєрки, яка, вочевидь, проживає у цьому будинку і, мабуть, чує їхній галас.

Натискаю на білу кнопку.

Пригадую раптом слова Маман, вона вичитала їх в одній із отих релігійних брошур, які щодня невідомі придурки з фанатичними очима тицькають перехожим у руки: «Хто ступає слідом за кимсь, той нічого не знайде, бо він взагалі не шукає». Маман ще додала, що це, здається, казав один із римських мислителів, тому треба йти тільки за Господом.