Місто уповільненої дії - Дністровий Анатолій - Страница 15

— Оригінально, — замислюється завідувач якоїсь там кафедри. — Але ви говорили про двох таких діячів. Одного ми вже знаємо. А хто другий?

— Мала баба Миколайка…

— Що ви кажете? — обертається до мене худюща з кривим носом.

— Другий? Да? — перепитує Віктор Дмитрович. — Другим є соціолог XIX століття Міл-молодший.

— А цей чим вам не догодив? — сміється матір Інги.

— Цей добродій відзначився тим, що написав трактат «Про свободу жінок». Да.

— Мабуть, вам жінки добряче насолили, — іронізує худюща жінка з кривим носом.

— Мій життєвий досвід тут ні до чого. В основі моїх думок лежить лише спостереження за певними закономірностями життя.

— І що?

— Саме з Міла, на моє переконання, почалося інше відхилення в розвитку людського інтелекту, навіть певне його викривлення. Да! В його основу лягло гіпертрофоване розуміння призначення жінки у суспільстві, у драмі життя, і навіть, якщо хочете, у житті чоловіка. Жінки після цього, особливо ті, в яких не все добре з головою (ті, яким не поталанило в житті через обставини, але в яких є певні художні та інтелектуальні здібності) — саме ця категорія жінок, а вони переважно всі хворіють на невротичні хвороби, загалом, на сексуальному ґрунті (ну, ви маєте мене розуміти — запізно пізнали чоловіка…), приступає до створення жорсткого, а за своєю суттю антилюдського, міфу про своє привілейоване місце, про своє нібито унікальне призначення в житті. Да-да! Саме з цього часу починає відбуватися дикий, цинічний диктат так званої «жіночої ініціативи» проти отого, що вони називають «чоловічою тупістю», проти так званої «цивілізації сильної статі».

— Це мені подобається! Це просто прекрасно! —плескає в долоні худюща жіночка з кривим носом.

— Мала баба Миколайка, цілувала його в яйка… — бурмочу, заплющивши очі.

— Вам це має сподобатись, — тормошить мене худюща у червоному платті. — Вам погано?

Хочу сцяти — мало не зривається з моїх уст, але завчасно прикушую язика. Відповідаю, що все чудово, а голубці просто прекрасні, три штуки хлопнув. Вона трохи дивно дивиться, але знову відвертається до дискутуючих. Знову беруся за їжу й висипаю собі в тарілку залишки м'ясного салату, кілька шматків нарізаного сиру й ковбаси, дві відбивні й смажену рибу, з десяток оливок і засмажені шампіньйони.

— Хороший хавчик, — бубоню, як на зло, виходить трохи голосно, бо на мене звертають увагу.

— Але ж ми знаємо з багатьох книжок, що більшість здобутків людства здійснювалося заради жінок! — каже Інга. — То чому в такому разі ігнорується присутність жінки, як ви кажете, у цій «чоловічій цивілізації»? Адже це не чесно.

— Да-да! Інго, ви дуже розумна дівчина, я саме до цього питання якраз хотів підійти, — пожвавлюється Віктор Дмитрович. — До такого ідіотизму ніколи б не додумалася жінка, яка знає сімейне тепло й ніжність, яка кохає свого чоловіка і всіляко йому сприяє. Не ображайтесь, — звертається він до присутніх жінок, — тільки ви вмієте найкраще скеровувати розбурхану енергію чоловіка у потрібне річище і в цьому криється, по суті, вирішальна роль жінок у «чоловічій цивілізації». Як не прикро, феміністки, особливо ті, яких я називаю піарними вискочками, про це замовчують, або ж говорять викривлено, мовляв, усталена традиція не давала можливості жінкам керувати, завжди їх тримала на «другому плані», через що вони змушені були з цим змиритися і втілювати свої здібності в таких невигідних умовах. Да. А насправді, якби одна з цих дуреп опинилися біля штурвалу, то не знати ще яких би дров нарубали. Зрештою, були ж видатні королеви, імператриці, героїні, які відзначилися в історії. То яка ж у біса це «чоловіча історія»?

13

Нудно. Балачки зі старшими спершу завжди зацікавлюють, але згодом мають здатність переливатися в звичайнісіньку лажу, якій вже нема кінця-краю: велика ріка лажі поволі охоплює свідомість, з'являється сонливість. Прагну якомога швидше звільнитися від цього.

Нестерпно хочу в туалет, але йти туди нема сенсу, бо знову буде кілька краплин.

Дивлюся на Інгу. Кортить забрати її звідси, пройтися містом, зайти в першу-кращу забігайлівку на каву чи морозиво. Слухаючи цих університетських базік, все більше відчуваю сум, бо вони настільки далекі від реального життя, що за це просто хочеться їм товкти їхні розумні морди, може, після цього протруть свої зачитані баньки і побачать все, що відбувається навколо. Інга, коли дізнається про мої думки, певно образиться і не захоче більше зі мною зустрічатися. З нею справді буде важко. А чому буде? Чи варто мати справи з цією кімнатною рослинкою, яку щодня не забувають підливати свіжою водичкою і витирати з її тендітних листочків пилюку, аби випадково не відчула весь тягар життя? Не просте це слово «буде».

Бідон, мабуть, сказав би: «все це хуйня, старий, повна хуйня».

Так, схоже на це. Не варто зв'язуватися.

Застілля поволі завершується. Господарі пропонують гостям пройти в просторий кабінет батька Інги, де накритий солодкий стіл і де можна буде, як з посмішкою промовила господиня, «посидіти по-дорослому» (наче щойно всі сиділи по-дитячому?). Пропоную Інзіпройтися вулицями, вона знехотя погоджується, але просить зачекати, поки не порадиться з батьками. Справжня батькова доця. Мабуть, настільки вихована, що не може без дозволу перднути, не те що лежати голяком із коханим чи — не дай Боже — бавитися з його болтом до одруження.

До мене підбігає Галинка. Краєм ока через відчинені двері помічаю, як Інга розмовляє з насупленим батьком, якому моя ідея прогулянки з його дочкою, мабуть, не до вподоби. Галинка показує купу своїх малюнків олівцями, акварельними фарбами й фломастерами. Уважно їх розглядаю і гладжу її по голівці, кажу, що обов'язково треба продовжувати малювати, піти навчатися в художнюшколу, на що вона з посмішкою відповідає, що вже більше року там навчається і що Василь Порфирович (мабуть учитель-художник) її завжди хвалить і ставить за приклад іншим дітям. Здуріти можна: у цій сім'ї ціла індустрія виховання дітей! Художня і музична школа, комп'ютерні курси, посилені курси англійської мови, а ще художня гімнастика і плавання (згадую всі секції, організації, які відвідували Галинка та Інга, тільки хто яку саме — ніяк не згадаю, бо в голові все перемішалося).

Мене ще гребе. Проте в туалет більше не хочу. Нарешті! Милість Господня не оминула мійорганізм!

— Мійтато каже, хто не має освіти — для того брудний посуд, — сміється Галинка, показуючи мені ще нові малюнки, на яких високі тонконогі дами ходять із парасольками під фіолетовим дощем.

У тебе, сонечко, дуже далекоглядний татусь, аж трохи страшно від цього робиться.

Нарешті з кабінету батька, де стоїть страшний гул від інтелектуальних балачок та сварок, виходить змучена Інга. По виразу її обличчя помічаю, що в неї зовсім нема настрою. Вона спокійно каже «ходімо» і взувається. Прощаюся з її батьками, матір здивовано запитує «так швидко?», наче не знає, що ми йдемо вештатися вечірнім містом. Завідувач якоїсь там кафедри виходить із кабінету, сильно тисне мені — «майбутньому історику» — на прощання руку, бажає успіхів у коханні (батько Інги морщить лоба), житті і навчанні.

Думаю про цих «дорослих». Чому б їм не вмикну-ти магнітофон, влаштувати скачки-зажиманси без світла, можливо хтось би комусь навіть і зрадив — трахнув у коридорі — від цього їм би стало трішки цікавіше жити, і їхні нудні душі — хоча б на мізер — повеселішали.

14

Виходимо з під'їзду на свіже вечірнє повітря. Відчуваю полегшення. За Інгою помічаю, що як тільки ми покинули її квартиру, вона на очах змінила поведінку, стала більш відкрита й розкута, щільніше горнеться до мене (сама взяла під руку), під носа весело мугикає. Дивуюся, наскільки може впливати на людину спілкування з іншими, наскільки людина до цього призвичаюється, що навіть не помічає у собі змін. Не знаю куди з нею йти, вона ж, мабуть, не звикла до мого способу життя. Втім рано чи пізно треба її привчати. Господи, це сімейне створіння навіть не здогадується про те, що знаходиться за крихкою шкаралупою її скутого інтелігентського, вихованого світу. Може, провести її підворіттями, куди не наважуються поткнутися відмінники зі школи, де їм загрожує в кращому разі — кілька разів отримати по пиці і втратити котли[8]?