Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель - Страница 80

— Бенджаміне, облиште ваші брудні вигадки. Годі всіх поливати брудом.

— Послухайте, Маркусе, моє завдання не відбілити честь Гаррі, а показати, стільки бруду і гидоти плямує честь інших людей. Якщо суд усе-таки відбудеться, я викличу свідком Пратта, запрошу Стерна, змушу прийти всіх аврорівських чоловіків, щоб вони просто в залі, прилюдно, покаялися в своїх зв’язках із крихіткою Келлерґан. І доведу, що бідолаха Гаррі винен лише в тому, що, як і багато хто до нього, дав себе спокусити розбещеному дівчиськові.

— Та що ви мелете! — вигукнув я. — Нічого такого і близько не було.

— Ох, друже мій, називаймо речі своїми іменами! Ця дівчинка була хвойда.

— Ви нестерпний, — відказав я.

— Це я нестерпний? Я лише повторюю те, що написано у вашій книжці, хіба ні?

— А от і ні, й ви це чудово знаєте! Нола не була розбещена, не була вона зухвала. Її стосунки з Гаррі — це історія кохання!

— Кохання, кохання, хоч куди плюнь, скрізь кохання! Кохання — це ніщо, Ґольдмане! Кохання — це викрутас, вигадка чоловіків, яким не подобається власноруч прати свої шкарпетки!

Преса в усьому обвинувачувала прокуратуру, й обстановка в офісі кримінальної поліції ставала дедалі напруженіша: подейкували, що губернатор під час тристоронньої зустрічі особисто вимагав од слідства якнайшвидше завершити цю справу. Розповідь Сілли Мітчелл допомогла Ґегаловудові трохи з’ясувати ситуацію навколо Ноли; все вказувало на Лютера, і сержант дуже сподівався, що графологічна експертиза записника підтвердить його припущення. Поки що він хотів дізнатися про Лютера чимбільше, надто ж про його витівки в Аврорі. Тим-то в неділю, 20 липня, ми зустрілися з Тревісом Довном, щоб він нам розповів усе, що знає з цього приводу.

Оскільки я ще не був морально готовий знову з’являтися в центрі Аврори, Тревіс погодився на зустріч у придорожньому генделику неподалік від Монберрі. Я не чекав приязного ставлення після всього, що понаписував про Дженні, та він поводився зі мною дуже чемно.

— Вибач за той вилив інформації, мені дуже шкода, — сказав я. — То були особисті нотатки, я не хотів їх нікому показувати.

— Мені нема за що гніватися на тебе, Марку…

— Та є…

— Ти лише сказав правду. Я добре знаю, що Дженні шалено була закохана в Квеберта… Бачив, як вона тоді дивилася на нього… Навпаки, гадаю, твоє розслідування рухається правильним шляхом… Принаймні це підтверджує реакція на оприлюднену інформацію. До речі, про розслідування: що нового?

— Нове те, що ми маємо дуже поважні підозри щодо Лютера Калеба.

— Лютера Калеба… А, це той дурнуватий? То історія з картиною — таки правда?

— Так. Судячи з усього, дівчина регулярно їздила до Стерна додому. Ви знали про Пратта і Нолу?

— Про всю ту гидоту? Та де там! Як дізнався, то вухам своїм не повірив. Знаєте, може, він і згрішив, але Пратт завжди був хороший полісмен. У газетах пишуть, що його слідчі дії можна поставити під сумнів, то я цієї думки не поділяю.

— А що скажете про підозри стосовно Стерна і Квеберта?

— Що вони необґрунтовані. Тамара Квінн заявляє, що ще тоді говорила нам про Квеберта. Здається, треба трохи інакше поглянути на ситуацію: вона казала, що все знає, та насправді не знала нічого! Адже нічим не могла підтвердити своїх слів. Усе, що вона могла сказати, це те, що в неї був достеменний доказ, але вона якось дуже загадково загубила його. І як їй вірити? Ви ж самі знаєте, сержанте, як обережно треба ставитися до необґрунтованих обвинувачень. Проти Квеберта у нас був тільки один факт: чорний «шевроле монте-карло». Замало, правду кажучи.

— Одна Нолина подруга розповідала Праттові про те, що коїлося у Стерна.

— Пратт мені цього не казав.

— І як тут не подумати, що він провадив розслідування сяк-так? — запитав Ґегаловуд.

— Не приписуйте мені те, що я не казав, сержанте.

— А що ви думаєте про Лютера Калеба?

— Лютер був чудернацький чолов’яга. Чіплявся до жінок. Я навіть змусив Дженні подати на нього скаргу, бо він агресивно поводився з нею.

— Він ніколи не був у вас на підозрі?

— По-справжньому не був. Ми залучили його до переліку і перевірили, яке в нього авто: блакитний «мустанґ», як я пам’ятаю. І взагалі, навряд чи це був він.

— Чому?

— Незадовго до зникнення Ноли я подбав, щоб більше й духу його не було в Аврорі.

— Тобто?

Тревіс збентежився.

— Словом… Я побачив його у «Кларксі», це було в середині серпня, відразу після того, як я умовив Дженні заявити на нього… Він брутально з нею поводився, і в неї на руці лишися здоровецький синець. Тобто це вже були не жарти. Він побачив, що я під’їхав, і чкурнув. Я помчав за ним і наздогнав на шосе номер один. Ну, і тоді… Я… знаєте, Аврора мирне містечко, мені не хотілося, щоб він тут вештався…

— І що ж ви вчинили?

— Відлупцював його як слід. Невелика заслуга, звісно. І…

— Що, пане Довне?

— Я приставив дуло до його причандалля. Відгамселив, а коли він, скорчившись, валявся на землі, придушив його як слід, дістав кольт, загнав набій у патронник і встромив ствол йому в ширінку. Сказав, щоб він більше не траплявся мені на очі. Він стогнав. Просився, казав, що більше його тут не буде, благав відпустити. Так не можна поводитися, я знаю, та хотів упевнитися, що й духу його тут не буде.

— Гадаєте, він послухався?

— Авжеж.

— Тобто ви останній, хто бачив його в Аврорі?

— Так. Я дав колегам його прикмети, і описав авто. Він більше й разу не з’являвся тут. За місяць стало відомо, що він загинув у Массачусетсі.

— І що з ним сталося?

— Не вписався у поворот, здається. Більше нічого не знаю. Правду кажучи, не дуже й цікавився. Мав тоді важливіші справи.

Коли ми вийшли з генделика, Ґегаловуд сказав:

— Як на мене, це авто — ключ до відгадки. Треба взнати, хто міг водити чорний «шевроле монте-карло». А точніше, чи міг Лютер Калеб бути 30 серпня 1975 року за кермом чорного «шевроле монте-карло»?

Наступного дня я знову приїхав до Гусячої бухти, вперше після пожежі. Заходити в дім було заборонено, на ґанку висіли стрічки, та я все ж таки пробрався всередину. Все було зруйновано. В кухні знайшов бляшанку з написом «На згадку про Рокленд, Мен», вона вціліла. Я висипав із неї сухарі і поклав туди кілька вцілілих дрібниць, що знайшов у кімнатах. У вітальні мені трапився маленький фотоальбом, що якимось дивом не згорів. Я вийшов із ним надвір, сів біля хати під високою березою і заходився переглядати світлини. Тієї миті до мене підійшов Ерні Пінкас.

— Я побачив на повороті твоє авто, — сказав він і сів поруч. Потім запитав, кивнувши на альбом: — Це його фото?

— Ага. В хаті знайшов.

Ми замовкли. Я гортав сторінки. Знімки стосувалися вочевидь початку 80-х років. На кількох був рудий лабрадор.

— Чий це пес? — запитав я.

— Гаррі.

— Не знав, що в нього був пес.

— Його звали Шторм. Років дванадцять чи й тринадцять він прожив у нього.

Шторм. Здається, я чув уже десь те прізвисько, та вже не пам’ятав де.

— Маркусе, — озвався Пінкас. — Вибач, якщо образив тебе днями. Я не хотів.

— Пусте.

— Ох, не пусте. Я не знав, що тобі погрожували. Через ту книжку?

— Мабуть.

— А хто ж це зробив? — обурено запитав він, показуючи на спалений дім.

— Хтозна. В поліції кажуть, використовувалося пальне, щось на кшталт бензину. На березі знайшли порожню каністру, але чиї на ній відбитки пальців, невідомо.

— То тобі погрожували, а ти лишився?

— Так.

— Чому?

— А чому я повинен тікати? Бо страшно? Страху піддаватися не можна.

Пінкас сказав, що я велика людина і що йому теж хотілось би досягнути чогось у житті. Дружина завжди в нього вірила. Вона вмерла кілька років тому від пухлини. І перед смертю сказала, немов хлопчиськові, який подає надії: «Ерні, ти зробиш у житті щось велике. Я вірю в тебе». — «Я занадто старий… Життя вже минуло». — «Ерні, пізно не буває ніколи. Поки ти не вмер, у тебе все попереду». Та все, на що спромігся Ерні після її смерті, це влаштувався підробляти в монберрівському супермаркеті, щоб оплатити рахунки за хіміотерапію й утримувати пам’ятник на цвинтарі.