Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель - Страница 75

— Дебора Купер.

— Так ото ж! Злочинець переслідує Нолу, покинувши авто на узбіччі. Дебора Купер бачить їх і викликає поліцію. Тим часом злочинець наздоганяє Нолу в тому місці, де виявили кров і волосся; вона борониться, він її б’є. Може, й ґвалтує. Аж тут з’являється поліція: Довн і начальник Пратт починають обшукувати ліс і потроху підходять дедалі ближче. Тоді він тягне Нолу глибше в хащі, але їй щастить видертися, прибігти до Дебори Купер, щоб заховатися в неї. Довн і Пратт продовжують пошуки. Вони вже досить далеко, щоб помітити щось. Дебора Купер впускає Нолу в кухню й біжить до вітальні вдруге дзвонити в поліцію. Коли повертається, злочинець уже в домі: він вдерся, щоб заволодіти Нолою. Він вбиває Купер пострілом у серце і забирає Нолу. Тягне її до свого авто, кидає в багажник. Може, вона ще жива, та, найпевніше, непритомна, бо втратила забагато крові. Тут дорогою трапляється автівка помічника шерифа. Розпочинається гонитва. Злочинцеві щастить втекти від поліції, і він ховається в Гусячій бухті. Знає, що дім порожній і ніхто йому не завадить. Поліція шукає його далі, на дорозі в Монберрі. Він залишає авто з Нолою в Гусячій бухті; може, навіть ховає його в гаражі. Потім спускається на берег і пішки йде до Аврори. Авжеж, я певен, що наш клієнт мешкає в Аврорі: він знає всі шляхи, знає ліс, знає, що Гаррі немає в місті. Знає все. Непомітно повертається додому, йде в душ, перевдягається, а коли в Келлерґанів з’являється поліція, бо панотець заявив про зникнення доньки, долучається до натовпу на Террас-авеню. Тому вбивцю так і не знайшли: поки всі шукали його на околицях Аврори, він був у самому місті, посеред отієї метушні.

— А нехай йому! — сказав я. — То він був там?

— Так. Як на мене, весь час він був там, а пізно вночі повернувся до Гусячої бухти берегом. Гадаю, натоді Нола вже померла. Тож він ховає її в маєтку, на узліссі, де ніхто не побачить перекопаної землі. Потім забирає своє авто і тримає його якийсь час у гаражі, щоб не викликати підозри. Ідеальний злочин.

Я був ошелешений.

— І що це говорить про підозрюваного?

— Чоловік, сам. Той, що його дії ні в кого не викликали підозр, у нього ніхто не запитував, чому він тримає авто в гаражі й нікуди не їздить. Той, в якого був чорний «шевроле монте-карло».

— То треба дізнатися, у кого в Аврорі був тоді чорний «шевроле», і ми знайдемо його! — зрадів я.

Та Ґегаловуд негайно охолодив мій запал.

— Пратт уже тоді про все подумав. Пратт подумав про все. В його рапорті є перелік усіх власників «шевроле» в Аврорі та на її околицях. Він обійшов усіх. І у всіх було надійне алібі. У всіх, крім одного, — Гаррі.

Знову Гаррі. Ми весь час поверталися до Гаррі. Хоч стільки додаткових критеріїв для розшуку вбивці ми залучали, він вписувався в усі.

— А Лютер Калеб? — з надією в голосі запитав я. — Яке у нього було авто?

Ґегаловуд похнюпився.

— Блакитний «мустанґ».

Я зітхнув.

— То що, сержанте? Що, на вашу думку, тепер треба робити?

— У Калеба є сестра, і ми її досі не допитували. Мабуть, треба її відвідати. Це єдиний слід, який ми поки що не розробляли.

Того вечора, після боксу, я набрався духу і поїхав до мотелю «Морський берег». Було пів на десяту. Гаррі сидів на пластмасовому стільці перед восьмим номером і тішився теплим вечором, попиваючи газовану воду з бляшанки. Угледівши мене, він нічого не сказав: уперше в житті мені було незручно в його присутності.

— Мені треба було вас побачити, Гаррі. Сказати, як я шкодую, що все так склалося…

Він махнув на стілець, що стояв поруч, запрошуючи сісти.

— Газованої води хочете? — запитав він.

— Хочу.

— Автомат наприкінці коридору.

Я всміхнувся й пішов по дієтичну колу. Повернувшись, зауважив:

— Те саме ви мені казали, коли я вперше приїхав до Гусячої бухти. Я був тоді на другому курсі. Ви приготували лимонад, спитали, чи я хочу, я відповів «так», і ви послали мене по нього до холодильника.

— Хороша пора була.

— Так.

— Що ж змінилося, Маркусе?

— Нічого. Все і нічого. Ми всі змінилися, світ змінився. Світовий торговий центр обвалився. Америка подалася воювати… Але я дивлюся на вас тими ж очима, що й раніше. Ви так само мій учитель. Так само, Гаррі.

— Змінилося інше, Маркусе. Двобій учня з учителем.

— Ми не ведемо двобою.

— Ні, ведемо. Я навчив вас писати книжки і, погляньте, що вони коять: вони завдають мені лиха.

— Менше всього я хотів завдати вам лиха, Гаррі. Ми знайдемо того, хто підпалив Гусячу бухту, обіцяю.

— А хіба це поверне мені тридцять років спогадів, що я втратив? Усе моє життя пішло прахом! Нащо ви понаписували всю ту гидоту про Нолу?

Я не відповів. Якусь хвилю ми сиділи мовчки. Стінні лампи світили тьмяно, та він помітив у мене на пальцях садна від частих ударів по боксерській груші.

— Ваші руки, — сказав він. — Ви знову почали боксувати?

— Так.

— Ви неправильно б’єте. Ви завжди припускалися цієї помилки. Удар сильний, але перша фаланга середнього пальця занадто випинається вперед і під час удару ковзає.

— То побоксуймо, — запропонував я.

— Ходімо, як хочете.

Ми пішли на стоянку. Там не було й душі. Роздяглися до пояса. Оглянувши мене, він сказав:

— Гарний ви хлопчина, Марку. Одружуйтеся вже, хай вам грець! Починайте жити!

— Мені треба завершити розслідування.

— До дідька ваше розслідування!

Ми стали один напроти одного і обмінялися скупими ударами; один бив, другий мав тримати бойову позицію і боронитися. Гаррі добряче лупив.

— Ви не хочете знати, хто убив Нолу? — запитав я.

Він завмер.

— А ви вже знаєте?

— Поки що ні. Але дещо з’ясовується. Завтра ми з сержантом Ґегаловудом їдемо до сестри Лютера Калеба, в Портленд. І треба допитати декого в Аврорі.

Він зітхнув.

— Аврора… Вийшовши на волю, я ні з ким не зустрічався. Постояв тоді біля спаленого будинку. Пожежник сказав, що можу ввійти, і я зібрав речі й пішки прийшов сюди. Відтоді я звідси й не рипаюся. Рот клопочеться страховками й усім іншим. Я не можу більше з’являтися в Аврорі. Не можу поглянути в очі тим людям і сказати, що кохав Нолу й написав для неї книжку. Я сам собі в очі не можу глянути. Рот казав, що ваша книжка зватиметься «Справа Гаррі Квеберта».

— Так. І в ній мовиться, що ваша книжка чудова. Я люблю «Початки зла»! Після цього роману я й вирішив стати письменником.

— Не кажіть такого, Маркусе!

— Але ж це правда! Це, мабуть, найкращий твір, що я читав у житті. Ви мій улюблений письменник!

— Заради бога, замовкніть!

— Гаррі, я хочу написати книжку на захист вашої книжки. Дізнавшись, що ви написали її для Ноли, я був приголомшений, це так. А потім я її перечитав. Це чудова річ! Ви там сказали все! Надто наприкінці. Змальовуєте печаль, що переслідуватиме вас усе життя. Я не дам людям поливати брудом цю книжку, бо вона створила мене самого. Знаєте, ота сцена з лимонадом, коли вперше гостював у вас: я тоді відчинив порожній холодильник і збагнув, який ви одинокий. І ще того дня я зрозумів: «Початки зла» — це книжка про самотність. Ви так приголомшливо змалювали самотність! Ви великий письменник!

— Годі, Маркусе!

— А яке розкішне закінчення у цієї книжки! Ви відмовляєтеся від Ноли, вона зникла назавжди і ви це знаєте, але попри все, чекаєте на неї… Тепер, коли я по-справжньому зрозумів ваш твір, маю лише одне запитання — про назву. Чому такій чудовій книжці ви дали таку похмуру назву?

— Це непросто, Маркусе.

— Я ж і прийшов, щоб збагнути…

— Це дуже непросто…

Ми дивилися один одному в очі, стоячи в бойовій позиції, як два супротивники. Врешті він сказав:

— Хтозна, чи я зумію простити вам, Маркусе…

— Простити мені? Та я відбудую Гусячу бухту! Я все зможу оплатити! На гроші за книжку ми відновимо дім! Ви не можете отак просто взяти і знищити нашу дружбу.

Він заплакав.

— Маркусе, ви не розумієте. Причина не у вас. Ви ні в чому не винні, та все-таки я не можу вам простити.