Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель - Страница 64

— Гаррі, ви тут? А я вже хвилин із десять шукаю вас у всіх усюдах…

Він здригнувся.

— Ох, Ноло, я зачитався й не чув…

Підвівся, склав аркуші у стосик і поклав до шухляди в шафці.

Вона всміхнулася.

— Що це ви таке захопливе читали, що й не чули, як я волала на всю хату?

— Нічого особливого.

— Продовження роману? Покажіть мені!

— Та пусте, покажу якось.

Вона лукаво зиркнула на нього.

— Гаррі, у вас справді все гаразд?

Він зареготав.

— Та все добре, Ноло.

Вони спустилися до берега. Їй кортіло поглянути на чайок. Розкинувши руки, мов крила, почала бігати широкими колами.

— Мені літати хочеться. Гаррі! Десять днів! За десять днів ми полетимо! Назавжди зникнемо з цього клятого містечка!

Гадали, що самі на березі, не підозрюючи, що з лісу понад скелями за ними наглядає Лютер Калеб. Зачекав, коли вони підуть додому, і лише тоді вийшов зі свого сховку і бігцем помчав до покинутого на паралельній просіці «мустанга». Приїхавши в Аврору, він припаркувався перед «Кларксом» і побіг усередину: йому конче потрібно було побалакати з Дженні. Треба, щоб хтось про це знав. У нього було погане передчуття. Але Дженні його й бачити не хотіла.

— Лютер? Тобі не варто приходити сюди, — сказала вона, коли він підійшов до шинквасу.

— Шенні… Випач мені за той ранок. Я не повинен був хапати тепе за руку.

— У мене он який синець…

— Випач, прошу тепе.

— Тобі треба йти.

— Ні, зашекай…

— Я заявила на тебе в поліцію, Лютере.

Здоровань спохмурнів.

— Ти жаявила на мене в полішію?

— Авжеж. Ти так перелякав мене тоді…

— Але я хошу шкажати тобі дещо вашливе.

— Нема нічого важливого, Лютере. Йди собі.

— Це з приводу Харрі Кфеперта…

— Гаррі?

— Так. Скаши, шо ти про нього думаєш?

— Чому ти запитуєш?

— Ти йому віриш?

— Вірю? Авжеж. А чому ти питаєш?

— Мені трепа тобі дешо сказати.

— Сказати? І що ж?

Лютер збирався відповісти, але тут на майданчику перед «Кларксом» загальмувало поліційне авто.

— Це Тревіс! — вигукнула Дженні. — Тікай, Лютере, тікай! Не хочу, щоб ти мав проблеми.

Лютер кинувся навтьоки. Дженні бачила, як він плигнув в авто і поїхав. За хвилю до шинку забіг Тревіс Довн.

— Тут був Лютер Калеб? — запитав він.

— Так, — мовила Дженні. — Та він нічого від мене не хотів. Він хороший хлопчина, шкода, що я написала скаргу.

— Я ж просив тебе сповістити! Ніхто не має права підняти на тебе руку! Ніхто!

Тревіс кинувся до свого авто. Дженні вибігла надвір і перепинила його на хіднику.

— Благаю, Тревісе, дай йому спокій! Прошу тебе. Він усе вже зрозумів.

Тревіс глянув на неї й раптом усе збагнув. Так ось чому вона так почужіла останнім часом!

— Ні, Дженні… Тільки не кажи мені, що…

— Що саме?

— Ти закохалася в цього дурнуватого?

— Що? Що ти мелеш?

— Ох же ж і йолоп я був!

— Тревісе, що ти таке кажеш…

Та він уже не слухав її. Заскочив в авто і помчав, як навіжений, увімкнувши блимавку і сирену.

На шосе номер один, перед Сайд-Крік-лейном, Лютер побачив у люстерко заднього виду, що за ним женеться поліція. Спинився на узбіччі. Йому стало страшно. Тревіс, мов чорт, вискочив із авто. У його голові перемежалися тисячі думок. Як могла захопитися Дженні цією потворою? Як могла проміняти його на Лютера? Він робив для неї все, він лишився в Аврорі, щоб бути поруч, а вона — з ним, із цим прителепкуватим! Він звелів Лютерові вийти з авто і зміряв його поглядом від голови до ніг.

— Ти, обревку недороблений, чого лізеш до Дженні?

— Ні, Тревіше. Пришягаюшя, це не те, про шо ти подумав.

— Я бачив у неї синці!

— Я не рожрахував шили. Мені шправді душе шкода. Я не хошу проблем.

— Проблем не хочеш? Та від тебе самі проблеми! Ти її трахаєш, так?

— Шо?

— Ви з Дженні трахаєтеся?

— Та ні, шо ти!

— Я… я роблю все, щоб вона була щаслива, а пораєш її ти? Чорт, що це за життя таке!

— Тревіше… Це жовшім не те, шо ти думаєш!

— Стули писок! — заволав Тревіс і, згрібши Лютера за барки, пхнув додолу.

Він не дуже тямив, що робить. Подумав про Дженні, яка не хотіла його, і відчув себе упослідженим і жалюгідним. Та в ньому скипав гнів: годі, доки ж це всі об нього ноги витиратимуть, пора показати, що він таки чоловік! І він зняв із пояса кийка, замахнувся і взявся щосили гамселити Лютера.

15. Перед бурею

— То як, сподобалося вам?

— Непогано. Та, як на мене, ви завеликого значення надаєте словам.

— Словам? Але ж, коли пишеш, слова мають значення, хіба ні?

— І так, і ні. Сенс слова все-таки важливіший за саме слово.

— Що ви маєте на увазі?

— Бачите, слово — це просто слово, і всі слова належать усім. Досить розгорнути словник і обрати котресь зі слів. І тоді розпочинається найцікавіше: чи здатні ви надати цьому слову особливого змісту?

— Як це?

— Оберіть слово і повторюйте його в своїй книжці з будь-якого приводу. Візьмімо навмання будь-яке слово, наприклад, «чайка». Люди про вас казатимуть: «Знаєш, Ґольдман — це той чоловік, що пише про чайок». А далі настане така мить, коли ті ж таки люди, вгледівши чайок, раптом подумають про вас. Вони подивляться на цих галасливих птахів і скажуть: «Цікаво, що Ґольдман у них знайшов?». І незабаром чайки асоціюватимуться у них із Ґольдманом. Щоразу, побачивши чайок, люди думатимуть про вашу книжку і взагалі про вашу творчість. І сприйматимуть цих пташок уже інакше. І тільки тоді ви збагнете, що пишете щось вартісне. Слова належать всім доти, доки ви не доведете, що здатні присвоїти їх. Це і визначає письменника. Ось побачите, Маркусе, дехто буде вас запевняти, начебто книжка — це стосунки зі словами. Неправда: насправді це стосунки з людьми.

Понеділок, 7 липня 2008 року, Бостон, штат Массачусетс

Через чотири дні після арешту Пратта я зустрівся з Роєм Барнаскі в Бостоні, в окремому кабінеті готелю «Плаза», для підписання видавничої угоди на суму один мільйон доларів за книжку про справу Гаррі Квеберта. Присутній був і Дуґлас, вочевидь радий із того, що ситуація так добре виправилася.

— Повертаємося до початку, — сказав Барнаскі. — Великий Ґольдман урешті взявся до праці. Тривалі й бурхливі оплески!

Замість відповіді я просто дістав із портфеля стос аркушів і простягнув йому. Він широко всміхнувся.

— Ага, це ваші перші п’ятдесят сторінок…

— Так.

— Мені потрібен час, щоб переглянути, ви дозволите?

— Авжеж.

Щоб не заважати йому читати, ми з Дуґласом вийшли з кімнати, спустилися в готельний бар і замовили темного діжкового пива.

— То як воно, Марку? — запитав Дуґлас.

— Помалу. Останні чотири дні були просто шалені…

Він підхопив, кивнувши:

— Авжеж, божевільна історія! Ти навіть не уявляєш, який успіх матиме твоя книжка. Зате Барнаскі знає, тим-то і пропонує такі грошенята. Мільйон доларів — дрібниця порівняно з тим, як він сам нагріє на цьому руки. Знав би ти, що коїться в Нью-Йорку навколо цієї справи. Кіностудії вже говорять про фільм, а кожне видавництво мріє видати книжку про Квеберта. Проте всі знають, що справжню книжку можеш написати лише ти. Ти єдиний, хто знає Гаррі, єдиний, хто знає Аврору зсередини. Барнаскі хоче всіх випередити і заграбастати цю історію собі. Каже, що як ми зуміємо перші видати книжку, то Нола Келлерґан стане фірмовим знаком видавництва «Шмід і Гансон».

— А що про все це думаєш ти? — запитав я.

— Що це рідкісний письменницький успіх. І добряча нагода дати відкоша тим, хто поливає брудом Гаррі. Ти ж від самого початку збирався його захищати?

Я кивнув. І поглянув угору, туди, де Барнаскі знайомився з фрагментом мого роману, що завдяки подіям останніх днів суттєво збагатився.