Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель - Страница 36

Акт судмедекспертизи засвідчив глибокий перелом на рівні черепа. Нолу сильно вдарили по голові: потилична кістка була розтрощена. Судовий медик вважав, що вбивця використав дуже тяжкий кий абощо, наприклад битку чи кийок.

Потім ми ознайомилися з показаннями садівників, Гаррі, а надто — з тими, де стояв підпис Тамари Квінн: згідно з її заявою, записаною сержантом Ґегаловудом, вона ще тоді знала, що Гаррі захопився Нолою, і в неї був доказ, але потім він кудись подівся, тож їй ніхто не вірив.

— Її свідчення заслуговує на довіру? — запитав я.

— Для журі — так, — відказав Рот. — Протиставить нема чого: Гаррі сам визнав на допиті, що мав із Нолою зв’язок.

— Гаразд, то в цій справі є щось таке, що не свідчить проти нього?

З цього приводу в Рота була одна думка: він понишпорив у паперах і простягнув мені грубий стос аркушів, перев’язаних скотчем.

— Це копія того рукопису, — пояснив він.

Перша сторінка була без заголовка; вочевидь назва з’явилася в Гаррі згодом. Та посеред сторінки було розбірливо написано від руки, синім чорнилом, три слова:

Прощавай, люба Ноло.

Рот заходився довго пояснювати. Він вважав, що, використовуючи рукопис як головний доказ проти Гаррі, прокуратура робить грубу помилку: призначили графологічну експертизу, і як стануть відомі її результати — він був певен, що вони засвідчать невинність Гаррі, — вся справа розсиплеться мов картковий будиночок.

— Отакий центральний пункт мого захисту, — переможно заявив він. — Як бодай трохи пощастить, навіть не доведеться доводити справу до суду.

— А що буде, як з’ясують, що то почерк Гаррі?

Рот приголомшено глянув на мене.

— З якого це дива?

— Мушу сповістити вам ось що: Гаррі мені розповідав, що якось їздив із Нолою на день до Рокленда, і вона просила його називати її «люба Ноло».

Рот пополотнів. «Ви ж розумієте, якщо ті слова написав він…» — і, навіть не скінчивши фрази, зібрав свої речі й потягнув мене до в’язниці. Він аж нетямився.

У кімнаті для побачень мало не з порогу Рот заревів, розмахуючи рукописом перед носом у Гаррі:

— Вона просила вас називати її «люба Нола»?

— Так, — Гаррі похнюпився.

— А ви бачите, що тут написано? На першій сторінці вашого клятого рукопису? Ви коли збиралися сказати мені про це, матері вашій?

— Запевняю вас, це не мій почерк. Я її не вбивав! Не вбивав я Нолу! Це ви знаєте чи ні, боже мій? Ви ж знаєте, що не я її вбивця!

Рот заспокоївся трохи і сів.

— Ми знаємо, Гаррі. Але всі ці збіги насторожують. Утеча, цей напис… А я маю прикривати вашу сраку перед журі з добропорядних громадян, які прагнуть ухвалити вам смертний вирок ще до початку процесу.

Гаррі мав кепський вигляд. Він підвівся і почав ходити туди-сюди тісним приміщенням із бетонними мурами.

— Уся країна визвірилася на мене. Незабаром весь світ вимагатиме мою шкуру. Якщо вже не вимагає… Люди кажуть про мене слова, що їхнього сенсу самі не тямлять: пе-дофіл, збоченець, дурень. Вони обливають брудом моє ім’я і палять мої книжки. Та востаннє повторюю: ви мусите знати, що я не маніяк. Нола — єдина жінка, яку я кохав у житті, й, на моє лихо, їй було тільки п’ятнадцять років. Кохання не підкорюється тверезому глузду, хай йому грець!

— Але ж ідеться про п’ятнадцятирічне дівча! — вигукнув Рот.

Гаррі з досадою обернувся до мене.

— Маркусе, ви теж так вважаєте?

— Гаррі, мене бентежить, що ви ніколи мені про це не розповідали… Ми друзі вже десять років, і за цей час ви жодного разу не згадували про Нолу. Я гадав, ми з вами близькі люди.

— Але ж, господи, боже мій, що я мусив сказати вам? «Ох, дорогий Маркусе, я ніколи вам не розповідав, але в сімдесят п’ятому році після приїзду до Аврори я закохався в дівчину, якій було заледве п’ятнадцять років, у дівча, яке перевернуло моє життя, а за три місяці, одного літнього вечора, вона зникла, і я після того так і не отямився»?

Він загилив пластиковий стілець, і той одлетів до стіни.

— Гаррі, — озвався Рот, — якщо ті слова написали не ви, — а я вам вірю, — то хто це міг бути? У вас нема припущень?

— Ні.

— Хто знав про вас із Нолою? Тамара Квінн каже, що завжди це підозрювала.

— Не знаю я! Може, Нола розповіла про нас якійсь подрузі…

— То ви не виключаєте можливості, що хтось таки про це знав? — наполягав Рот.

Запала мовчанка. У Гаррі був такий сумний і пригнічений вигляд, що в мене аж серце розривалося.

— Ну, — Рот щосили намагався змусити його говорити, — я відчуваю, що ви щось замовчуєте. Як мені вас захищати, якщо ви приховуєте якусь інформацію?

— Були… були анонімні листи.

— Які анонімні листи?

— Відразу після Нолиного зникнення я почав отримувати анонімні листи. Щоразу, повертаючись додому, знаходив їх у дверях. І я страшенно злякався. Це означало, що хтось шпигує за мною, підстерігає, коли мене нема вдома. Був час, коли після чергового листа мені робилося так страшно, що я телефонував до поліції. Казав, що хтось вештається довкола мого будинку, тоді приїздив патруль, і це мене заспокоювало. Звісно, я не міг назвати причину моєї тривоги.

— Але хто міг надсилати вам ці листи? — запитав Рот. — Хто знав про вас із Нолою?

— Гадки не маю. Але це тривало півроку. Потім припинилося.

— Ви їх зберегли?

— Авжеж. Вони вдома. Поміж сторінками великої енциклопедії, в моєму кабінеті. Гадаю, поліція їх не знайшла, бо ніхто мене про них не питав.

Повернувшись до Гусячої бухти, я відразу зняв із полиці енциклопедію, про яку він казав, і знайшов поміж сторінками конверт із цупкого паперу з десятком аркушів. Пожовклі листки. На кожному були надруковані на машинці одні й ті ж слова.

«Я знаю, що ти зробив із цією п'ятнадцятирічною дівчинкою.

І незабаром усе місто про це дізнається».

Хтось знав про Гаррі з Нолою. І цей хтось тридцять три роки мовчав.

*

Наступними днями я намагався розпитати всіх, хто так чи так міг знати Нолу. Ерні Пінкас знову надав неоціненну допомогу моїм пошукам, знайшовши в бібліотечних архівах альбом випускників середньої школи Аврори за 1975 рік. За допомогою інтернету він склав список теперішніх адрес більшості Нолиних однокласників, які досі мешкали в цьому районі. На жаль, мої зусилля дали дуже вбогі плоди: всім тим людям було вже під п’ятдесят, та я не міг нічого від них домогтися, крім дитячих спогадів, що для розслідування не становили особливого інтересу. Аж ось я втямив, що знаю одне прізвище: Ненсі Геттевей. Та, що, за словами Гаррі, забезпечувала Нолі алібі під час їхньої мандрівки до Рокленда.

За словами Пінкаса, Ненсі мала крамничку для рукоділля в промисловому комплексі на виїзді з міста в бік Массачусетса. Вперше я подався туди в четвер, 26 червня 2008 року. Красива крамниця з яскравою вітриною, затиснута поміж шинком і магазином залізних товарів. Усередині я побачив п’ятдесятирічну жінку; в її коротко стриженому волоссі проглядала сивина. Вона сиділа за столом, в окулярах для читання, і приязно зі мною поздоровкалася.

— Перепрошую, ви Ненсі Геттевей? — запитав я.

— Та я, — відказала вона, підводячись із-за столу. — Ми знайомі? Я вас, здається, десь бачила.

— Я Маркус Ґольдман…

— Письменник, — урвала вона мене. — Тепер згадала. Кажуть, ви розпитуєте про Нолу.

Вона була насторожена. Втім, намагаючись поводитися невимушено, докинула:

— Гадаю, рукоділля вас не цікавить.

— Ваша правда. Мене цікавить смерть Ноли Келлерґан.

— А я тут при чім?

— Якщо не помиляюся, ви були її близька подруга. У п’ятнадцять років.

— Хто це вам сказав?

— Гаррі Квеберт.

Вона підвелася і рішуче попрямувала до дверей. Я вже подумав, ця жінка зараз витурить мене, та вона повісила на вітрині табличку «Зачинено» і накинула защіпку. Потім обернулася до мене і запитала: