Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель - Страница 31

— Неправда! — вигукнув я. — Авжеж, від успіху в мене голова пішла обертом, та я думав про нього. Щодня думав. Просто в мене не було жодної вільної секунди.

— Не було навіть секунди, щоб подзвонити йому?

— Але ж я йому зателефонував!

— Авжеж, зателефонував — як по вуха влип у халепу. Бо ж пан Великий Писака, продавши чорт-зна скільки мільйонів книжок, повісив вуха і не знав, що тепер йому писати. Це ми теж усе знали з перших рук, то я в курсі. Гаррі сидів за шинквасом в «Кларксі» сам не свій: ти йому подзвонив, бо зневірився, бо не маєш ідей, і видавець забере в тебе твої любі грошенята. І тоді ти раптом знову приїздиш до Аврори мов побитий пес, а Гаррі зі шкури вилузується, щоб підняти твій моральний дух. Нещасний письменник-невдаха, що б йому оце написати? І тут два тижні тому стається диво: вибухає скандал, — і хто сюди їде? Любий друг Маркус. Якого дідьки ти припхався в Аврору, Маркусе? Натхнення шукати для нової книжки?

— Чому ти так думаєш?

— Здогадалася.

Я трохи помовчав, приходячи до тями. Потім сказав:

— Видавець запропонував мені написати книжку. Та я цього не робитиму.

— Та якраз навпаки, Марку: ти не можеш її не написати! Тому що книжка, можливо, єдиний спосіб довести Америці, що Гаррі не чудовисько. Він не винен, я достеменно це знаю. Душею відчуваю. Ти не можеш покинути його, в нього нікого нема, крім тебе. Ти знаменитий, люди тебе послухають. Ти повинен написати книжку — про роки вашої дружби. Розповісти про те, який він надзвичайний чоловік.

— Ти ж любиш його? — прошепотів я.

Вона опустила очі.

— Здається, я вже й не знаю, що таке любити.

— А як на мене, навпаки, знаєш. Досить послухати, як ти про нього говориш, хоч і намагаєшся щосили його ненавидіти.

Вона сумно всміхнулася і сказала зі слізьми в голосі:

— Ось уже понад тридцять років я думаю про нього. Що він завжди сам, а я так хотіла зробити його щасливим. А я… поглянь на мене, Маркусе… Я мріяла стати кінозіркою, а стала зіркою фритюру. Не таке життя я хотіла.

Я відчув, що вона готова до відвертої розмови, й попросив:

— Дженні, розкажи мені про Нолу…

Вона знову сумно всміхнулася.

— Вона була дуже хороша дівчина. Моя матінка її любила, казала про неї багато доброго, і мене це лютило. Тому що до Ноли красунею-принцесою в місті була я. І дивилися всі тільки на мене. Коли вона тут з’явилася, їй було дев’ять років. І тоді, звісно, всім було начхати на неї. А потім, одного чудового літа, як ото частенько буває з дівчатками, всі враз помітили, що маленька Нола зробилася прегарною юною жіночкою з чудовими ноженятами, пишними персами і янгольським личком. І що та нова Нола в купальнику дуже зваблива.

— Ти ревнувала до неї?

Вона замислилася на мить.

— Ох, нехай уже, зараз можу сказати тобі, все одно це не має значення: авжеж, трохи таки ревнувала. Чоловіки задивлялися на неї, жінка завжди це помітить…

— Але ж їй було всього п’ятнадцять…

— Вона не скидалася на дівчатко, повір мені. То була жінка. До того ж гарна жінка.

— Ти здогадувалася про неї й Гаррі?

— Та я гадки про це не мала! Тут ніхто таке й уявити собі не міг. Ні з Гаррі, ні з ким. Авжеж, вона була дуже красива. Але їй було п’ятнадцять, і всі це знали. До того ж — донька отця Келлерґана.

— То ви не були суперницями за Гаррі?

— О боже, ні!

— А в тебе був із Гаррі роман?

— Та так, трохи. Кілька разів зустрічалися. Він тут користувався великим успіхом у жінок. Я про те, як ото буває, коли нью-йоркська знаменитість селиться в такій глушині…

— Дженні, маю до тебе, можливо, трохи дивне запитання… Чи ти знала, що, приїхавши сюди, Гаррі був ніхто? Звичайнісінький шкільний учитель, який витратив усі свої заощадження, щоб винайняти дім у Гусячій бухті.

— Що? Але ж він уже був письменником…

— Він видав роман, але власним коштом, і та книжка не мала успіху. Гадаю, щодо його знаменитості вийшло непорозуміння, і він на цьому зіграв, щоб бути в Аврорі тим, ким йому кортіло бути в Нью-Йорку. А оскільки він потім написав «Початки зла» й уславився, то ілюзія вдалася.

Вона сумно засміялася.

— Ти ба! Я й не знала. Клятий Гаррі… Пам’ятаю перше наше з ним справжнє побачення. Я тоді так хвилювалася. Навіть дату пам’ятаю, бо саме було свято. 4 липня 1975 року.

Я подумки прикинув: четверте липня, тобто за кілька днів після мандрівки до Рокленда. Саме тоді, коли Гаррі вирішив забути про Нолу. Я попросив її розповідати далі.

— Розкажи мені про Четверте липня.

Вона заплющила очі, наче знову опинилася в минулому.

— То був чудовий день. Гаррі тоді прийшов до «Кларксу» і запропонував податися разом у Конкорд, помилуватися феєрверком. Сказав, що приїде по мене додому о шостій вечора. В принципі, моя зміна закінчувалася о пів на сьому, та я сказала, що мені дуже зручно. А матінка відпустила мене раніше, щоб я змогла причепуритися.

П'ятниця, 4 липня 1975 року

У домі родини Квіннів на Норфолк-авеню панувала страшенна метушня. За чверть шоста, а Дженні досі не вбралася. Наче фурія, гасала вона туди-сюди східцями в спідній білизні і з різними сукнями в руках.

— Мамо, а оце, як тобі? — спитала вона, знову з’являючись у вітальні, де сиділа матінка.

— Ні, це не годиться, — відтяла Тамара. — У тебе в ньому затовста дупця. Ти ж не хочеш, щоб Гаррі Квеберт подумав, що ти ненажера? Поміряй інше.

Дженні знову помчала нагору, до своєї кімнати, скімлячи, що вона потвора, що їй нема чого вбрати і що вона так і залишиться сама до скону.

Тамара дуже хвилювалася: її дочка мала бути дівкою хоч куди. Гаррі Квеберт — це вам не аврорівські молодики, вона не має права на помилку. Щойно донька сповістила про побачення, вона звеліла їй забиратися з «Кларксу»; було вже пополудні, й у ресторані яблуку ніде впасти, але її Дженні й миті зайвої не мала затриматися серед запахів смаженого сала, щоб вони не всотатися в її шкіру та волосся. Заради Гаррі вона мала бути досконалою. Тамара відправила дочку до перукарні й на манікюр, а сама поприбирала в хаті згори й донизу і приготувала вишуканий (в її розумінні) аперитив: а що як той Гаррі Квеберт захоче заразом і перекусити. Її Дженні не помилилася: Гаррі залицявся до неї. Страшенно схвильована, вона невідступно думала про весілля: нарешті прилаштує дочку. Грюкнули вхідні двері: її чоловік, Роберт Квінн, інженер на рукавичній фабриці в Конкорді, повернувся додому. Від розчарування в неї й очі полізли рогом.

Роберт відразу ж помітив, що на першому поверсі лад і чистота. Біля входу гарний букет півників, скрізь серветки, що він їх раніше й не бачив.

— Що тут коїться, кицюню? — поспитався він, заходячи до вітальні, де на столику красувалися солодкі та солоні птіфури, пляшка шампанського та фужери.

— Ох, Боббі, мій Бобусику, — відказала Тамара, щосили стримуючи роздратування, — ти дуже невчасно, мені не треба, щоб ти тут плутався попід ногами. Я ж залишила тобі повідомлення на фабриці.

— Мені не передали. А що таке?

— Щоб ти ні в якому разі не повертався раніше сьомої.

— A-а. Чому це?

— Бо, уяви собі, Гаррі Квеберт запросив Дженні поїхати з ним увечері до Конкорда помилуватися феєрверком.

— Хто такий Гаррі Квеберт?

— Ох, Бобусику! Треба ж хоч трохи цікавитися світським життям. Це великий письменник, він приїхав наприкінці травня.

— A-а. А чому не можна мені додому?

— «A-а»? Ви послухайте лишень, він каже «а-а». Великий письменник залицяється до нашої доньки, а ти кажеш «а-а». Так ось: я не хотіла, щоб ти повертався, бо ти не тямиш, що таке вишукана бесіда. Гаррі Квеберт, уяви собі, не простак: він оселився в Гусячій бухті.

— В Гусячій бухті? Ого!

— Для тебе це, може, й грубі гроші, та для такого, як він, найняти такий дім усе одно, що у воду плюнути. Він зірка Нью-Йорка!

— У воду плюнути? Не знав такого виразу.

— Ох, Бобусику, ти нічогісінько не знаєш.