Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель - Страница 118

Гаррі сповз по стіні, притиснувши руки до серця.

— Розповідайте, Маркусе! Розповідайте ви. Я хочу, щоб це були ваші слова! Ви завжди знаходите потрібні слова! Розкажіть, що сталося тоді, 30 серпня 1975 року.

30 серпня 1975 року

Того дня, наприкінці серпня, в Аврорі вбили п’ятнадцятирічну дівчинку. Її звали Нола Келлерґан. Усі, з ким вам випаде говорити про неї, не змовляючись, змалюють її як життєрадісну мрійницю.

Причини загибелі цієї дівчинки навряд чи варто зводити до подій 30 серпня 1975-го. Насправді все розпочинається значно раніше, може, за багато років до того. Чи в 60-ті, коли батьки не помітили, що в їхню дитину вселилася недуга, чи, може, тієї ночі 1964-го, коли ватага п'яних покидьків покалічила красивого хлопчину, а потім одного з них замучило сумління, і він, щоб зняти з душі тягар, потайки зблизився зі своєю жертвою. Або тієї ночі 1969 року, коли батько вирішив не зраджувати таємниці своєї доньки. А може, все розпочинається червневого дня 1975-го, коли Гаррі зустрів Нолу і вони покохали одне одного.

Це історія про батьків, які не хотіли знати правди про свою дитину.

Це історія про багатого спадкоємця, молодого мерзотника, який зруйнував мрії одного обдарованого юнака, і відтоді все життя страждав від докорів сумління.

Це історія про чоловіка, який мріяв стати великим письменником і якого потроху підточувало його самолюбство.

На світанку 30 серпня 1975 року перед будинком 245 на Террас-авеню зупинилось авто. Лютер Калеб приїхав попрощатися з Нолою. Він був геть розгублений. Уже й сам не тямив, чи кохали вони одне одного, чи це лише йому примарилося, не знав, чи справді вони писали одне одному ті листи. Та він знав, що Гаррі з Нолою сьогодні мають утікати з міста. Він теж хотів поїхати з Нью-Гемпширу, втекти кудись якнайдалі від Стерна. Думки його плуталися: чоловік, який повернув його до життя, був тією ж людиною, яка це життя йому й понівечила. То був жахливий сон. Та тепер йому важило одне: завершити історію кохання. Він мав передати Нолі останній лист. Написав його майже три тижні тому, того дня, коли Гаррі з Нолою говорили про від’їзд. Він швидко закінчив книжку і навіть віддав оригінал рукопису Гаррі Квеберту: йому хотілося знати, чи варто її публікувати. Та тепер усе це не мало сенсу. Він навіть вирішив не забирати назад теку. У нього була машинописна копія, він оправив її в красиву палітурку, для Ноли. Того дня, в суботу, тридцятого серпня, поклав до поштової скриньки Келлерґанів свій останній лист і рукопис, щоб Нола не забувала його. Як назвати цей текст? Він не знав. Книжки ніколи не буде, то нащо їй назва? Він лише написав на чільній сторінці, бажаючи щасливої дороги: «Прощавай, люба Ноло».

Припаркувавшись на вулиці, він чекав, коли зійде сонце. Чекав, коли воно випливе над обрієм. Він просто хотів упевнитися, що книжку знайде вона, а не хтось інший. Відколи вони почали листуватися, пошту завжди брала Нола. Він чекав, намагаючись нікому не траплятися на очі: ніхто не повинен його бачити, надто ж ця тварюка Тревіс Довн, бо він не стримається і таки дасть йому прочухана. Годі вже з нього побоїв, на все життя вистачить.

Об одинадцятій вона вийшла з дому. Як завжди, роззирнулася навсібіч. Вона так і сяяла від щастя. На ній була прекрасна червона сукня. Побігла до поштової скриньки, всміхнулася, побачивши лист і теку. Швиденько пробігла очима і раптом заточилася. Обливаючись слізьми, кинулася до хати. Вони не поїдуть разом. Гаррі не чекатиме її в мотелі. Його останній лист був прощальний.

Вона ввійшла до кімнати і впала на ліжко. Чому? Чому він відмовляється від неї? Навіщо запевняв, що вони завжди кохатимуть одне одного? Вона погортала рукопис: що це за книжка, він ніколи не казав про неї? Сльози падали на папір, залишаючи на ньому плями. То були їхні листи, в книжці були всі їхні листи, і останній теж, ним книжка й закінчувалася: від самого початку він брехав їй. Він не збирався з нею тікати. Вона так плакала, що в неї почала боліти голова. Їй було так погано, що хотілося вмерти.

Двері нечутно відчинилися. Батько почув, що вона плаче.

— Що сталося, дитино моя?

— Нічого, тату.

— Не кажи так, я ж бачу, щось сталося…

— Тату, мені так сумно! Так сумно!

Вона кинулася батькові на шию.

— Не підходь до неї! — раптом крикнула Луїза Келлерґан. — Вона не заслужила любові! Не підходь до неї, Девіде, чуєш?

— Облиш, Ноло… не починай знову!

— Замовкни, Девіде! Ти нікчема! Ти не здатен на вчинки! Тепер я сама маю розібратися з нею!

— Ноло, Христом Богом тебе прошу, заспокойся! Заспокойся! Я більше не дам тобі себе кривдити!

— Облиш нас, Девіде! — викрикнула Луїза і різко відіпхнула чоловіка.

Він безсило відступив у коридор.

— Ану йди сюди, Ноло! — заволала мати. — Сюди йди! Ось я тобі зараз дам!

Двері зачинилися. Панотець Келлерґан завмер. Йому залишалося тільки слухати, що там коїться в кімнаті.

— Мамо, пожалій мене! Годі! Перестань!

— О ні, я тобі зараз покажу! Ось що роблять із дівчатами, які вбили свою матінку!

Панотець побіг до гаража і ввімкнув програвач на повну гучність.

Весь день у хаті й на подвір’ї гриміла музика. Перехожі недобре зиркали на вікна. Декотрі з розумінням кивали: всі знали, що коїться у Келлерґанів, коли там звучить музика.

Лютер і з місця не рушив. Сидів за кермом «шевроле», непримітного поміж інших авто, що вишикувалися вздовж тротуару, і не зводив очей із будинку. Чому вона плаче? Їй не сподобався лист? А книжка? Вона теж їй не сподобалася? Чому стільки сліз? Адже він так старався. Він написав для неї книгу про кохання, від цього не треба плакати.

Він пробув там до шостої вечора. Не знав: чекати, коли вона знову вийде, чи то подзвонити у двері. Він хотів побачити її, сказати, що не треба плакати. Аж ось вона з’явилася в садку, вислизнувши через вікно. Озирнула вулицю, щоб упевнитися, чи не побачив хтось, і, скрадаючись, пішла хідником. Через плече в неї висіла шкіряна торбинка. Потім побігла. Лютер увімкнув двигун.

Біля неї зупинився чорний «шевроле».

— Лютер? — здивувалася Нола.

— Не плаш… Я прошто прийшов тобі шкажати, шо не трепа плакати.

— Ох, Лютере сталося таке лихо… Забери мене! Забери!

— Куди ти йдеш?

— Якнайдалі від усіх.

Не чекаючи, що він на це скаже, сіла на передньому сидінні.

— Вези мене, любий мій Лютере! Мені треба потрапити в мотель «Морський берег». Не може бути, що він не кохає мене! Ми кохаємо одне одного так, як ніхто не кохав!

Лютер послухався. Ні він, ні Нола не помітили патрульного авто на перехресті. Тревіс Довн уже вкотре проїздив повз дім Квіннів, чекаючи, коли Дженні залишиться сама, щоб подарувати їй букет диких троянд. Він спантеличено дивився, як Нола сідає в якусь незнайому автівку. За кермом був Лютер, він упізнав його. Тревіс пропустив «шевроле» вперед і трохи згодом рушив за ним услід: не можна було втрачати його з очей, але їхати занадто близько теж не слід. Йому дуже кортіло дізнатися, чому Лютер весь час вештається в Аврорі. Стежить за Дженні? Нащо він везе кудись Нолу? Надумав щось протизаконне? Він навіть узяв було рацію, щоб викликати підмогу і затримати Лютера, якщо той опиратиметься. Та відразу ж схаменувся: йому не хотілося зв’язуватися з колегами. Він усе владнає сам, по-своєму. Аврора — спокійне містечко, то нехай таким і залишається, він подбає про це. Провчить Лютера так, щоб той до нових віників пам’ятав, щоб і духу його тут більше не було. І він знову подумав: як могла Дженні закохатися в цю потвору?

— То це ти писав листи? — вигукнула Нола, вислухавши Калебові пояснення.

— Так…

Вона втерла сльози зворотним боком долоні.

— Та ти здурів, Лютере! Хіба ж можна красти в людей пошту! Ти погано вчинив!

Він засоромлено похнюпився.

— Вибаш… Я пошувався таким шамотнім…

Вона приязно поклала долоню на його могутнє плече.