Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель - Страница 115

Вона побігла до лісу і сіла до авто. Йому треба було позбутися каністри, та від переляку думки його геть переплуталися. Врешті він побіг на берег і сховав її в чагарях.

Із показань Дженні Е. Довн.

Сержант П. Ґегаловуд. Що було далі?

Дженні Довн. Я благала батька не втручатися в цю справу. Не хотіла, щоб він був до неї причетний.

Сержант П. Ґегаловуд. Але він уже й так був до неї причетний. І що ви робили далі?

Дженні Довн. Коли Пратт зізнався, що змусив Нолу зробити йому мінет, весь тягар ліг на нього. І якщо він спершу був певен, що все обійдеться, то тут майже здався. Він збирався все розповісти. Його треба було позбутися. І забрати в нього револьвер.

Сержант П. Ґегаловуд. То він зберіг зброю…

Дженні Довн. Так. То був його службовий револьвер. Він все життя був у нього…

Із показань Тревіса С. Довна

Тревіс Довн. Ніколи не прощу собі того, що я вчинив, сержанте. Вже тридцять три роки про це думаю. Мене це переслідує.

Сержант П. Ґегаловуд. Одного не розумію, як це ви, полісмен, зберегли ланцюжок, такий важливий доказ.

Тревіс Довн. Я не міг його позбутися. Той ланцюжок був моєю карою. Пам’яттю про минуле. Не було і дня, щоб я не замикався й не розглядав той ланцюжок. Та й не ризикував я нічим, бо хто б його в мене знайшов?

Сержант П. Ґегаловуд. А що ж Пратт?

Тревіс Довн. Він ось-ось мав заговорити. Після того, як ви дізналися про них із Нолою, він страшенно перелякався. Якось зателефонував, хотів мене побачити. Ми зустрілися на березі. Він сказав, що хоче у всьому зізнатися й укласти угоду зі слідством, а я повинен зробити те саме, бо правда все одно випливе нагору. Того ж таки вечора я приїхав до нього в мотель. Спробував умовити. Та він не поступався. Показав мені свій старий кольт тридцять восьмого калібру, він тримав його у шухляді тумбочки біля ліжка, і заявив, що завтра ж таки занесе його вам. Він збирався зізнатися, сержанте. Тоді я зачекав, коли він обернеться до мене спиною, і вбив його кийком. Забрав кольт і втік.

Сержант П. Ґегаловуд. Кийком? Як Нолу?

Тревіс Довн. Так.

Сержант П. Ґегаловуд. Те саме знаряддя вбивства?

Тревіс Довн. Так.

Сержант П. Ґегаловуд. То де він?

Тревіс Довн. Це службовий кийок. Ми ще тоді з Праттом вирішили: він сказав, що найкращий спосіб сховати знаряддя вбивства — це залишили його на видноті. Кольт і кийок були в нас при боці, коли ми шукали Нолу.

Сержант П. Ґегаловуд. То чому ви врешті позбулися кольта? І як той кольт і ланцюжок опинилися в Роберта Квінна?

Тревіс Довн. Дженні квапила мене. І я поступився. Після вбивства Пратта вона перестала спати. Дійшла до краю. Сказала, не можна тримати це вдома, — якщо поліція, розслідуючи вбивство Пратта, знайде їх, нам гаплик. І таки переконала мене. Я хотів закинути їх у море, де б їх ніхто не знайшов. Але Дженні так перелякалася, що випередила мене і, нічого мені не сказавши, попросила батька це зробити.

Сержант П. Ґегаловуд. Чому батька?

Тревіс Довн. Гадаю, вона не зовсім мені довіряла. За тридцять три роки я не позбувся того ланцюжка, то вона боялася, що й тепер не зможу. Вона завжди вірила батькові й у всьому покладалася на нього, вважала, що тільки він може їй допомогти. І він поза будь-якими підозрами… Старенький, простодушний Роберт Квінн.

9 листопада 2008 року

Дженні забігла до батьківської хати. Знала, що матері немає вдома. Батька вона знайшла у вітальні.

— Тату! — заволала вона. — Тату, потрібна твоя допомога!

— Що сталося, Дженні?

— Не питай. Мені треба, щоб ти викинув оце.

Вона простягнула йому пластиковий пакет.

— Що це?

— Не питай. Не відкривай. Це дуже важливо. Лише ти можеш мені допомогти. Мені треба, щоб ти закинув це кудись, де ніхто не буде шукати.

— У тебе проблеми?

— Так. Здається, так.

— Добре, доцю. Заспокойся. Я зроблю все, щоб тебе захистити.

— Головне, не відкривай пакет. Просто позбудься його назавжди.

Щойно донька пішла, Роберт відкрив пакет. Побачивши вміст, він, злякавшись, що його донька вбивця, вирішив тієї ж таки ночі викинути все це в озеро коло Монберрі.

Із показань Тревіса С. Довна

Тревіс Довн. Дізнавшись, що старого Квінна затримали, я збагнув, що нам кінець і треба діяти. Я вирішив усе зіпхнути на нього. Бодай на якийсь час. Я знав, що він стане прикривати дочку і кілька днів протримається. За той час ми з Дженні були б у якійсь країні, що не видає злочинців. Я почав шукати докази проти Роберта. Понишпорив у родинних альбомах Дженні, сподіваючись знайти світлину Роберта і Ноли, щоб написати на звороті щось викривальне. І тоді на очі потрапив знімок Роберта з чорним «монте-карло». Приголомшливий збіг! Я ручкою написав дату, серпень 1975 року, і приніс вам сюди.

Сержант П. Ґегаловуд. Пане Довне, пора вже розповісти, що ж насправді сталося 30 серпня 1975 року…

*

— Вимкніть його, Маркусе! — вигукнув Гаррі. — Вимкніть, благаю вас! Я не можу це більше слухати.

Я негайно зупинив плеєр. Гаррі плакав. Він підвівся і почав дивитися у вікно. Надворі йшов великий лапатий сніг. Осяяне світлом місто було чудове.

— Вибачте, Гаррі.

— Яке гарне місто Нью-Йорк, — пробурмотів він. — Я часто думаю, як би склалося моє життя, якби я лишився тут і не поїхав улітку 1975 року до Аврори.

— Ви так і не дізнались би, що таке кохання, — сказав я.

Він дивився в пітьму.

— Як ви збагнули, Маркусе?

— Що збагнув? Що «Початки зла» написали не ви? Незабаром після арешту Тревіса Довна. Вся преса почала гудіти про цю справу, і за кілька днів мені зателефонував Елайджа Стерн. Він дуже хотів побачитися.

П'ятниця, 14 листопада 2008 року.

Маєток Елайджі Стерна біля Конкорда, Нью-Гемпшир

— Дякую, що приїхали, пане Ґольдмане.

Елайджа Стерн прийняв мене в своєму кабінеті.

— Ваш дзвінок здивував мене, пане Стерне. Я гадав, ви мене не любите.

— Ви дуже талановитий хлопчина. Те, що пишуть в газетах про Тревіса Довна, правда?

— Так, пане Стерне.

— Ох і мерзотник…

Я кивнув і докинув:

— Щодо Калеба я помилився, та ще й як! Дуже шкодую.

— Та не помилилися ви. Як я зрозумів, поліції пощастило завершити розслідування лише завдяки вашій упертості. Цей полісмен тільки про вас і каже… Як його, Перрі Ґегаловуд, здається.

— Я попросив видавця вилучити з продажу «Справу Гаррі Квеберта».

— Радий це чути. Напишете виправлений варіант?

— Мабуть. Не знаю ще, в якому вигляді це буде, та справедливість я відновлю. Я боровся за добре ім’я Квеберта. І боротимусь за добре ім’я Калеба.

Він усміхнувся.

— Так отож, пане Ґольдмане. Тому я й хотів з вами зустрітися. Маю розповісти вам правду. І ви зрозумієте, чому я нітрохи не засуджую вас за те, що ви довго вважали злочинцем Лютера: я й сам тридцять три роки був певен, що це він убив Нолу Келлерґан.

— Справді?

— Я був переконаний. Цілком.

— Чому ви не сповістили про це поліції?

— Не хотів убивати Лютера вдруге.

— Не розумію, що ви хочете сказати, пане Стерне.

— Лютер божеволів від Ноли. Він весь час був у Аврорі й наглядав за нею…

— Я знаю це. Знаю, що ви застали його в Гусячій бухті. Ви казали це сержантові Ґегаловудові.

— Гадаю, ви недооцінюєте ступінь Лютерової одержимості. Тоді, в серпні сімдесят п’ятого, він день у день ховався в ліску біля Гусячої бухти і стежив за Гаррі з Нолою — на терасі, на березі, скрізь! Скрізь! Він геть сказився, він знав про них усе! Все! І весь час казав мені про це. Кожнісінького дня розповідав, що вони робили, що казали одне одному. Розповів мені всю їхню історію: що вони зустрілися на березі, що працювали над книжкою, що цілий тиждень мандрували вдвох. Він знав усе! І я потроху збагнув, що їхня історія стала його історією, його кохання втілювалося в життя через них. Кохання, що було йому недоступне через відразливу зовнішність, він пізнавав наче за довіреністю. Доходило до того, що я його не бачив цілими днями! Доводилося навіть самому сідати за кермо та їздити на ділові зустрічі.