Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель - Страница 103

Любий Маркусе!

Якщо ви читаєте ці рядки, то довкола вашої книжки зчинилася неабияка буча і вам потрібні відповіді.

Це може бути цікаво для вас. Ця книжка і є правда.

                                           Гаррі

Стос паперу був не дуже грубий, видрукуваний на друкарській машинці рукопис, що називався:

Гаррі Л. Квеберт

ЧАЙКИ АВРОРИ

Роман

— І що це означає? — запитав Ґегаловуд.

— Не знаю. Здається, це його неопублікований роман.

— Папір старий, — зауважив Ґегаловуд, розглядаючи аркуші.

Я швидко погортав текст.

— Нола часто говорила про чайок, — мовив я. — Гаррі згадував, що вона любила їх. Тут має бути якийсь зв’язок.

— А чому він пише, що це і є правда? Може, тут ідеться про те, що сталося сімдесят п’ятого року?

— Хтозна.

Ми вирішили прочитати той машинопис потім, а тимчасом подалися в Аврору. Мій приїзд там помітили. Перехожі кидалися на мене і всіляко висловлювали зневагу. Біля дверей «Кларксу» Дженні, обурена тим, як я змалював її матір, і не вірячи, що її батько писав анонімні листи, прилюдно обзивала мене послідущими словами.

Єдина людина, яка захотіла з нами поспілкуватися, була Ненсі Геттевей, і ми пішли до її крамниці.

— Не розумію, — казала мені Ненсі, — я ж нічого не говорила вам про Нолину матір.

— Але ж ви мені казали, що бачили синці. А ще розповідали, що вас намагалися переконати, що Нола занедужала, коли вона на тиждень утекла з дому.

— Там був лише батько. І він не пускав мене в хату, коли Нола того ж таки липня наче крізь землю провалилася. Про матір я жодного разу вам не казала.

— Ви мені розповідали, що її били залізною лінійкою по грудях. Пам’ятаєте?

— Що били, казала. Та не казала, що била її мати.

— Я записав ваші слова! Це було 26 червня. І ось запис, погляньте на дату.

Я ввімкнув плеєр.

— Дивно, що ви так відгукуєтеся про панотця Келлерґана, панно Геттевей. Я бачився з ним декілька днів тому, і він видався мені радше м'яким чоловіком.

— Він може справляти таке враження. Принаймні на людях. Казали, в Алабамі він просто дива чинив, то його покликали на допомогу, бо парафія Сен-Джеймс геть занепала. І справді, щойно він очолив її, як по неділях у храмі стало повнісінько людей. А щодо іншого… хтозна, що коїлося в домі Келлерґанів.

— Що ви хочете сказати?

— Нолу били.

— Що?

— Так, її страшенно лупцювали. Пам'ятаю один жахливий епізод, пане Ґольдмане. На початку літа. Я тоді вперше помітила синці в неї на тілі. Ми пішли купатися на Ґранд-біч. Нола була сумна, я думала, через хлопця. Був там один хлопчина, Коді, старшокласник, він залицявся до неї. А потім вона зізналася, що дома її сварять, кажуть, що вона капосне дівчисько. Я спитала чому, і вона відказала, що був один випадок в Алабамі, та більше нічого не захотіла розповідати. А потім, коли вона роздяглася на березі, я побачила в неї на грудях страшенні шрами і синці. Я відразу ж запитала, що це таке і, уявіть собі, вона сказала: «Це мама, вона мене в суботу покарала, відлупцювала залізною лінійкою». Я, звісно, не повірила своїм вухам, гадала, чогось не втямила. Та вона повторила: «Це правда. Це вона мені каже, що я капосне дівчисько». У Ноли був такий засмучений вигляд, що я не стала наполягати. Потім ми пішли до нас додому, і я намастила їй груди бальзамом. Сказала, що їй треба з кимось побалакати про свою матір, наприклад, із медсестрою в школі, пані Сендерс. Але Нола більше не хотіла говорити про це».

— Ось! — вигукнув я, поставивши плеєр на паузу. — Ось бачите, ви говорите про матір.

— Ні, — відказала Ненсі. — Я тільки здивувалася, що Нола згадала матір. Я просто хотіла пояснити, що в Келлерґанів коїлося щось чудне. Я й миті не сумнівалася, що ви знаєте: її мати давно вже померла.

— Та я ж нічого не знав! Тобто я знав, що мати померла, та вважав, що вона померла вже після зникнення дочки. Пам’ятаю, Девід Келлерґан, коли я прийшов до нього вперше, навіть показав мені фото дружини. Я ще здивувався, що він так люб’язно мене прийняв. Пам’ятаю, я запитав: «А де ваша дружина?». А він відповів: «Померла давно».

— Справді, тепер, переслухавши запис, я розумію, що могла ввести вас в оману. Це жахливе непорозуміння, пане Ґольдмане. Мені дуже шкода.

Я знову ввімкнув плеєр.

— …із медсестрою в школі, пані Сендерс. Але Нола більше не хотіла говорити про це.

— А що сталося в Алабамі?

— Хтозна. Я так і не дізналася. Нола мені не сказала.

— Це якось пов'язане з їхнім від'їздом?

— Не знаю. Мені дуже хотілося б вам допомогти, та я і справді не знаю.

— Це я винен, пані Геттевей, — сказав я. — Перестрибнув на Алабаму…

— То бити її міг лише батько? — запитав Ґегаловуд.

Ненсі на мить замислилася, аж наче розгубилася. Потім урешті відповіла:

— Так. Або ні. Я вже й не знаю. Синці в неї були. Коли я її питала, в чому річ, вона казала, що вдома її карають.

— За що карають?

— Вона більше нічого не розповідала. Але й не казала, що батько її лупцює. По суті, ніхто нічого не знає. Моя мати теж якось бачила сліди побоїв, на пляжі. І ще ця гучна музика, що він регулярно вмикав. Люди підозрювали, що панотець Келлерґан б’є доньку, та ніхто не насмілювався нічого сказати. Все-таки він був наш священик.

Вийшовши з крамниці після розмови з Ненсі Геттевей, ми з Ґегаловудом довго сиділи на лавці й мовчали. Я був у відчаї.

— Оце так непорозуміння! — врешті вигукнув я. — І все через це кляте непорозуміння! І як я міг дати такого хука?

Ґегаловуд спробував підбадьорити мене.

— Спокійно, письменнику, не судіть себе занадто суворо. Ми всі обгівнялися. Надто вже захопилися розслідуванням і не помітили очевидного. Всі ми мудрі по шкоді, з усіма таке буває.

Тієї миті у нього задзвенів мобільник. Він відповів. Телефонували з Головного управління поліції.

— Вони з’ясували, як звали того дідка з мотелю, — сказав він, слухаючи повідомлення диспетчера.

На його обличчі раптом відбився подив. Він опустив телефон і сказав:

— То був Девід Келлерґан.

Із будинку номер 245 на Террас-авеню так само лунала музика: отець Келлерґан був удома.

— Обов’язково треба з’ясувати, що він хотів од Гаррі, — сказав Ґегаловуд, вийшовши з авто. — Тільки богом вас заклинаю, письменнику, розмовлятиму я!

Під час перевірки біля мотелю «Морський берег» дорожня поліція виявила в автомобілі Девіда Келлерґана мисливську рушницю. Та це їх не занепокоїло: на зброю був дозвіл. Він сказав, що їде на стрільбище, і хотів зупинитися і випити кави в ресторані мотелю. Полісменам не було до чого причепитися, тож вони його відпустили.

— Трусоніть його добряче, сержанте, — сказав я, поки ми йшли брукованою доріжкою до хати. — Дуже хочеться взнати, що це за сварка через лист… Адже Келлерґан запевняв мене, що заледве знає Гаррі. Думаєте, брехав?

— Оце ми зараз і з’ясуємо, письменнику.

Певне, отець Келлерґан бачив, що ми приїхали, бо й не встигли подзвонити, як він одчинив двері. У руках тримав рушницю. Він був у нестямі, й, судячи з вигляду, йому страшенно кортіло мене застрелити. «Ви обілляли брудом пам’ять моєї дружини і доньки! — зарепетував він. — Гівно! Мерзотник! Гадина!» Ґегаловуд намагався його заспокоїти, просив прибрати рушницю і пояснив, що ми якраз і прийшли, щоб збагнути, що ж сталося з Нолою. На галас збіглися роззяви, поглянути, що тут коїться. Незабаром вони оточили весь дім; Келлерґан знай репетував, а Ґегаловуд знаками показував мені, що треба помалу відступати. Під завивання сирен підкотило два поліційні автомобілі. З одного вийшов Тревіс Довн, який, судячи з його вигляду, теж не палав бажанням бачити мене. Він сказав: «Мало ще обгидив наше місто, так? Іще хочеш?» — а потім запитав Ґегаловуда, чому поліція штату з’являється до Аврори без попередження. Я розумів, що часу в нас обмаль, і гукнув Девідові Келлерґану: