Книга Балтиморів - Діккер Жоель - Страница 8

Я був у Коконат Ґров уже третій день. Як водилося, приїхав несподівано, і, побачивши, як я вилажу з авто, дядечко обняв мене, зрадівши, що я приїхав розважити його в самоті. Я пригорнув до себе того понівеченого життям чоловіка. Погладив пучками пальців тканину його красивої сорочки і вдихнув пахощі парфумів, що були єдиною річчю, яку він зберіг із минулого. Той дух переносив мене на терасу їхнього розкішного дому в Балтиморі або на ґанок вілли в Гемптоні, за тої пори, коли він був славетним і успішним чоловіком. Уявляв поруч із ним пречудову тітоньку Аніту, моїх любих братів Вуді й Гіллеля. Вдихаючи той запах, знову поринав у глибини моєї пам’яті, опинявся в Оук-Парку і на мить знову відчував те щастя, яке вони мені подарували.

У Коконат Ґров я цілими днями писав. То було спокійне місце, і там можна було працювати. Я зробив висновок, що в Нью-Йорку нічого як слід не створив би. Завжди тягло мене кудись податися, відокремитися від світу. Працював я на терасі, як була гожа днина, а в жароту — в кабінеті, де давав прохолоду кондиціонер. То було робоче місце, яке навмисне обладнав для мене дядечко в кімнаті для гостей.

Зазвичай пополудні я робив перерву і йшов до супермаркету, щоб поздоровкатися з дядьком. Він любив, коли я приходив туди до нього. Попервах мені було нелегко робити це: я почувався ніяково. Заходячи до супермаркету, я щоразу відчував, як серце моє стискається. Ось переді мною відчинялися автоматичні двері, й відразу ж бачив я дядечка, він стояв коло каси і розкладав покупки клієнтів у пакети, сортуючи їх за вагою та якістю. На ньому був зелений фартух працівника супермаркету, а на грудях — бейдж з його ім’ям: «Сол». Я чув, як покупці казали йому: «Дякую, Соле. Нехай вам щастить». Він завжди був привітний, у доброму гуморі. Я чекав, поки він звільниться, а потім махав рукою й бачив, як обличчя його починає сяяти від радості. «Маркі!» — вигукував він щоразу, наче я вперше прийшов сюди.

І казав касирці: «Ось поглянь, Ліндсі, це мій небіж Маркус».

Касирка зиркала на мене, мов допитливе звірятко, і казала:

— Це ти той славетний письменник?

— Він, він! — вигукував дядечко замість мене, наче я був президентом Сполучених Штатів.

Вона кивала мені й казала, що неодмінно прочитає мою книжку.

Персонал супермаркету любив мого дядечка, тож коли я приходив, хтось заступав його біля каси, і він провадив мене коло полиць, щоб познайомити з колегами. «Всі хочуть привітатися з тобою, Маркі. Дехто придбав твою книжку і хоче, щоб ти поставив автограф. Тобі не важко буде це зробити?» Я завжди охоче погоджувався, а наостанку ми йшли до прилавка з кавою і соками, де стояв чорношкірий хлопчина, якого мій дядько дуже любив, височенний, здоровецький, мов гора, і м’який, мов жінка, звали його Сикоморус.

Він був майже того самого віку, що і я. Мріяв стати співаком і в очікуванні слави видушував соки з корисної городини. Як випадала нагода, він зачинявся в кімнаті для відпочинку і знімав сам себе на мобільний телефон, виспівуючи модні пісеньки і клацаючи пальцями, а потім поширював ті відео в суспільних мережах, щоб привернути увагу решти світу до свого таланту. Йому хотілося взяти участь у телевізійному конкурсі під назвою «Співай!», що йшов на одному з національних каналів, — у ньому брали участь співаки-початківці, які прагнули вийти в люди й уславитися.

На початку червня 2010 року дядечко Сол допомагав йому заповнити документи учасника, які той хлопчина мав подати разом із записаним відео. Там ішлося про права на образ і про відповідальність, а Сикоморус у тому нічогісінько не тямив. Його батьки дуже хотіли, щоб він уславився. Либонь, робити їм не було чого, то вони щодня приходили до сина на роботу, щоб побалакати про його майбутнє. Весь час стовбичили коло прилавка і, як не було клієнтів, батько сварив його, а мати намагалася їх уговкати.

Батько його був невдатним тенісистом. Мати колись хотіла стати акторкою. Батькові хотілося, щоб Сикоморус став гравцем у теніс. Матінці кортіло, щоб він зробився великим актором. Хлопчикові було шість років, коли він почав грати в теніс і знявся в рекламі йогурту. У вісім його вже нудило від того клятого тенісу і він сказав, що в житті більше ніколи не візьме до рук ракетку. Відтоді він почав ходити з матінкою на кастинги в пошуках ролі, з якої розпочнеться його кар’єра уславленого співака. Та ролі якось не траплялося, і тепер, не маючи ні диплома, ні освіти, він видушував соки.

— Що більше думаю про ці твої намагання потрапити в ту передачу, то дужче переконуюся, що це казна-що, — казав батько.

— Ти нічого не розумієш, татку. З цієї передачі розпочнеться моя кар’єра.

— Овва! Ти тільки на посміховисько себе виставиш! Що з того, як тебе покажуть по телевізору? Ти ж ніколи не любив співати. Ліпше ти грав би в теніс. У тебе є для цього всі здібності. Шкода, мати розбестила тебе.

— Ох, тату, — казав Сикоморус, який вочевидь хотів здобути батькове визнання, — таж усі балакають про цю передачу.

— Облиш, Джордже, — встрявала матінка, — це ж його мрія.

— Авжеж, тату! Пісня — це моє життя.

— Ти видушуєш городину центрифугою, ось яке воно, твоє життя. А міг би стати чемпіоном з тенісу. Ти все зіпсував.

Зазвичай закінчувалося тим, що Сикоморус починав плакати. Щоб оговтатися, діставав альбом, який весь час носив із собою, там він дбайливо зберігав усі статті про Александру Невіль і про все, що пов’язане було з нею і що він вважав цікавим.

Александра була взірцем для Сикоморуса, вона була його кумиром. У музиці він покладався тільки на неї. Її кар’єра, пісні, концертна манера виконання — вона була для нього ідеалом. Він їздив за нею під час гастролей, з яких повертався з юнацькими футболками, які потім регулярно вбирав. «Якщо знатиму все про неї, то, може, розбудую таку ж кар’єру, як і вона», — казав він. Відомості про неї він здобував із таблоїдів: жадібно читав їх і вирізав статті на дозвіллі.

Отож гортав він той альбом і потроху заспокоювався, уявляючи, як і він колись стане великим співаком. У його матінки аж серденько стискалося, і вона підбадьорювала його.

— Розглядай, дитинко, розглядай, тобі стане легше.

Сикоморус із захватом роздивлявся запаковані в пластик сторінки і гладив їх пучками пальців.

— Мамо, настане пора, коли і я стану таким, — казав він.

— Вона білявка, та й шкіра у неї світла, — устрявав батько. — То ти хочеш зробитися білою дівчиною?

— Ні, татку, я хочу уславитися.

— У тім і річ, ти ж не співаком хочеш стати, а уславитися.

Що ж, тут Сикоморусів батько не помилявся. Колись зірками в Америці ставали космонавти й учені. Сьогодні зірками стають люди, які нічого не роблять і тільки весь час фотографують то себе, то свою їжу. Поки батько отак переконував сина, коло прилавка збиралася чималенька черга, і люди вже починали нервуватися. Врешті матінка цупила батька за рукав.

— Замовкни ж бо, Джордже, — казала вона сердито. — Його ще з роботи виженуть через твої докори. Ти хочеш, щоб через тебе син утратив роботу?

Батько відчайдушно хапався за прилавок і бурмотів останні напучування, наче не бачив, як воно все насправді складається.

— Пообіцяй мені тільки одне: хоч як воно там буде, не ставай геєм.

— Обіцяю, тату.

І батьки йшли собі повештатися коло стелажів.

Поки все це тривало, Александра давала концертні гастролі. Зокрема, виступала вона на «Амерікен-Ерлайнз-арені» в Маямі, про що увесь супермаркет знав від Сикоморуса, який десь вискіпав квиток на концерт, повісив у кімнаті для відпочинку календар, де закреслював дні, а день концерту перейменував на День Александри.

За декілька днів до того концерту, коли ми тішилися ранковою прохолодою на терасі будинку в Коконат Ґров, дядечко Сол запитав мене:

— Маркусе, чи міг би ти влаштувати зустріч Сикоморуса й Александри?

— Ох, це неможливо.

— Ви посварилися?