Книга Балтиморів - Діккер Жоель - Страница 77

Та Коллін нервувалася.

Люк забрав свій пікап, який стояв у брата. Щоразу, як він проїздив, всередині в неї усе холонуло.

— Що нам робити? — питала вона Вуді.

— Нічого. Він нас не залякає.

Той пікап їй скрізь увижався. Перед їхнім домом. На паркувальному майданчику супермаркету, до якого вони тепер їздили. Якось уранці вона побачила, як той пікап зупинився коло бензозаправки. Вона зателефонувала до поліції. Та коли приїхав на патрульному авто Люків брат, пікап уже зник.

Нерви її напнулися мов струни. Увечері Вуді працював, мив посуд, а вона залишалася вдома сама і місця собі не знаходила. Весь час дивилася у вікно, пильнуючи за вулицею, і з кімнати до кімнати ходила тільки з кухонним ножем у руці.

Якось їй закортіло морозива. Та вона боялася й носа вистромити з хати. Потім подумала, що це ж якась дурня. Не можна дозволяти себе так залякувати.

Вона могла купити морозиво на кожному розі, та щоб не зустріти часом Люка, подалася до супермаркету в сусіднє місто. Коли вона поверталася, у неї сіло колесо. Тільки цього ще бракувало! На автостраді було порожньо, колесо доведеться міняти самій.

Вона поставила під авто домкрат і підняла його. Та коли Коллін спробувала відкрутити колесо, в неї нічого не вийшло. Гвинти були міцно закручені.

Вона вирішила зачекати, поки хтось над’їде. Незабаром темряву пронизали фари. Вона помахала рукою, й авто зупинилося. Коллін підійшла і раптом упізнала Люків пікап. Вона позадкувала.

— Та й що? — запитав він, опустивши скло. — Ти не хочеш, щоб я допоміг?

— Ні, дякую.

— Гаразд. Не буду настирливим. Але трохи зачекаю, а що як ніхто так і не над’їде.

Він припаркувався на узбіччі. Минуло десять хвилин. На шосе нікого не було.

— Гаразд, — сказала урешті Коллін. — Допоможи, будь ласка.

Люк, усміхаючись, вийшов з авто.

— Мені приємно допомогти тобі, — сказав він. — Я свої борги сплатив, ти ж знаєш. Одбув у тюрязі. Я зовсім інша людина.

— Я не вірю тобі, Люку.

Він поміняв колесо.

— Дякую, Люку.

— Нема за що.

— Люку, в тебе вдома лишилися мої речі. Мені вони потрібні. Я забрала б їх, якщо ти не проти.

Він посміхнувся і вдав, ніби замислився.

— Знаєш, Коллін, гадаю, я все ж таки залишу їх собі, ті твої речі. Нюхатиму вряди-годи твої лахи. Вони нагадуватимуть мені давню добру пору. Пам’ятаєш, як я кидав тебе в глушині й ти верталася додому пішки?

— Я не боюся тебе, Люку.

— А мене треба боятися, Коллін. Треба!

Він загрозливо навис над нею. Вона кинулася до авто і поїхала.

Зупинилася біля ресторану, де працював Вуді.

— Ти не повинна виходити з дому ввечері, — сказав він.

— Знаю. Але мені треба було до супермаркету.

Наступного дня Вуді подався до крамниці зброї й придбав револьвер.

*

Ми були далеко від Медісона і від Люкових погроз. Гіллель із дядечком Солом мирно жили собі в Балтиморі. Александрині пісні потроху почали звучати по всій країні. Про неї вже заговорили, і вона отримала декілька пропозицій виступити в складі кількох досить відомих гуртів, коли вони поїдуть на гастролі. Вона давала концерти, виконуючи свої композиції в акустичних версіях.

На кількох концертах я її супроводжував. Потім настала пора повертатися до Монклера. Мене чекав кабінет, і тепер, коли Александрина кар’єра пішла добрим шляхом, треба було братися до першого мого роману, хоч про що він буде, я й сам ще не знав.

*

Наступного дня Коллін знову здалося, ніби за нею скрадається Люків пікап.

Вона отримувала дивні телефонні дзвінки на бензоколонці. Їй здавалося, ніби за нею стежать.

А одного дня вона не зважилася відчинити бензоколонку, а заховалася в підсобці. Більше вона так жити не могла. Нехай прийде Вуді до неї. У нього пістолет за поясом. А потім вони втечуть звідси, поки це не зайшло далеко.

— Завтра вирушаємо, — сказав Вуді. — До Балтимора. Гіллель і Сол нам допоможуть.

— Завтра ні. Я хочу забрати речі. Вони там, у хаті.

— То заберемо їх увечері. А потім одразу ж і поїдемо. Назавжди поїдемо звідціля.

Вуді знав, що Люк увечері сидить у барі на головній вулиці. Наступного дня, як він і обіцяв Коллін, вони зупинилися неподалік від Люкового дому, щоб їх не помітили, і почали чекати, поки він піде.

О двадцять першій годині побачили, що Люк вийшов із дому, сів у свій пікап і поїхав. Коли авто зникло в кінці вулиці, Вуді вийшов надвір.

— Хутчій! — сказав він Коллін.

Вона спробувала відімкнути двері своїм ключем, та марно: Люк поміняв замок.

Вуді вхопив її за руку і потягнув за дім. Він знайшов відчинене вікно, заліз до хати і відімкнув задні двері.

— Де твої лахи?

— У підвалі.

— Швиденько неси їх сюди, — звелів Вуді. — Ще десь є?

— Поглянь у стінній шафі.

Вуді побіг туди і дістав кілька суконь.

Люків брат проїздив коло хати і крізь вікно, що виходило на вулицю, побачив Вуді. Він притиснув газ і помчав до бару, де сидів Люк.

Вуді поскладав сукні в торбу і погукав Коллін.

— Ти закінчила?

Вона не відповіла. Він подався до льоху. Вона повитягала всі свої речі.

— Ти не зможеш забрати все, — сказав Вуді. — Бери необхідне.

Коллін погодилася й почала пакуватися.

— Пхай їх у торбу! — звелів Вуді. — Тут не можна довго вештатися.

Люків брат увійшов до бару і побачив Люка за барною стійкою. Він прошепотів йому на вухо:

— Той малий вилупок Вудро Фінн у тебе в хаті зараз. Мабуть, забирає речі Коллін. Я оце подумав, що ти не проти був би порахуватися з ним.

Люк розлютився. Він вдячно поплескав брата по плечу і вийшов з бару.

— А тепер гайда! — сказав Вуді Коллін, яка саме напхала третю торбу своїми лахами.

Вона підвелася й узяла торби. Одна роздерлася, і все повипадало на долівку.

— Дідько з ними! — сказав Вуді.

Вони бігцем піднялися сходами. Тієї миті перед будинком загальмував Люк, він вискочив з авто і кинувся до хати. І зіткнувся з Вуді та Коллін, які виходили задніми дверми.

— Тікай! — крикнув Вуді й кинувся на Люка.

Той ударив його кулаком і ліктем в обличчя. Вуді повалився додолу. Люк почав бити його ногами в живіт. Коллін обернулася. Вона була вже на порозі, та не могла покинути Вуді. Вхопила ножа, що лежав на кухонному столі, й почала погрожувати Люкові.

— Ану облиш!

— А то чому? — посміхнувся Люк. — Ти вб’єш мене?

Він ступнув крок уперед, вона не рушила з місця. Однісінький блискавичний порух, — і він вхопив її за руку й вивернув. Вона випустила ніж і закричала. Він згріб її за волосся й почав гатити головою об стіну.

Вуді спробував підвестися, та Люк видер лампу разом із кабелем і жбурнув йому в обличчя. Потім ударив його столиком, яким уже встиг угатити раніше.

Обернувся до Коллін, підтягнув до себе, вхопивши за блузку, і почав гамселити кулаками.

— Я відіб’ю в тебе бажання робити з мене дурника! — репетував він.

Та з Вуді він не зводив очей. Той зібрав останні сили, підвівся на ноги і, кинувшись на Люка, вдарив його кулаком в обличчя. Люк учепився за нього, і обидва повалилися додолу. Вони шалено борюкалися, аж Люк згріб його за горло і почав щосили душити.

Вуді забило дух. Він побачив Коллін, що лежала долі вся в крові. У нього не було вибору. Сягнувши рукою за спину, він дістав із-за пояса револьвер. Притулив Люкові до живота і натиснув спуск.

Пролунав постріл.

42

Липень 2004 року

Тієї ночі, коли загинув Люк, Медісон не спав. Мешканці міста з’юрмилися вздовж поліційного кордону, щоб не пропустити жодної подробиці з того, що діялося. По всенькій вулиці блимали ліхтарі поліційних авто. Задля розслідування з Нью-Кейнана приїхали агенти кримінальної поліції штату Коннектикут.